17. Згода жидів. Викрадення робітничої каси

Іван Франко

Узявши капелюх на голову і легеньку паличку в руки, пішов Герман долі Бориславом аж ід толоці, де було робітницьке зборище. Він ішов, немов нічого не бачачи і ні о що не дбаючи, аж поки не дійшов до робітницької варти, що стояла на гостинці.

– Гов, – скрикнули на нього вартові, – куди йдете?

– Я? До вас іду! – відказав Герман.

– До кого, до нас?

– Хотів би-м поговорити з вами по-добру.

– О чім?

– О тім, що час би вам на роботу ставати, часу шкода, а ту стоячи та вартуючи, нічого доброго не вистоїте.

– Ми то самі знаємо, що не вистоїмо, – відповіли деякі із вартових, – але що робити, коли з вами інакше годі до ладу дійти.

– Ну, ну, хто ще знає, чи годі. Ви нас не знаєте. Ви гадаєте, як жид, то вже не чоловік. А ми також люди і знаємо, що кому належиться. Ну, що з вами довго говорити, скажу вам попросту, – адже ви знаєте, що я за один?

– Як же не знати, знаємо!

– Ну, то скажу вам попросту, що тутешні жиди, видячи, що силою з вами не порадити, післали мене до вас, щоби зробити згоду, казали питатися попереду усього: чого хочете? чого жадаєте?

– Ну, так, то що іншого, так, то розуміємо! – радувалися робітники. – От ідіть лишень до он тої хати, там зараз зійдеся наша рада, то будете могли поговорити.

Один із вартових як стій попровадив Германа до Матієвої хати, а другий побіг скликати побратимів і прочих робітників, щоб ішли робити згоду. Недовго прийшлось і ждати Германові. Побратими посходилися, а за ними й ціла юрба святкуючих робітників, котрі не тільки наповнили тісну Матієву хатину, але густо обступили її довкола, цікаві, яка то буде згода.

В хаті посаджено Германа на ослоні, а побратими і ще деякі старші робітники позасідали коло столу, на тапчані і на припічку. Стасюра, найстарший віком, засів у старшім кінці стола, а Сень Басараб, як звичайно, сидів на порозі підо дверми.

– Скажіть же, пане Гольдкремер, усій громаді, за чим ви прийшли, – сказав поважно Стасюра.

– Ну, чого я прийшов? – повторив Герман, встав з ослона і глянув по робітниках. – Мене прислали жиди: що ви гадаєте? Чому не хочете ані самі робити, ані другим не даєте?

– Не можна при такій платі, пане Гольдкремер, – відказав Стасюра. – Замало нам платите. Люди з голоду мруть.

– Платимо, що можемо! – відповів Герман. – Як маємо вам більше платити, коли не мож більше? Кепські «гешефти» – відки взяти грошей? Ми самі швидко скапцаніємо, з торбами підемо.

– Ну, вже того ви нам не говоріть! А впрочім, пане Гольдкремер, скажіть самі по щирості, що нас то може обходити, що у вас кепські гешефти, як кажете? Чи для того, що ви за сотнар воску берете не п’ятдесят, а тілько сорок і дев’ять ринських, то я маю мерти з голоду? Як вам кінці докупи не сходяться при тім гешефті, то ви собі його покиньте, може, на ваше місце прийде другий такий, котрому кінці зійдуться докупи. А ні, то се буде знати, що цілий той гешефт у нас зовсім не виплачуєся і його треба покинути, а взятися до іншого. Але се вже ваша річ! Робітника се нічо не обходить. Ви йому кажіть і лід орати – воля ваша, а тілько платіть йому так, щоб він міг жити по-людськи!

– Добре ви то кажете і мудро ви то кажете, – відповів Герман, – ну, і най буде по-вашому. Не будем о тім говорити. Жиди й самі видять, що так далі бути не може, що треба кождому якось жити, – жиди також люди! Скажіть, чого ви собі жадаєте, щоби-сте стали знов на роботу.

– Ми також люди, пане Гольдкремер, – відказав Стасюра, – а не ніякі розбійники, як вам, може, здаєся. Ми не для того робимо бунтацію, щоби вас обдерти або що, але для того, що нам так уже прикро прийшлося, що годі було видержати далі. Тому-то й жадання наші невеликі. Отже, вважайте, пане Гольдкремер, чого ми хочемо. По-перше робітникам плата була висша, а то: тим, що в яму лізуть, – по дванадцять шісток, тим, що наверха, – по римському, а дітям – по вісім шісток.

– Ну, – сказав Герман, – на се можна би згодитися. Що далі?

– По-друге, щоби касієрного від робітників ніхто ніякого не брав.

– І се невелика річ, касієрам закажеться, та й не будуть брати.

– По-третє, щоби в разі, як якому робітникові при роботі лучиться нещастя: смерть, каліцтво чи що, то щоби властивець обов’язаний був платити за шпиталь і ліки, а також рятувати осиротілу родину нещасливого хоч через півроку.

– Гм, і се ще, може би, далося деяк зробити. Ну, і конець?

– Та ніби конець, а ніби не конець, – сказав Стасюра, – властиво ще саме найголовніше лишилося: щоби ми мали від вас поруку, що як раз зробимо згоду, то ви на другий день не зломите її.

– Поруку? – повторив здивований Герман. – А яку ж вам маємо поруку дати?

– І се також не така страшна річ, як на око видаєся. Ми хочемо заложити собі касу, з котрої би був для нас порятунок у всякій потребі. Отже, ми жадаємо, щоби тепер, заки маємо стати на роботу, кождий властивець від кождої кошари вплатив до тої каси десять ринських, а відтак щоби обов’язався так само від кождої кошари давати тижнево по ринському. Та й на тім конець.

Герман стояв, витріщивши очі, і не бачив нічого. Се посліднє жадання заїхало йому мов довбнею в тім’я. Досі, чуючи скромні і дрібні жадання робітницькі, він в душі починав уже сміятися з робітників, що задля такої марниці зачинали аж цілу бунтацію. Але тепер почало йому прояснюватися. Він відразу побачив, до чого воно йде з тим жаданням.

– Але що ж вам се за порука? – допитував він, чинячися, що не розуміє цілої ваги робітницького жадання.

– Се вже наша річ, – відповів Стасюра. – Впрочім, як самі бачите, порука невелика, але що ж діяти, така вже наша бідна доля, що й поруки ліпшої мати не можемо.

«Ще й кпить бестія!» – думав собі Герман, і сам не знав, що діяти з тим жаданням: чи торгуватися, чи просто відтяти. Але одно і друге видавалось йому однако небезпечним. Швидко він надумався.

– Ні, не можна сього, – сказав він рішуче, – такого жадання й не ставляйте, бо не дістанете! Вигадуйте яку іншу для себе поруку!

– Яку ж вигадувати? Досить нам сеї одної. Коли ви гадаєте, що сього не можна, то пригадайте ви що іншого, але такого, щоби нам направду ручило.

– Я би гадав, що вам повинно вистачити наше чесне слово.

– Еге-ге, чесне слово! Знаємо ми такі чесні слова! Ні, вже чесне слово іншим разом, а тепер зробіть так, як ми жадаємо. Чесне слово хіба вдодатку, так буде найліпше.

– Але, люди добрі, – почав уговорювати Герман, – що ви собі гадаєте з такими жаданнями? Ви думаєте, що ви ту якісь царі чи самовладники! Не виставляйтеся на сміх! Жадаєте много, а не дістанете нічого, – то весь Борислав вас висміє!

– Весь Борислав нас висміє? А хто ж то такий той Борислав? Борислав, паночку, то ми! І на нас тепер прийшла пора посміятися над вами! Чи ми дістанемо що, чи не дістанемо, се вже потому покажеся, але на тепер від своїх жадань не відступимо, будь-що-будь!

– Як ваша воля, – сказав Герман, – я скажу властивцям о ваших жаданнях і принесу вам відповідь. Бувайте здорові!

І він кивнув їм гордо головою і вийшов.

– А що, самі видите, – сказав по його виході Бенедьо, – що добре ми втрафили, жадаючи від жидів вкладок до нашої каси. Все вони дадуть нам тепер, як притиск на них, – але се їм найтяжше прийдеся. А се повинно нас навчити, що іменно на тім ми повинні найтвердше стояти. Будь-що-будь, довго вони не можуть опиратися, треба нам тілько твердо постояти за своїм! Вони добре знають, що як нам тепер дадуть з кождої кошари по десятці, то ми зараз на другий тиждень зможемо їм знов таку саму бунтацію під носом зробити!

Між тим Герман в тяжкій задумі йшов бориславською улицею. «Чи чорт який нарозумив тих людей, чи що такого сталося? Адже ж як їм відразу згори тілько грошей скинути, то се винесе кілька тисяч, і вони на тоту суму в кождій хвилі зможуть нам зробити ще ліпшу коломийку. А так їх задурити, щоби відступили від того жадання, то також не вдасться. Чорт би побрав таку штуку!»

Прийшовши додому, довго ще думав Герман над тим ділом і ніяк не міг додуматися до доброго кінця. Вже й полуднє минуло, надійшла третя година. Юрбою валять жиди до Германового дому, щоб почути від нього жадання робітників. Але, почувши їх, і світу не раді стали.

– Ні, не можна, не можна! – крикнули всі в один голос. – Се нас зруйнує, се нас з торбами межи хати пустить!

– Га, то остаєсь нам одно: чекати, поки їх засоби не вичерпаються.

– І сього не можна!

– Та бо ви як діти, – скрикнув гнівно Герман. – Ні дома мене не лишай, ні в поле не бери! То що ж робити? Міркуйте самі, чи є який ліпший вихід.

Жиди притихли.

– Може би можна дещо виторгувати?

– Ні, не можна. Вже я трібував, – і не заходь з того боку.

– Га, то най їх усі чорти поберуть, коли так! – скрикнули жиди.

– І я так кажу, – додав Герман, – але з того для нас поміч невелика.

В тій хвилі Леон, що мовчав під час цілої тої перепалки, присунувся до Германа і шепнув йому щось до уха. Герман стрепенувся і напів радісно, а напів насмішливо позирнув на нього.

– Тілько ви знов мені не заїжджайте з моїм вчорашнім лібералізмом, – прошептав він, усміхаючись. – Що діяти, Not bricht Eisen, а лібералізм не залізо!

«Такі-то ви всі ліберали, поки таним коштом!» – подумав собі Герман, але наголос сказав:

– Що ж, ваша рада не зла! Нам тепер о одно ходить: зламати наразі їх упір, а се певно, що їх троха охолодить. Коби тілько удалося.

– Як не вдасться? Мусить удатися. Треба тілько взятися порядно.

– Та що таке, що таке? – допитували жиди.

Леон кільком почав шептати до уха свій проект, котрий мигом напошепки рознісся по світлиці. Ніхто не важився висказати його голосно, хоч усі знали, що вони тут «самі свої».

– Гурра, се раз проект! – скрикнули радісно жиди. – Тепер ми їм покажемо, хто з кого насмієся, ха, ха, ха! Проведемо! Як кітку за стеблом, проведемо!..

– Так, значиться, пристаєте? – спитав Герман, коли улягся веселий гомін.

– Пристаємо, пристаємо, – розумієся, з тою ключкою.

– Коли так, то збираймося ж всі разом і ходімо до них. Усі жадані гроші треба їм зложити зараз, згори, і завтра нехай на роботу стають!

З гомоном вирушили жиди з Германової світлиці. Герман остався на хвилю позаду, прикликав Мортка і довгенько щось з ним балакав. Лице Морткове, рябе і погане, прояснилося при кінці якимось злодійським усміхом.

– Добре, пане, зроблю се для вас, але прошу вас о поміч в тамтій справі. Якісь погані вісті доходять мене…

– Не бійся, я за все стою; що в моїй силі, то зроблю для тебе.

І за сим оба вийшли до жидівської громади, що гомонячи стояла на улиці. Але гомін той не був уже такий безпечно веселий, як перед хвилею. Холодний вітер улиці охолодив трохи й радість жидів.

– А хто знає, чи се вдасться? Ризико, ризико! – неслось в громаді, мов шелест зів’ялого листя.

– Га, що ж діяти, – сказав Герман, – ризико воно є, але у нашого брата кождий крок – ризико, то вже ризикуймо й на тім кроці. Удасться, то добре, а не вдасться, то ще таки світу не конець, і вони нам з рук не вирвуться.

Громада йшла улицею звільна, мов в процесії. Герман пішов передом до Матієвої хати, щоб перший приніс робітникам веселу для них новину. Слух о жидівський процесії рухнув уже по Бориславі, – юрба робітників валила позаду жидів, а друга юрба ждала вже проти Матієвої хати. Але ніхто не знав ще, що се все значиться.

– Ну, що? – спитав Герман, коли робітники в хатині засіли по-давньому. – Нагадали-сь ви?

– А що ми мали нагадуватися? – відповів Стасюра. – Наша гадка одна. От чей вам бог післав інший розум на душу.

– То зле, що ви такі уперті, – сказав Герман. – Але що вже діяти? Таке-то наше, бідних жидів. Коли хто з нами по правді не може порадити, то він береться на нас силою, бо знає, що ми проти сили не устоїмо. Таке й наше з вами. Затялись ви на своїм слові, – і нам приходиться уступити. Не прийшла гора до пророка, прийшов пророк до гори.

– Що, ви пристаєте? – спитав Стасюра.

– Авжеж, що маємо робити, пристаємо! І то маєте мені завдячити, – чуєте, люди? Були між нами такі, що радили спроваджувати на вас шандарів, військо, але я сказав: «Дайте собі з тим спокій!» І наостатку побачили, що я маю «рехт», і пристали на ваші жадання.

– На всі?

– Авжеж, що на всі. Коня без хвоста не купують. Ось вони йдуть сюда всі, щоби вам до рук, туй, на тім місці, зложити гроші до вашої каси. Тілько тепер наше питання: коли ми маємо до тої каси платити, то щоби ми мали й дозір над нею.

– А сего вам нащо?

– Як то нащо? Адже ж ми платимо. Ану, як хто розкраде гроші?

– Ну, над тим би ще мусила бути рада, се ще побачимо.

– Нехай і так, – сказав добродушно Герман, – мусимо на вас спуститися, бо… ну, бо мусимо! Але тепер принаймні одно мусимо знати: кілько грошей нині вплине до каси і де тота каса буде находитися.

Стасюра не міг на те сам нічого відповісти. Він виліз із-за стола і почав шептатися з Сенем Басарабом, з Матієм і Бенедьом. Всі вони не знали, що й думати о тій наглій податливості жидів, а Сень Басараб відразу сказав, що боїться, чи за тим не криється який підступ. Але Бенедьо, щирий і добродушний, вибив їм з голови підозріння. Впрочім, і сама річ не виглядала на підступ. Коли б жиди хотіли збувати їх обіцянками, то що іншого, – але вони прецінь хотять давати гроші, а гроші – то прецінь не є нічого фальшивого: возьми до рук, замкни до скрині, і безпечно. Побратими подалися на ті докази і рішили так, що справедливість вимагає, щоб і жиди знали, кілько від них грошей до каси вплило і де тота каса находиться.

– Нехай буде по-вашому, – сказав Стасюра. – виберіть двох з-поміж себе, котрі би були при складці: при їх очах гроші зложаться до скрині враз із списом, хто що дав, при їх очах скриня й замкнеся, і так буде й далі, кождого тижня, доки потому ліпше не урадимось, як нам бути з зарядом каси.

Нетаєний промінь радості перелетів по Германовім лиці на ті слова. Ось уже змагаючийся гомін коло хатини дав знати про прихід жидів. Ось уже вони почали входити до хати, дотинаючи рукою капелюха, вітаючи робітників уриваними «дай бо’». Герман кількома словами по-жидівськи розказав їм, яка стала умова, і вони швидко порозумілися, щоб при складці були Герман і Леон. Почалася складка. Прийдеволя записував, хто що дає. Насамперед приступили дрібні властивці: ті платили з квасним виразом, з оханням, деякі торгувалися, другі попросту недодавали по ринському та по два. Більші властивці платили з жартами, з притиками, деякі давали по одинадцять і по дванадцять ринських, вкінці Леон дав двадцять, а Герман – аж п’ятдесят. Робітники тільки позирали по собі, за хатою раз по раз роздавалися радісні крики, – се робітники вітали свою першу побіду в тяжкій війні за поправу своєї долі. Першу – і послідню наразі!

Складка скінчилася. Перечислено гроші – їх показалося звиш три тисячі. Сень Басараб із порога прокричав тоту суму цілій робітницькій громаді. Радість була без кінця. Германа і Леона трохи на руках не несли, – вони тільки всміхалися, почервонілі і спочені від задухи, що стояла в тісній, людьми набитій хатині. Гроші вложено до окованої скриньки, котра мала стояти в Матіевій хаті. Серед загальної, шумної радості жиди віддалилися.

– Гурра! Наша взяла! Гурра! – кричали довго ще робітники, ходячи товпами по Бориславі. Веселі пісні роздалися від одного кінця до другого.

– А завтра до роботи, – говорили деякі зітхаючи.

– Ну, і що ж! Не вік же нам святкувати. Просвяткували три дні, як великодні свята, хіба не досить? Се був наш правдивий Великдень!

– А ви, – говорили деякі на радощах Матієві і Сеневі, – пантруйте нам нашої каси, як ока в голові. Три тисячі срібла, – таж то сума!

– Ану, панове ріпники, нафтарі, мазярі, чия ласка зараз до роботи? – голосили по улицях надзорці. – До вечора півшахти! Ану, ану!

Товпа робітників валила за ними.

В Леоновій фабриці від першої хвилі, як згода стала, вже горіла робота. Квапно діялось Леонові. Він хотів завтра скінчити цілий ладунок церезини, щоби до кінця тижня упакувати і вислати до Росії. Він аж горів з нетерпеливості через тоті дні примусового святкування, а й Шеффелеві було якось не до солі. Тепер же він ледве міг діждатися згоди, а зараз туй-таки закликав Бенедя і других тих, що вперед робили на його фабриці, і післав їх до роботи.

Пізно вночі вернув Бенедьо до хати. В хаті не було нікого. Матій також був на роботі, – сам Герман конче просив його, щоби робив при його ямі, по п’ятнадцять шісток обіцяв, і старий Матій на радощах подався. Яма була глибока, але більша її часть була забита, – нафти не було. Зато в глибині около двадцять сажнів ішов перший поверх штолень, о п’ять сажнів нижче другий поверх, далі третій, в котрім тепер робилося. Яма була багата,– штольні давали денно около десять сотнарів воску, а таких багатих ям було у Германа звиш вісімдесят.

І Матій прийшов з роботи пізно вночі, змучений, ледве живий, і скоро тільки до хати, кинувся на постіль і заснув, як колода. Він і не бачив, як оподалік за ним на пальцях скрадався вулицями Мортко, як він, коли Матій увійшов до хати, не замкнувши дверей, вшмигнувся до сіней і скулився в кутику, як вкінці, коли Матій замкнув двері, розібрався і заснув, тихесенько вповз до хати, висунув з-під печі скриньку з грішми, взяв її під паху і поповз із хати. Ніхто не бачив сього, хіба блідолиций місяць, що час від часу боязко визирав із-за хмари. І ніхто не чув, як калатнув дерев’яний замок в сіняннх дверях, як рипнули двері, як почупкав Мортко долі улицею, – ніхто не чув сього, хіба холодний вітер, що різко шумів з устоку на Борислав, і стогнав, і завивав у крутих берегах недалекої річки.

На другий день крик і гвалт зробився в Матієвій хаті – скринька, робітницька каса, пропала без сліду!

На другий день усі робітники пізнали, що вони завчасно сміялися! Жиди стрінули їх з насмішкою, а то й з наругами і погрозами. Плату відразу знизили ще нижче попередньої, а на безсильні прокляття і погрози обдурених робітників відповідали тільки сміхом.

– А щоб ви знали, дурні гої, як з нами воювати! А де ваша каса, га? Ви гадали, що ми ні з сього ні з того будемо вам касу складати? Постійте троха, випчихайтеся! Борислав – то ми! І ми тепер сміємся з вас!

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 454 – 463.