2. Родина Германа Гольдкремера

Іван Франко

Рука об руку йшли два приятелі бориславським трактом до Германового помешкання. Говорив більше Леон. Він був чоловік дуже вразливий і живо переймався всякою думкою. Невтомимо розточував він перед Германом щораз нові картини їх будущої величі й сили. Все з його уст ішло мов медом посолоджене, всі трудності так і щезали, мов сніг від сонця. Практичний і холодний Герман зразу не дуже подавався на ті золоті гори, але чим далі, тим більше Леон потягав і його за собою, і в його недовірливій голові звільна зачало також ворушитись питання: – А що ж, хіба ж се не може бути?..

З своїм сином Готлібом він здавна мав тілько гризоти та клопотів, що навіть ніколи не прийшло йому на думку ждати з нього чого-небудь путнього на будуще, не то вже будувати такі високолетні плани. От і недавно купець, у котрого Готліб від двох літ був на практиці, писав до нього, вже, може, сотний раз, що Готліб зле справується, діла не пильнує, гроші, прислані з дому, розкидає, мов безумний, над другими суб’єктами збиткується і бог зна яких дурниць не виробляє. «З жалем признати мушу, – писав далі купець, – що його дволітній побит в моїм закладі не приніс для нього майже ніякої користі. Його знання в купецтві тепер таке саме, як було й спочатку»… Все те мимоволі насувалось Германові на думку тепер, коли Леон такими заманчивими красками малював йому будучність їх «домів» за полученням Готліба з Фанні. «Ще доки я жию, – думав Герман, – то, може, воно буде якось іти, але відтак?» Щоб Готліб змінився, поправився, на те треба хіба якого чуда, котрого Герман не надіявся.

Але все-таки він слухав Леонової бесіди, звільна піддавався її чаруючому впливові, немов на легкім човні пускався на тихе, лагідно хвилююче, вечірнім блиском озолочене море, і йому робилося якось так легко, любо, немов і справді вже сповнюються його найсміліші надії. «А що ж, хіба ж се не може бути?» – думалось йому, і на нього находила якась певність, немов усе те не тільки може бути, але й справді буде, мусить бути.

За той час оба приятелі від ринку зійшли вже долів, на місток, відки улиця почала знов підійматися догори, поміж двома рядами високих ясенів, поки не урвалася наверху, де блискучий позолочений хрест меркотів до сонця. Тут же за мостом направо починався обширний сад, обмурований високим муром. Далі мур кінчився, замість нього йшли штахети з дубових лат в мурованих стовпах з блискучими чорними наголовниками з поливаної глини. За тими штахетами був уже не сад, але огородець цвітовий, досить запущений, окружаючий старосвітський, безповерховий, а зато широко розложений дім під гонтами. Від улиці вела до нього широка в’їздова брама і побіч невеличка хвірточка для пішоходів.

То була Германова оселя. Тут він жив від кількох літ, хоть мав ще кілька домів по інших частях міста і три камениці в ринку. Всі ті будинки він випускав у наєм, а сам не мав охоти рушатись із сього старосвітського вигідного гнізда. Дім сей разом з великим садом, огородом, подвір’ям, стайнями і всякими знадобами він закупив від вдови по однім польськім пану з великого роду. Пан той давніше мав великі маєтки, кілька сіл околишніх. Але найбільша часть того маєтку пішла на підпирання нещасливої революції в 1831 р.; що лишилося опісля, було потрачено в довголітніх процесах о якесь наслідство, так що по скасуванні панщини давній дідич очутився немов на льоду і не міг назвати своїм нічого, крім сього одного дому з садом та парою коней. Тут він і дожив свого віку в затишші, а по його смерті жінка спродала й сей послідній шматок давньої величі і забралася з тих сторін. Замість старого польського дідича настав новий пан в тих мурах – Герман. Він тоді іно що почав поростати в пір’я; закуп того дому був перший крок до його пізнішого багатства; може, для того він і звикся так із тим старим житлом.

Впрочім, Германа мало займало внутрішнє уладження дому, – тим менше займав його сад, в котрім давній властивець просиджував, бувало, ціле літо і в котрім, як говорили в сусідстві, і тепер ще не раз місячної ночі мож було видіти його високу стать з довгими вусами і білим, як молоко, волоссям, бродячу в густій високій траві, – мож було видіти, як він оглядає кожде дерево, мов старого знакомого, часом заламує руки або зітхає важко. Герман хоть і чув ті слухи, сміявся з них, але до саду все-таки його не тягло. Він вдоволявся тим, що кождої весни почислив дерева і відтак випускав сад в аренду садівникові, сам же до нього мало коли й заглядав.

І в самім домі Герман мало які поробив зміни. Старосвітські меблі оббито новим репсом, замість старопольських великих печей помуровано нові, кахлеві, між вікнами повішано великі дзеркала, та й годі. На стінах, побіч деяких нових штихів, висіли почорнілі від старості портрети давніх польських магнатів, з густими бровами, грізними вусами і оголеними лобами. Дивно виглядала тота суміш старосвіччини з невмілими і немов случайними пробами новини, але Германа се мало обходило, він і так занятий був іншими, важнішими ділами, його завдання було – громадити, а не уживати, і він громадив, збирав, множив, докладав з якимось гарячковим поспіхом, не дбаючи, хто буде користуватись його надбанням.

– От і моє гніздо! – сказав Герман, отворяючи хвіртку і впускаючи Леона наперед. Леон перший раз нині вступав в його пороги.

– Ах, як ту вигідно, як ту простірно! – скрикував хвиля від хвилі з чемною пересадою Леон, обзираючись по подвір’ю. Подвір’я було виложене плитами. Насередині була кирниця під дашком, з великим колесом на два відра. Далі збоку видно було стайню, а побіч неї вхід до саду.

– Простірно то простірно, – відказав Герман, – але, правду кажучи, троха мов пусто. Видите, чоловік уже в таких літах, коли йому не досить себе самого, коли рад би бачити ся серед цілої купи маленьких, веселеньких…

– О, так, так, – перервав Леон, – се іменно й мені зараз прийшло на думку. Справді, що ту жити серед купи молодого потомства, то був би рай, правдивий рай!..

– А тепер що? – говорив далі Герман. – Син наш у Львові… Ну, треба, щоби молодий чоловік замолоду чогось навчився…

– Певно, певно!

– А ми з жінкою, двоє нас, а ще вона хоровита… признайте, що часом чоловікові прикро робиться.

Вони ввійшли до покоїв.

– Правда? – казав Герман. – Тихо, як в могилі… Слуг не держимо много: візник, кухарка та й покоївка, більше нам не треба. І так ту цілий день. Мене звичайно й так рідко коли дома видають, все діла.

– Ой так, так, – сказав Леон, – важке наше життя. Говорять: що хибує капіталістові, – нероба, жиє собі та гроші згортує. А ту би вони поглянули, пожили кілька день нашим життям, то, певно би, відкинулися й тих капіталів і того життя.

– О, певно, ручу вам! – потвердив Герман. – Хоть в тій хвилі й мигнула йому по голові збиточна думка, що прецінь при всій тій тяжкості, при всіх недогодах життя якось ні один капіталіст не кинув ще добровільно свого маєтку, ані не помінявся ним за палицю й торби жебрацькі.

Герман перейшов із своїм гостем уже три покої. Всюди було тихо і пусто. Він шукав своєї жінки, але не міг її доглянути. Перейшли до четвертого покою, обширного, як маштарня. Герман озирнувся, і тут не було нікого.

– Що за диво, де вона поділася? – сказав півголосом Герман, коли втім із сусіднього покою, спальні його жінки, почулось йому щось, немов голосне хлипання.

– А се що? – сказав він прислухуючись.

– Чи не плаче хтось? – сказав, і собі ж наслухуючи Леон.

– Будьте ласкаві, коханий сусідо, сядьте ту, спочиньте хвильку, ось, прошу, перегляньте альбум моїх знакомих, може, побачите й собі знакомі лиця… І перепрошаю вас, що вийду на хвильку, погляну, що се такого…

– Але ж прошу, прошу, – відказав Леон, сідаючи на кріслі коло круглого стола. Він узяв альбум до рук, але не мав охоти переглядати його. Хвилю сидів без руху і думки. Розігравша хвиля його фантазії нараз ізсякла, втихла під впливом сеї тиші, сього немов могильного холоду, який панував в тім домі. Він сам не знав, чому ся тиша йому не подобалась.

– Тьфу до чорта, якась мов розбійницька коршма, аж чоловікові моторошно!.. Здається, що от-от хтось випаде з-за дверей і вхопить тебе за горло. А ще й ті образи, такі глупі морди! Тьфу, я би того й на хвилю не стерпів. А йому що, жиє собі, як миш в ходаці, та й не дбає ні про що!..

Він почав прислухуватись, що діється в сусіднім покою, де пішов Герман, але не чув зразу нічого більше, як все те ж саме хлипання.

– Добрий знак на початок… – воркотів він далі. – Входжу сюди з такими надіями, а ту якась мара чи конає, чи що… То, певно, вона сама. Чув я, що гадра послідня… Та що діяти, для інтересу треба в’язатися й з такими!

Знов слухає. Гомін. Се Герман говорить щось, але що – не чути. Шелест якийсь. Мовчанка. Знов гомін і хлипання. Нараз луск, мов удар чимось твердим о підлогу і, проразливий жіночий крик: – Розбійнику! Кровопійце! Проч мені з очей! Проч, най тя не виджу на свої очі!

Леон аж підвергся на кріслі. Що се такого? Він почав слухати далі, але тепер уже за писком та стукотом не міг розібрати слів. Міркував тільки, що якісь страшні прокляття, наруга і обвини градом летять на Германову голову, але за що, про що, того не знав.

Не знав сього і Герман! Увійшовши до жінчиної спальні, побачив, як вона, розкидана і розхристана, лежала на софі з видом конаючої і хлипала. З її очей текли сльози і промочили вже широкий кружок на обою софи. Герман зчудувався і не знав, що думати на такий вид. Жінка, бачилось, не запримітила його входу, на рушилась, тільки груди її то підносилися, то опадали поривисто, мов у великій натузі. Герман боявся підступати до неї, знаючи її круті норови, але далі зібрався на відвагу.

– Рифко, Рифко! – сказав він стиха, зближаючись до неї.

– Чого хочеш? – спитала вона, бистро повертаючи головою.

– Що тобі сталося? Чого плачеш?

– Чого хочеш? – повторила вона з притиском. – Хто ту з тобов прийшов?

– Та ніхто не прийшов. Ади, нікого нема.

– Не бреши! Я чула, що вас два. Хто то такий?

– Леон Гаммершляг.

– А він за чим?

– Таж знаєш, у нього нині закладини були, просив мене…

– Але за чим його сюда принесло?

– Слухай, Рифко, – почав Герман, видячи, що вона немов утихомирилась трохи. – Леон – багатий чоловік, добрий чоловік, голова неабияка…

– Чи кажеш ти раз, чого він ту прийшов, чи ні? – перебила його Рифка, стискаючи кулаки.

– Адже чуєш, що кажу. Тілько послухай. Леон, кажу, багатий чоловік. А жінки у нього нема, тілько одна донька. Чуєш, Рифко, ти знаєш його доньку Фанні? Правда, що дівчина нічого?

– Ну?

– Знаєш, що каже Леон? «Сусідо, – каже, – у мене одна донька, а у вас один син…»

Герман не скінчив. На згадку про сина Рифка посиніла, задрижала вся, а відтак, шпурнувши набік стільчик з-під ніг, випрямилася і крикнула:

– Розбійнику! Кровопійце! Проч від мене! Проч з-перед моїх очей!..

Герман остовпів. Він не знав, що се сталося з Рифкою, і лепотів лишень раз за разом:

– Але ж, Рифко, що тобі? Що ти робиш, Рифко?..

– Проч ми з очей, потворо! – верещала Рифка. – Щоби тя бог тяжко побив та покарав! Щоби ся земля під тобов розступила! Іди геть від мене! Ти, ти говориш мені про сина! Ти мав сина? Ти мав коли серце?..

– Але ж, Рифко, що з тобою сталося? Послухай!..

– Нічого міні від тебе слухати, кате! Щоби й бог тебе не вислухав на своїм суді! А хіба ти слухав мене, як я говорила: не треба дитину мучити школою, не треба дитину торопити проклятою практикою… А ти ні та й ні! Тепер маєш, маєш, чого-сь хотів!

– Ну, що сталося, Рифко? Я ні про що не знаю!

– Не знаєш? Га, не знав би ти, що нині за день, нелюде якийсь. На, поглянь, дізнайся! На! – І вона кинула йому лист паперу. Герман дрижачими руками взяв пім’яте, слізьми промочене письмо, між тим коли Рифка, немов утомлена, важко дишучи, знов упала на софу, закрила лице долонями і тяжко плакала.

Письмо було зі Львова, від купця, у котрого практикував Готліб. Герман, муркотячи, читав: «Високоповажний пане! Сам не знаю, від чого зачати і як розповісти про те, що тут у нас сталося. Ваш син, Готліб, уже три дні тому пропав, і всякі пошукування були дармі. Доперва нині рано удалось поліції найти його одіж, звиту докупи, в корчах на Плечинській горі. Його ж самого досі ані сліду. Догадка була, чи не втопився в ставі, але досі не можна було дошукатись тіла. Приїжджайте якнайшвидше, може, удасться нам викрити, що з ним сталося. Впрочім, коли б дещо викрилося, заким ще ви дістанете се письмо, донесу телеграфічно».

Герман зирнув на дату письма: ще передучора! Л телеграми не було, – значить, нічого! Він довгу хвилю стояв мов остовпілий, сам не знаючи, що з ним діється. Рифчин голосний плач знов його протверезив.

– Видиш, видиш, – кричала вона, – до чого ти довів свою дитину! Втопився мій синочок, втопився мій Готліб!.. І чому тебе замість него не залляла твоя проклята кип’ячка в якій де бориславській безодні!..

– Боже мій, – сказав Герман, – жінко, май же розум, хіба ж я тому винен?

– Не ти винен? А хто ж такий? Може, я! Іди, людоїде, не говори нічого, не стій, їдь до Львова, може, ще де як мож буде його вирятувати або хоть тіло віднайти!.. Боже, боже, за що ти мене таким чоловіком покарав, що свою власну дитину в гріб ввігнав! Та й коби ще тих дітей у нього много! А то одно-однісеньке було, та й того нема!.. Ой-ой-ой, голово моя, розпукнися!..

– Та цить же, Рифко, чень ще не так зле, як написано. Чуєш, що одну тілько одіж найшли! А одіж що? Одіж міг скинути…

– А скинув би ти з себе шкіру твою погану!.. Ти ще мені договорюєш, дорізуєш мене, нелюде!.. О, я знаю, що тебе то мало обходить, що твого сина десь там у воді риби їдять! Тобі що! Але я! Моє серце краєся, моє серце чує, що все пропало, нема мого синочка золотого, нема, нема!..

Герман бачив, що з жінкою ніщо говорити, бо й так до ладу з нею не договоришся. Він кинувся чимборше наказати візникові, щоб збирався в дорогу, запрягав коні. Тоді до Дрогобича не було ще залізниці. Хотячи їхати до Львова, треба було возом їхати до Стрия, бо аж відтам ішла залізниця до Львова.

Проходячи через великий покій, Герман зирнув набік і побачив Леона, котрий усе ще сидів на кріслі, мов на терню, чув розмову, переривану наглими вибухами плачу або хлипання, але все ще не знав, що таке сталося з його «сусідами» і що воно значиться. Герман аж тепер пригадав собі Леона, про котрого за криком жінки та власним нещастям зовсім був позабув.

– А, коханий сусідо, – сказав він, зближаючись до Леона, – даруйте, але нещастя…

– Боже, що з вами сталося? – скрикнув Леон. – Ви бліді як полотно, дрижите, ваша жінка плаче, що се таке?

– Ex, і не питайте, – сказав стиха Герман, – нещастя, мов грім з ясного неба, спало на наш дім, і то так несподівано, що я ще й досі не знаю, чи то все міні сниться, чи дійсна правда.

– Але кажіть же, боже мій, – і нема ніякої ради?..

– Яка на те рада! Хто воскресить мертвого!.. Пропало, пропало моє щастя, моя надія!

– Мертвого?

– О, так! Мій син, мій Готліб, не жиє вже!

– Готліб! Що ви кажете? Чи се може бути?

– Пише зі Львова його принципал, що пропав десь. Кілька днів не можна було відшукати й найменшого сліду, аж вкінці поліція найшла його одіж в корчах на Пелчинській горі.

– А тіло?

– Ні, тіла не найдено.

– Ах, то, може, ще він жиє!

– Тяжко, коханий сусідо! Я й сам так думав зразу. Але далі, розваживши його характер і все… все… я стратив надію! Ні, не бачити вже мені його, не бачити!..

Аж тепер, коли Герман улегшив своє серце тим оповіданням, з його очей потекли сльози. Він хоть і знав, що син його був зопсутий і напівбезумний, все-таки знав також, що се його єдиний син, наслідник його маєтку. А ще саме нинішнього дня Леон вколисав був його серце такими солодкими надіями. Він починав уже думати, що хоть і сам Готліб не поправиться, то, може, гарна, розумна жінка, Фанні, зуміє бодай здержувати його примхи, взвичаїти його поволі до спокійного розумного життя. А тепер нараз усе пирсло, мов булька на воді. Послідні ниточки любові вітцівської і сильні ниті самолюбства в його серці заболіли нараз – і він заплакав.

Леон кинувся потішати його.

– Ах, коханий сусідо, не плачте! – говорив він. – Я знаю напевно, що ваш Готліб живий, що ще будете мати з нього потіху. Лиш не дайтеся підточувати тузі. Твердості, відваги! Нам, людям сильним, капіталістам, стоячим напереді свого часу, треба все бути твердими і незрушимими!

Герман хитав головою на тоту бесіду.

– Що мені з того? – відказав він сумно. – Пощо мені тепер сили, капіталу, коли нема кому ним користуватися. А я – застарий уже!..

– Ні, не тратьте надії, не тратьте надії! – вговорював Леон. – Лиш швидко їдьте до Львова, – я вам ручу, що вам удасться його відшукати.

– О, коб-то бог дав, коб-то бог дав! – скрикнув Герман. – Правда ваша, поїду, мушу віднайти його, живого чи вмерлого!

– Ні, не вмерлого, а живого, – підхопив Леон. – І вже не лишайте його там, у того якогось купця, а привозіть сюда, всім нам на втіху, на радість! Так, коханий сусідо, так!..

В тій хвилі отворилися двері зо спальні, і до покою ввійшла Рифка, ще заплакана і вся червона, мов грань. Її товсте, широке лице спалахнуло гнівом, коли побачила Леона. І Леон собі ж почувся якось не в своїй тарілці, коли побачив Германиху, високу, товсту і грізну, як жива кара божа. Але, криючи своє замішання, він в пересадній чемності підбіг до неї, вклонився, протягнув лице для вираження смутку і вже отворив уста, щоб заговорити, коли Германиха, згірдно оглянувши його від стіп до голови, коротко, але голосно спитала:

– А ти чо ту хочеш, заволоко?

Леон став ні в дві ні в три на таке привітання. Далі на лиці його появилася холодна, силувана усмішка, і, ще раз кланяючись, він зачав:

– Справді, ласкава пані, дуже мені жаль, що я в таку невластиву пору…

– Але я питаю, чого ту потребуєш? – крикнула Рифка і глянула на нього з таким гнівом і погордою, що Леонові аж страшно зробилося, і він мимоволі мотнувся взад.

– Але ж перепрашаю, – сказав він, ще не тратячи відваги, – ми ту от з вашим мужем, а моїм дорогим товаришем, укладали плани, – ах, які хороші плани, – о нашій будущині, і я вірю твердо, що бог нам допоможе діждати ще їх справдження!

– Вам? Бог допоможе? Людоїди якісь, дводушники! – воркотіла Рифка, а далі, немов біснувата, підоймила затиснуті кулаки вгору і кинулась на перепудженого Леона.

– Не підеш ти ми з дому, душогубе! – кричала вона. – Ти ще смієш роздирати моє серце, говорити мені свої дурниці, коли мій син через вас і ваші прокляті гроші зо світу пропав!.. Проч ми з хати! Проч! А як ще раз поважишся ту вказатися, то ти видру ті безвстидні, гадючі очі! Розумієш?..

Леон зблід, скулився під градом тих слів і, не зводячи очей з грізної прояви, взадгузь ступав ід дверям.

– Але ж, жінко, Рифко, – вмішався Герман, – що тобі сталося? За що ображаєш нашого доброго сусіда? А чень воно ще все не так, чень наш Готліб жиє, і все те, о чім ми говорили, може сповнитися?

Герман надіявся тим потішити Рифку; показалось, що тільки дужче розлютив її на бідного Леона.

– А хоть би й так було, – крикнула вона, – то я волю десять раз побачити його мертвим, ніж бачити отсього поганина своїм сватом! Ні, ніколи, доки я жию, ніколи того не буде!

Оба мужчини стали хвилю мов задеревілі, не знаючи, що сталося Рифці і відки взялась у неї така встекла злість на Леона. А коли Рифка не переставала кричати, кидатися і прогонювати Леона з свого дому, той, скулившися і натиснувши циліндер на голову, вилетів з негостинних покоїв на подвір’я, на вулицю і, не обзираючись, дрижачи весь з несподіваного зрушення, пішов до міста.

– Боже, тота жінка справді здуріла! – воркотів він. – І вона мала бути свекрухою моєї Фанні? Та же вона, гадина сороката, заїла б її за один день! Щастя моє, що так сталося, що того… їх сина десь вирвало! Тьфу, не хочу мати з ними ніякого діла!..

Так Леон воркотів і спльовував дорогою. Йому аж тепер стало розумно, чому прочі багачі уникають Германа, нерадо бувають в його домі, і, крім торгових та грошових, не мають з ним ніяких зносин. Але все-таки прикро було Леонові, що так сталося; жаль йому було тих блискучих надій і планів, котрими недавно й сам упивався. Та тільки ж голова його плідна була на такі плани, а коли розпався один, він недовго жалував за ним, але швидко хапався другого. І тепер він живо покинув недавні мрії і старався вжитися в тоту думку, що «працювати» йому надалі не у спілці з Германом, але самому, без Германа або й против Германа. «Против! А! – думав він. – До того, певно, незадовго всилує мя й сам Герман, буде тепер старався ще більше шкодити мені».

Леон і сам не знав, для чого се видалось йому конечним, щоб Герман тепер мусив ворогувати з ним. Він і сам перед собою не був би одверто признався до того, що перекидає на Германа свою думку, що в серці його закипає якась дика неприязнь до Германа за образу, дізнану в його домі, за обалення його блискучих планів. Леон і сам собі не признавався, що се він іменно рад би був тепер шкодити Германові, показати йому свою силу, «навчити його розуму». Він не входив в причини, але вдумувався тільки в саму боротьбу, старався наперед представити собі її тисячні случайності, підходи, невдачі, щоб завчасу против них забезпечитися, щоб Германові впоперек дороги навести як мож більше завад і некорисних обставин. І в міру того, як хід його ставався повільніший, він чимраз глибше затоплювався в свої думки, чимраз тяжчі невдачі і страти наводив на Германа, упокорював того товстенького, спокійного, мов муром обведеного, багача, наводив на нього тривогу, аж вкінці – перед самим входом до дому – обалив його зовсім і враз з його скаженою жінкою вигнав з посліднього закутка, з дому на бориславськім тракті.

– А, так вам треба! – шепнув він, немов радуючись їх розпуці. – Абись знала, чарівнице, як мені видряпувати очі!

В той сам час, коли Леон, затоплений в своїх мріях, радувався з цілковитого упадку дому Гольдкремерів і забирався до обраховування користей, які спадуть на нього з тої великої побіди, Герман сам в кариті вихром імчав улицями Дрогобича на стрийський тракт. Він був іще зовсім блідий лицем, хвиля від хвилі почував якийсь холод за спиною і легку дрож в тілі, а в голові його думки мутились і перевертались, мов вода на млиновім колесі. Нещастя впало на нього так несподівано, та й ще нещастя таке дивне та непрослідиме, що він вкінці порішив – не думати нічогісінько і ждати терпеливо, що з того усього вийде. Він постановив собі пробути кілька днів у Львові і ужити всіх можливих способів, щоби винайти сина і вияснити всю справу, чому і куди він пропав.

За кілька днів він мусив їхати до Відня, куди його один торговий приятель телеграмом зазвав для залагодження важного діла, тикаючого нафтового промислу в Бориславі. Коли б, отже, в тих кількох днях не удалось йому у Львові добитися свого, то він рішив лишити справу в руках поліції, а сам таки їхати до Відня. Правда, жінка не казала йому вертати без сина, живого чи мертвого, – а о їзді до Відня в «нафтових» ділах вона й чути не хотіла, – але що жінка розуміє! Або ж то вона знає, що Герман хоть буде сам у Львові, а Готліба може й не відшукати, а гроші і без нього своє зроблять, коли ще можна що-небудь зробити. А в Відні йому бути конче треба, там діло без нього не піде.\

Таке роздумував Герман, котячись у кариті бистро гостинцем до Стрия. Хвиляста підгірська околиця пересувалась перед ним, не лишаючи в душі його ніякого сліду. Він ждав нетерпеливо, коли перед ним забіліються вежі Стрия; його нудили безконечні ряди беріз та рябин, посаджені по обох боках гостинця; він звільна почав успокоюватися, хитатися від одної стінки карити до другої, а вкінці, прилягши лицем до подушки, заснув.

По виїзді Германа Рифка кинулася знов на софу, хлипаючи та втираючи сльози, і кілько разів кинула очима на нещасне письмо зо Львова, тілько разів сльози наново починали плисти з її очей. Сльози лагодили її жаль, розливали всякі думки, вона давала уноситись їм, мов тихим хвилям, не думаючи, куди вони несуть її. Хлипаючи та обтираючи сльози, вона забулась зовсім, забувала навіть про Готліба, про лист, про своє горе і чула тільки пливучі холодніючі сльози.

Де ділись ті часи, коли Рифка була бідною, робучою дівчиною? Де ділась тогочасна Рифка, проворна, працьовита, жартівлива і вдоволена тим, що мала? Ті часи і тота Рифка згинули безслідно, затерлися навіть в замороченій пам’яті теперішньої Рифки!..

Двадцять літ минуло, коли вона, здорова, крепка, робуча дівчина, одного хорошого вечора стрінулась случайно на улиці з бідним либаком – Германом Гольдкремером. Вони розговорилися, познакомились. Герман тоді починав непевним ще кроком іти до багатства; він мав зобов’язання при ліверунку до цісарського депо, і вже близько було йому все стратити, бо нестало йому грошей, щоб довершити все, до чого був зобов’язався. Почувши, що Рифка має зложених трохи грошей на віно, він сквапно оженився з нею, підрятував тим віном своє діло і добився великих зисків.

Щастя усміхнулось йому і відтоді вже його не покидало. Багатство плило до його рук, і чим більше нагромаджувалось, тим менші були страти, тим певніші зиски. Герман увесь віддався тій погоні за багатством; Рифка тепер стала для нього п’ятим колесом у возі; він рідко бував дома, а як коли й завернув, то уникав її чим далі, то більше. І недармо. Рифка змінилась за ті літа дуже, і змінилась не на користь собі, хоть, певно, без своєї вини.

Можна сказати, що Германове багатство заїло її, підточило її моральну істоту. Зроду сильна й здорова, вона потребувала руху, роботи, діла, котрим би могла занятися. Доки жила в бідності, доти такого діла їй не хибло. Вона служила у багатших жидів, заробляла всіляко, щоб продержати себе і свою тітку, єдину своячку, що їй осталась після холери. Розуміється, що, звичаєм убогих жидів, вона не одержала ніякого, навіть звичайного, хайдерського образування. Тяжке життя і праця, звичайно одностайна і механічна, розвинула її силу, її тіло, але зовсім не ткнули її думки. Вона виросла в круглій невідомості і темноті духовій, не мала навіть тої природної спосібності та «розторіпності», яку звичайне стрічаємо у сільських дівчат. Тільки то, що було безпосередньо коло неї, то могла вона поняти, тим могла занятися, – поза тим нічо не розуміла. Такою взяв її Герман.

Любові між ними не було. Правда, зразу молода здорова природа обоїх притягала одно до другого, – нерозвиті чуття і думки наразі й не бажали нічого більше, крім простої тілесної розкоші. Та й то цілими днями вони звичайно не видалися, – тим приємнішою була зате стріча вечором. Їм уродилась тоді донька, котра однако ж швидко вмерла, – здається, через неосторожність самої матері вночі. Тоді ще Гольдкремери вважалися за бідних: Герман уганявся по цілих днях по місту або по околишніх селах, Рифка господарила дома, варила, прала, рубала дрова, йшла і мила, – одним словом, жила робітницею, так, як і досі. І се була ще найщасливіша пора її життя замужем. Перша дитина, також здорова і гарна дівчинка, дуже її тішила і також чимало причинювала їй роботи й заходів. Чим більше Рифка робила та запопадала, тим ставала здоровішою і веселішою. Правда, вона сама не знала, що се іменно з праці, і частенько жалувалась перед чоловіком, що не має ніколи й хвилі віддиху, що тратить здоров’я, повторюючи більше звичайні бесіди других жінок, аніж говорячи з власного переконання і з власної потреби.

Нещастя хотіло, щоб ті її бажання аж надто швидко сповнилися. Герман розбагатів, закупив вигідний і обширний дім на бориславськім тракті, наняв прислугу, якої вимагала Рифка, – і їй зразу немов полегшало. Ходила по тих покоях, на котрі недавно ще несміло поглядала з улиці, – приглядалася образам, меблям, дзеркалам та обоям, порядкувала в кухні, зазирала до спіжарні, але швидко пізнала, що все те її ходження і зазирання було непотрібне. Герман сам видавав слугам усе по рахунку і за найменшу недокладність грозив прогнанням зо служби, – тож при невеличкім господарстві, яке у них велось, не було що боятись окрадування через слуги. Нанятий кухар розумівся на вариві далеко ліпше, ніж сама пані, а її ради та розпорядки принімав з чемною насмішкою. Переставляти меблі і перевішувати образи їй швидко навкучилось, – і от тепер-то почалась нова, страшна доба її життя.

Вона досі не знала, що таке нуда, – тепер нуда просякла її до кості. Вона то волочилася по широких покоях, мов заклята, то сиділа в кухні, балакаючи з службою, то лежала цілими годинами на софі, то виходила на вулицю і вертала швидко додому, не можучи найти собі ніякого заняття, ніякої роботи, нічого, що би піддержувало в якім-небудь руху її нерви і мозок. Служба супроти неї була мовчазлива, знаючи її дразливість за леда яке слово. В чужих домах вона бувала рідко, та й всюди обходились з нею дуже холодно. Впрочім, всякі відвідини були для неї мукою. Серед нових кружків людей, в котрі так напруго ввело її багатство мужа, вона чулась зовсім чужою, не вміла повернутися, не знала, що говорити, не розуміла ані їх компліментів, ані їдких притиків, а своїми грубими дотепами та простими замітками будила тільки сміх. Швидко вона похопилась, що вона справді стається тільки посмівищем тих людей, і перестала зовсім бувати в товариствах, перестала приймати у себе чужих людей, крім кількох старших жінок. Та й ті незадовго поображувались за її дразливість та наглі непогамовані вибухи і перестали бувати.

Рифка осталась сама, мучилась і билась, мов звір лісовий, запертий у клітку, і ніяк не розуміла, що се їй такого сталося. Її нерозвита думка не могла ані дійти до причини того стану, ані найти з нього вихід, найти яку-небудь діяльність, яке-небудь заняття для своєї здорової, крепкої натури, що, лишена без усякого діла, без усякого живішого інтересу для життя, сама в собі з’їдалась і попеліла, вибухала хіба надмірним, безумним гнівом за леда дрібною причиною. В міру того, як Рифка відвикала від праці, праця ставалась їй чимраз ненависнішою і тяжчою; вона не могла пересилувати себе, щоб прочитати аби одну книжку, хоть перед кількома літами тітка навчила була її трохи читати. Нуда застелювала все перед її очима сірою, непринадною опоною, і вона ставалась чимраз самотніша в світі, опадала чимраз глибше на дно тої пропасті, яку круг неї і під нею викопало багатство її чоловіка і котрої ані вона, ані її чоловік не вміли заповнити ні сердечною любов’ю, ні розумною духовою працею.

От в такій-то порі вродивсь Рифці син – Готліб. Лікарі зразу не обіцювали йому життя. Дитина була хоровита, раз на раз кричала та плакала, а слуги в кухні пошіптували собі, що се якесь «відмінча». Але Готліб не вмер, хоть і не стававсь здоровішим. Зато матері його хоть на якийсь час світ роз’яснився. Вона цілими днями бігала, кричала, суєтилась коло дитини і почулася нараз здоровішою, менше дразливою. Нуда пропала. І рівнобіжно з тим своїм виздоровленням вона тим сильніше полюбила свого сина, чим той був слабший і докучливіший. Недіспані ночі, ненастанна грижа та захід коло нього – все це робило їй Готліба дорожчим, милішим.

З часом хлопчина трохи ніби одерз, одужав, але зразу вже видно було, що його духові спосібності будуть далеко не блискучі. Він ледве в другім році ймився ходити, а ще в третім році життя лепотів, як шестимісячна дитина. Зато, на радість матері, почав їсти добре, немов через три перші роки дуже проголоднівся. Животик у нього все був повний і надутий, як бубон, а скоро тільки трохи зголоднів, сейчас починав верещати на всю хату. Але чим більше підростав Готліб, тим поганші робились його норови. Він кождому мусив докучити, все псував, що далось зіпсувати, і ходив по покоях, мов яка помана, визираючи тільки, де би міг чого причепитися.

Мати любила його без пам’яті, тряслась над ним і у всім волила його волю. Її нерозвинута голова та довго придавлене чуття не могли вказати їй другої дороги для проявлення материнської любові; вона ніколи й не подумала о розумнім вихованні дитини, не дбала ні про що, крім того, щоб сповнити кожде її бажання. Слуги боялись малого Готліба, як огню, бо він любив ні з сього ні з того причепитись і або роздерти одежину, похляпати, вдряпнути, вкусити, або, коли сього не міг зробити, починав кричати щомоці, на крик прибігала мама, і бідна людина малась тоді ще гірше. Сварка і штовханці – то була ще найменша кара, а то лучалось, що служницю сейчас виганяно зо служби.

Герман знов не любив сина, вже хоть би тому, що і в ті рідкі дні, коли бував дома, через нього не мав ніколи супокою. Малий Готліб зразу боявся батька, але коли кілька разів мати за нього завзято стялася з вітцем і отець уступив, хлопець своїм дитячим нюхом прочув, що й ту йому воля, бо мати оборонить, і почав виступати против вітця чимраз сміліше. Се лютило Германа, але позаяк жінка у всім потакувала синові і готова була дати собі й око виймити за нього, то він не міг на те нічо порадити, і се ще підносило його неохоту і до жінки, і до сина.

Розлад в родині ще збільшився, коли прийшлось дати Готліба до школи. Розуміється, що кілька днів перед записом Рифка плакала над своїм сином, немов то його поведуть до різниці; вона розмовляла з ним, немов прощаючись навіки, розповідала йому, які-то там острі люди, ті професори, і наперед уже грозила їм, коли котрий поважиться ткнути її золотого синочка; вона наказувала йому, як скоро хто в школі чим-небудь образить або покривдить його, щоб зараз пожалувався їй, а вона покаже професорам, як мають з ним обходитися. Одним словом, Готліб, не бувши ще в школі, мав до неї вже таку відразу, немов се якесь пекло, винайдене злими людьми навмисно на то, щоб мучити таких, як він, «золотих синочків».

Зато Герман ударився в другий бік. Він пішов до ректора отців василіанів, котрі в Дрогобичі держали тоді одиноку головну школу, і просив його давати позір на Готліба, щоби вчився і привикав до порядку. Він розповів, що хлопець розпещений мамою і зопсутий, і просив держати його остро, не щадити грозьб а навіть кари і не зважати на те, що може говорити і робити його жінка. Додав навіть, що коли б того було треба, він винайде для Готліба окрему кватиру поза домом, щоб усунути його з-під шкідного впливу матері. Отець-ректор немало здивувався такою бесідою Германа, але швидко й сам побачив, що Герман говорив правду.

Готліб не тільки зроду був мало спосібний до науки, але його початкове домашнє виховання було таке погане, що отці-професори, певно, з ніким ще не мали тілько гризоти, що з ним. Щохвилі ученики, товариші Готліба, прибігали жалуватися на нього: сьому він роздер книжку, другому підбив око, третьому викинув вікном шапку в монастирський город. Коли хто в коритарях і в класах робив найбільше крику і стуку, то, певно, Готліб. Коли хто під час науки бурчав або стукотів під лавкою, то також він. Коли хто в цілім класі смів сваритися з професором, вийти з години, ще й дверми гримнути, то також він.

Професори зразу не знали, що з ним діяти; вони день у день жалувалися ректорові, ректор писав до вітця, а отець відписав коротке слово: бийте. Відтоді посипались на Готліба кари та буки, котрі хоть про око трохи ніби втишили, скрутили його круті норови, але довели його до скритості і завзятої злості і так до решти зопсували його моральну істоту. Ледве в семи чи восьми літах Готліб скінчив чотирикласову нормальну школу і, прибитий морально, нерозвинений духово, з безграничною відразою до науки і злістю до людей, а особливо до вітця, вступив в гімназію. Але тут він в трьох роках не скінчив ще й другого класу, коли поганий і темний случай з вітцем перервав назавсіди його шкільну науку.

Але хто знає, чи ті літа нещасливої шкільної науки не були тяжчі і нещасливіші для Рифки, ніж для самого Готліба. Раз те, що школа на більшу часть дня розлучувала її з сином і через те втручувала її наново в бездонну пропасть бездійства і нуди. А потім і те, що вічні жалі та плачі Готліба ще більше лютили і роздразнювали її. Зразу вона, мов ранена львиця, бігала день у день до отців василіанів, нарікала на несправедливість і неспосібність учителів, кричала і кляла, аж поки ректор не наганьбив її і не заборонив приходити більше. Відтак задумала була упертися на тім, щоб відобрати Готліба від василіанів і дати до якої іншої школи, але швидко роздумала, що іншої школи в Дрогобичі не було, а давати Готліба до якого другого міста, між чужих людей, – о тім вона й помислити не могла без страху. В тій безвихідній матні вона довгий час билася, мов риба в саку, і не раз цілими днями сиділа на софі, плачучи та думаючи, що ось, може, десь тепер у школі тягнуть її сина, сіпають, покладають на лавку, б’ють, – а тоді вона голосно проклинала і школу, і науку, і чоловіка-ката, котрий навмисно винайшов таку муку для сина і для неї. Ті вибухи чуття ставались чим далі, тим частіші і довели її вкінці до ненависті против усіх людей, до якогось ненастанного роздразнення, готового в кождій хвилі вибухнути дикими прокляттями.

Тепер уже Рифка й не подумала йти в товариство або чим-небудь розривати свою нудь; вона, мов заклята, волочилася по домі, і ніхто з слуг без крайньої потреби не смів указатись їй на очі. Той стан дійшов до крайності, коли Герман два роки тому нараз відвіз Готліба до Львова і дав до купця. Рифка зразу дуріла, рвала на собі волосся, бігала по покоях і кричала за сином, – пізніше успокоїлась трохи і довгі місяці сиділа день у день мовчки, мов дикий звір у клітці. Самота і пустота круг неї і в ній самій стали ще страшніші, – навіть чоловік боявся приступати до неї і старався цілими днями не бувати дома. І серед усеї тої тьми в серці Рифки горів лиш один огонь, – безумна, сказати б звіряча, любов до Готліба. Тепер зависна доля наважилась видерти їй і сю послідню опору, затерти в її серці і сей послідній знак чоловіцтва. Удар трафив Рифку страшенно, і що вона в тій хвилі не зійшла з розуму, се було лиш для того, що не могла дати віри свому нещастю.

По виїзді Германа вона так і застила на своїй софі. Ніякі думки не ворушились в її голові, тільки сльози плили. Весь світ щез для неї, світло померкло, люди вимерли, – вона чула тільки ским’ячий, ненастанний біль у серці.

Нараз вона зірвалась і задрижала цілим тілом. Що се такого? Що за шум, за стук, за говір долетів до неї? Вона заперла в собі дух і прислухувалась. Говір при вході. Голос служниці, котра немов свариться з кимось, не пускає до покою. Другий голос, різкий і гнівний, стук немов поваленого на землі чоловіка, тріск дверми, тупіт кроків по покоях, ближче, чимраз ближче…

– Ах, се він, се мій син, се мій Готліб! – скрикнула Рифка і кинулась ід дверям, назустріч. В тій хвилі створилися двері, пхнуті сильною рукою, і перед нею став – зачорнений в пошарпаних чорних шматах вуглярчук.

Рифка мимоволі скрикнула і пруднулася взад. Вуглярчук глядів на неї гнівними великими очима, з котрих блискала лютість і ненависть.

– А що, пізнаєш мене? – проговорив він різко, і в тій хвилі Рифка мов безумна кинулася до нього, почала стискати і цілувати його лице, очі, руки, плачучи й сміючись.

– Так се таки ти? То я не помилилася! Боже, ти жиєш, ти здоров, а я вже мало не вмерла! Синочку мій! Коханий мій, ти живий, живий!..

Викрикам не було кінця. Рифка потягла вуглярчука на софу і не випускала з обнять, поки він сам не вирвався. Поперед всього, чуючи кроки надходящої служниці, він замкнув двері і, обертаючися до матері, сказав:

– Накажи тій проклятій малпі, най си йде до чорта, бо їй розіб’ю її пустий череп, як ми сейчас відси не вступиться!

Рифка, послушна синові, наказала крізь замкнені двері служниці, щоб ішла до кухні і не виходила, аж її закличе, а відтак почала знов обнімати і пестити сина, не зводячи й на хвилю очей з його надутого замурзаного лиця.

– Мій синочку, – почала вона, – що се з тобою? Що ти зробив?

І вона почала обзирати його з виразом безконечного жалю, немов ся вбога одіж була смертельною раною на його тілі.

– Ага, а ви думали, що я так і до смерті буду терпіти у того проклятого купця! – крикнув Готліб, тупаючи зо злості ногами і вириваючись з обнять матері. – Ви гадали, що я не посмію мати свою волю! Га!

– Але ж, золото моє, хто так гадав! – скрикнула Рифка. – То хіба той нелюд, твій отець, так гадав!

– А ти ні?

– Я? Господи! Синочку, я би крові своєї не жалувала для тебе. Кілько я наговорилася йому…

– А він куди поїхав? – перервав їй Готліб.

– Та до Львова, шукати за тобою.

– А, так, – сказав Готліб з усміхом вдоволення, – то най же си шукає!

– Але як же ти прибув сюда, любчику?

– Як? Не видиш? З вуглярами, що вертали зо Львова.

– Бідна моя дитиночко! – скрикнула Рифка. – Та й ти з ними їхав цілу дорогу! То ти мусив назнатися біди, господи! Але швидко, скинь тото паскудство з себе; я кажу принести води, обмийся, переберися!.. Я вже тебе не пущу, не позволю, щоби той нелюд віз тя назад, – ні, нікуди! Скидай, любчику, тоту нечисть, скидай, я зараз піду найти для тебе чисте шмаття. А ти голоден, правда?.. Почекай, я закличу служницю…

І вона встала, щоб задзвонити. Але Готліб силоміць затримав її.

– Дай спокій, не треба, – сказав він коротко.

– Але чому ж, синочку? Та чень же так не будеш…

– Ага, ти гадала, – сказав Готліб, стаючи перед нею, – що я на то тілько вирвався зо Львова в тих лахах, на то тілько плівся з вуглярами п’ятнадцять миль, щоби, скоро сюда, знов датися вам в руки, датися заперти в яку там клітку та ще на додаток слухати ваш крик та ваші науки? О, не буде того!

– Але ж, синку, – скрикнула, блідіючи і дрижачи з тривоги, Рифка, – що ж ти хочеш робити? Не бійся ту дома я за тебе стою, ніхто тобі нічого не вдіє!

– Не потребую твого стояння, я собі сам за себе постою!

– Але що ж ти будеш діяти?

– Буду собі жити, як сам захочу, без вашої опіки!

– Господи, таже я ти не бороню й дома жити, як сам хочеш!

– Ага, не борониш! А най-но лиш де вийду, забавлюся, зараз питання, плачі, чорт знає що!.. Не потребую того. А ще як він приїде, – о, то би я виграв!

Рифку щось немов за серце стисло на тоті слова. Вона чула, що син не любить її, не терпить її пестощів, і теє, почуття навело на неї страх, немов в тій хвилі тратила сина другий раз, і вже назавсіди. Вона недвижно сиділа на софі, не зводячи з нього очей, але не могла й слова сказати.

– Дай ми грошей, я собі потрафлю сам жити на свою руку, – сказав Готліб, незважаючи на її чуття.

– Але де ж ти підеш?

– Тобі нічо до того. Я знаю, що ти би зараз сказала йому, скоро приїде, а він би казав мене шандарами привести.

– Але ж богом кленуся, що не скажу!

– Ну, то й я тобі не скажу. Нащо маєш знати? Давай гроші!

Рифка встала і отворила бюрко, але грошей у неї не було ніколи много. В бюрку найшла тільки 50 ринських і подала їх мовчки Готлібові.

– Та що тото! – сказав він, обертаючи в руках банкнот. – Жебракові якому даєш, чи що?

– Більше не маю, синочку, подивися сам.

Він зазирнув до бюрка, перерив в нім усе, а не найшовши більше грошей, сказав: – Ну, най і так. За кілька день вистарайся більше.

– То прийдеш? – спитала мати радісно.

– Буду видіти. Як його не буде, то прийду, а ні, то пришлю кого. Як покаже від мене знак, то дай му гроші в запечатаній пачці. Але пам’ятай си, – і тут Готліб грізно зніс перед нею кулаки, – нікому о мні не кажи ані слова!

– Нікому?

– Нікому! І то ти наказую! Ані йому, ані слугам, нікому! Най ніхто в Дрогобичі не знає про мене. Хочу, щоби ми ніхто не докучав. А як скажеш кому, то пам’ятай собі!

– Але ж, синочку, ту тебе виділа служниця.

– Тота малпа? Скажи, що післанець від кого або що! Кажи, що хочеш, лиш о мні ані слова. А якби він дізнався, що я живий і ту приходжу, або якби хто слідив мене, або що, то пам’ятай собі, такого вам нароблю лиха, що й не спам’ятаєтеся. Хочу жити собі на свою руку, та й годі!

– Боже мій! – скрикнула Рифка, заламуючи руки. – Доки ж так будеш жити?

– Доки мені ся схоче!

І з тими словами Готліб підійшов до вікна, отворив його, немов хотячи поглянути в сад, і в одній хвилі скочив вікном надвір. Рифка зірвалася, скрикнула, підбігла до вікна, але Готліба вже й сліду не було. Тільки високі лопухи в саді шелевілися, немов щось тихо між собою шепочучи.

В тій хвилі вбігла служниця, бліда і залякана, до покою обіч спальні і почала кричати:

– Пані, пані!

Рифка живо отямилась і отворила двері.

– Пані, що вам такого? Ви кричали, кликали мене?

– Я? Тебе? Коли? – питала Рифка, почервонівши, мов грань.

– Та тепер. Мені здавалося, що пані кричали.

– То в твоїй дурній голові кричало, малпо якась! Марш до кухні! Чи я ти не казала аж тоді приходити, коли тебе закличу?

– Але мені здавалося, що мя пані кличуть? – несміло закинула служниця.

– Марш до кухні, коли ти кажу, – крикнула Рифка, – і най ти на другий раз не здається нічо, розумієш?..

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 275 – 295.