5. Спекуляція на церезині

Іван Франко

В понеділок рано виринало блискуче сонце з-поза рожевих хмарок, щоб через день знов палити та жарити нерозцвілу підгірську землю. В блискучій легенькій бричці на ресорах, тягненій парою бистрих піганистих коней, їхав Леон Гаммершляг з Дрогобича до Борислава. Веселий, рожевий був настрій його духа, блискучі надії виринали перед ним, розросталися, повніли, набирали тіла і крові. Мірне гойдання брички розкішно вколисувало його, а його власні мислі та думи золотили перед ним увесь світ. Але ж бо й напрацювався, налітався він через тих три неділі, назнався неспокою, тривоги, наволочився з усілякими людьми, поки таки не добився свого, не вхопив серед тої сутолоки золоту нитку, котра чень заведе його й до клубка багатства!

Його побут у Відні, сяк чи так кажучи, був справді одною з найсміліших і найщасливіших його спекуляцій! То була правдива ловля на золоту рибку! Ну, і вдалась же йому тота ловля так, що ліпше й годі! Леон передумував усі подрібності тої героїчної ловлі, обчислявся з часом і грішми, щоб усе в задуманій ним афері пішло правильно, вміло та справно, як у годиннику. Головна суть його гадок була ось у чім.

Проживаючий у Відні бельгійський хімік Ван-Гехт, що від кількох літ працював над аналізою земного воску, по довгих пробах винайшов спосіб чищення того воску до такої степені, що очищений віск тратив властивий неприємний запах нафтовий. Невеличка примішка воску пчолячого надавала йому запах, а знов інша хімічна примішка – барву звичайного, чистого пчолячого воску. Сей новий фабрикат він назвав церезиною і вистарався о патент на виключне користання з своєї винахідки. Проби свого воску Ван-Гехт післав між іншими і до церковного синоду в Росії з запитанням, чи міг би такий віск найти вступ до православних церквів, і з заявленням, що в такім разі він міг би доставляти його в великій масі і по ціні, далеко нижчій, ніж ціна пчоляного воску. Синод відписав йому по якімось часі, що предложений віск випробувано, що він оказався нічим не гіршим від пчолячого і що в кождій православній церкві в Росії свічки з того воску можуть горіти без ніякої уйми для хвали божої. В разі, коли б він, Ван-Гехт, міг достачити багато такого воску і по дешевій ціні, синод запевнює йому великий відбут у Росії.

Маючи той важний дозвіл і патент на семилітню власність своєї винахідки, Ван-Гехт задумав добитися ними мільйон нового маєтку. Він досі був бідним техніком, з тяжкою бідою стягнувся на уладження в Відні власної невеличкої лабораторії хімічної, в котрій працював сам при помочі тільки одного асистента-помічника, німчика Шеффеля. Тож і не дивно, що тепер він рішився якнайдорожче продати здобуток своєї праці. В тій цілі він оголосив у торгових та біржових часописах віденських свою винахідку і отворені для неї обширні відбутові ринки, запрошуючи «р. t. панів предприємців, фабрикантів та капіталістів, котрі при його співуділі хотіли би зробити корисну спекуляцію, до порозуміння, чи то особисто, чи то посредством агентів, з винахідчиком Ван-Гехтом».

Се оголошення зробило відразу чималий розрух серед капіталістів віденських, а особливо серед галицьких жидів, що віддавна вже гріли руки при бориславській нафті та при бориславськім воску. Довкола убогої Ван-Гехтової лабораторії, поміщеної в наймленій вогкій кватирі в сутерені, почали тишком та крадькома забігати різні агенти: один другого уникав, а нікотрий не приступав прямо до діла, тільки вітрив з боків, мов собака. Ван-Гехт бачив усе те, і хоть потрохи нетерпився в ожиданці бажаного мільйона, то, з другого боку, й радувався, знаючи, що в капіталістичнім світі вже воно так ведеться, що коли йде о якесь важніше діло, то насамперед нюхається і мацається на всі боки, що ніхто нікому не довіряє, кождий кождого боїться, і хоть кождий рад би випередити своїх собратів у погоні за зиском, а по змозі ще й одного та другого собрата повалити на землю, то, з другого боку, кождий старається ні в чім не подати виду другим, хоть, може, внутрі і згоряє всепожираючою горячкою. Ван-Гехт знав те добре і старався й собі не подавати ніякого виду. Він по-давньому працював з своїм помічником у лабораторії, заходив часом на біржу, але все держався збоку, смирненько, мов і зовсім не той. Але проте він добре замічав, що його низенька, підсадкувата і трохи обрескла фігурка починає звертати на себе увагу в тім світі моцарів капіталу.

Та воно й не диво було. Адже се діялось при кінці 1860-тих років, в добі великого розгону промислового в Австрії, в добі великої спекуляційної гарячки, великого «Aufschwindl»-y. Адже в той сам час, коли в газетах появилося Ван-Гехтове оголошення, клались основні камені під славнозвісну «ротунду», головний будинок віденської всесвітньої вистави 1873 р.! А що рівночасно з тим біржовим та спекуляційним «Aufschwindl-ом і невідлучно від нього сіялись сімена віденського «краху» 1873-го року, сього в добі гарячки ніхто не прочував, а Ван-Гехта се й зовсім не обходило.

Але вже, певно, нікого так не розворушило Ван-Гехтове оголошення, як наших знакомих, бориславських тузів, Германа Гольдкремера та Леона Гаммершляга. Вони віддавна вже метались на всі боки, щоб здобути для бориславського воску який ліпший і певніший відбут, ніж досі. Та й сама природа їх копалень перла до того, що прийшла пора налягати головно на видобування воску, що віск має тепер статися підвалиною бориславського багатства, а нафта тільки більше або менше сильною підпорою.

Бо треба знати, що в першій добі розвитку бориславських промислів було якраз навідворіть: нафта становила головне джерело доходів, а віск, коли де здибались у перших неглибоких ямах його поклади, або зовсім обминався, лишався в землі, або хоть і вибирався, але мало. Брали його захожі ріпники, брали заїжджі люди, що приїздили до Борислава дещо продавати, – і навозили його до домів не раз цілими великими грудами. Жиди мало стояли о віск, особливо дрібні властивці, що мали по одній, по дві ями.

Але тепер настало друге діло. Нафта в великій часті ям вичерпалась, джерела, про котрі жиди думали, що будуть плисти віковічно, почали висихати. Та й ще ті кляті американці не тільки що почали свою нафту спроваджувати до Європи, а доказали ще й того, що їх нафта показалась і ліпше чищеною, і – дешевшою від бориславської! Тож не диво, що головна вага бориславського промислу мусила з нафти перевалитись на віск.

Жиди кинулись розбирати плиткі ями і слідити за тими жилами, котрі полишались давніше; від головних прямових шахтів почали брати склесні, бокові штольні, прості і круті, як до потреби. Почали також запускатися далі вглиб; що вперед найглибші ями були 30–50 сажнів, тепер пішли до 80–100 сажнів; чим далі вглиб, тим поклади воску ставали грубші, жили ставали багатші та видатніші. Одне тільки закарало бориславських тузів – се дорогітня очистки того воску; його дестиляція при дійстві квасу, сіркового і другі процеси, потрібні для вироблення з тої жовтої землянистої маси білого парафінового воску, коштували багато; ціна парафіну, хоть значно висока, не могла-таки приносити фабрикантам великих і швидких зисків. Аж ось у тій потребі, мов помічний ангел з неба, являється вигадливий бельгієць із своєю винахідкою! Вироблювання церезини, – пише він у своїм оголошенні, – стоїтиме дешевше, ніж вироблювання чистої парафіни. Далі церезина має запевнений відбут в Росію. А ще винахідник – бельгієць! А бельгійці, звісно, народ статечний, дільний, на котрого можна спуститися, – не те, що вітрогони французи або швіндлери німці! Значиться, зиск і швидкий і великий, і певний!

І Герман, і Леон, прочитавши Ван-Гехтове обвіщення, сейчас написали до своїх агентів, щоб старалися розпізнати се діло, розвідатись о условини, і обіцяли в разі корисних видів самі приїхати до Відня і довершити торгу. Та тільки ж агентом Германа був якийсь солідний німець-гешефтсман, що хоть лупив з Германа добрі гроші, зате вже і вмів походити коло його діл у Відні. Він, одержавши Германове припоручення, пішов з ним прямо до Ван-Гехта, розпитав його о условини, поторгувався дещо, і, випросивши у нього, що задержить в тайні їх вступну умову, обіцяв йому, що найдалі за тиждень, за два приїде й сам предприємець і довершить з ним згоди. При тім агент запевнив Ван-Гехтові, що Герман чоловік солідний і грунтовний і, роблячи з ним згоду, він може бути певний свого. Звісна річ, агент згори старався вибити з голови Ван-Гехтові гадки про будущий мільйон, але все-таки впевняв його, що на півмільйона може мати надію і що його припоручник краще, ніж хто другий, здужає сповнити ту надію. Ван-Гехт, хоть і з жалем в серці, пристав на все: нехай і півмільйона, то все ж і се красний маєток, о якім він колись і снити не міг. Агент ще раз наляг на те, щоб Ван-Гехт задержав в тайні їх угоду, а бельгієць, не догадуючись, о що тамтому ходить, пристав і на те. Швидко відтак агент зателеграфував Германові, як стоїть діло, і просив його якнайшвидше приїздити до Відня для довершення угоди з Ван-Гехтом. Ми бачили вже, в якім настрої духа і серед яких обставин застала його тота телеграма.

Але тим часом і агент Леона Гаммершляга не спав. То був проворний, хитрий віденський жидок, знакомий Леонові вже віддавна. Він за невеличку плату служив йому агентом, бо Леон, як і всі т[ак] зв[ані] німецькі жиди-ліберали, хоть любив поверховно перед людьми ясніти та блищати, зате в скритості, в приватних ділах ніколи не міг позбутися властивої купецько-жидівської скнарості та брудноти. Тож він волів держати й леда якого паршивенького агента, щоб тільки менше йому платити. Правда, агент той умів досі завсігди хитро-мудро уладжувати Леонові діла, «за його рукою» велося Леонові, і він уже кілька разів посилав йому надзвичайні додатки на знак свого признання.

От той-то агент і сим разом уладив се важне діло на велику радість Леона. Своїм звичаєм, він не брався до діла просто, як німець, але колесив, крутився, нюхав, провідував через десяті руки. Аж ось розійшовся слух, що Ван-Гехт ставить нечувано високі жадання. Сам німець, агент Германа, розповідав у крузі своїх товаришів, що ходив до бельгійця (замовчуючи, в чиїм ділі) і що той поставив такі условини: що приймив би ся керувати фабрикою церезини, коли предприємець запевнить йому семилітню безпереривну службу і 5000 р[инських] плати на тиждень та й ще в двох послідніх роках 5% дивіденду з чистого зиску від проданої церезини. Такі важкі условини мусили, певно, налякати кождого; Леоновому агентові відпала й охота іти до Ван-Гехта.

Але він пронюхав іншу стежку в горох. Перед кількома днями, іменно по умові з німцем, Ван-Гехт замкнув свою лабораторію, стараючись спродати її, відправив також свого помічника, Шеффеля, котрий тепер, без місця і зарібку, жив при одній з тісних вуличок віденського Vorstadt-y. До того-то Шеффеля й пішов Леонів агент і почав випитувати та вибадувати його. Він дізнався, що Шеффель знає докладно секрет фабрикації церезини, зумів би уладити відповідні кітли і прилади, одним словом, зумів би вести фабрику. Правда, Шеффель, чоловік бідний, несмілий і совістливий, був би наразі відтрутив кождого, хто би йому був сказав: ходи сюди і фабрикуй церезину! Але хитрий жидок не сказав йому сього, но зато сейчас по розмові з Шеффелем написав лист до Леона, щоб приїздив, бо хоть Ван-Гехт і ставить дуже високі жадання, то прецінь з іншого боку чень ся справа дасться далеко корисніше і легше уладити.

А поки що жидок-агент принявся оброблювати Шеффеля на своє копито. Він заприязнився з ним при пиві, заходив кілька разів до його хати і приглянувся його бідному житті. Шеффель жалувався йому на своє убожество, на недостачу зарібку, а жидок, мов наперекір, розводив перед ним широкі, блискучі картини зисків, маєтку та достатку, натякаючи чимраз виразніше, що і для нього зовсім не заперті брами до того золотого раю. Бідний Шеффель зітхав і знов починав розводити свої жалі. Щоб його ліпше прив’язати, жидок кілька разів делікатно випозичував йому невеликі суми грошей, раз у раз обіцюючи, що постарається для нього о місце, та й то о таке корисне, що буде його, певно, повік дякувати. Шеффель недовірчиво хитав головою, але жидок так уперто товк своє, що бідака звільна немов туманів, немов безвладно давався уносити течії блискучих жидкових обіцянок. Досить того, що до приїзду Леона Шеффель уже був майже чисто приспособлений до того, що з ним задумав агент.

Леон причвалав до Відня, не знаючи, як його агент думає уладити справу. А коли почув його думку, то зразу немов звергся. Але се не був опір; попри довшій бесіді з агентом він пристав на все і казав йому привести Шеффеля до свого готелю. Тут по недовгій боротьбі, пертий, з одного боку, нуждою свого теперішнього положення, а з другого боку, блискучими Леоновими обіцянками, Шеффель уляг. Він прирік Леонові, що поїде з ним до Борислава і буде вести таємну фабрикацію церезини, та й то за відповідно невелику плату. А щоби будову і ведення нової фабрики прикрити чим іншим і відвести людські очі, Шеффель, несвідомий галицьких обставин, порадив Леонові голосити, що се будується невеличкий паровий млин. Леон, як ми бачили, й зробив се, не розваживши добре, до чого ся рада могла довести.

Уладивши діло з Шеффелем, Леон не спочив. Він кинувся вишукувати для будущої своєї церезини відбуту. При помочі свого агента йому удалось по якімось часі найти кількох російських жидів-капіталістів, пробуваючих переїздом у Відні. Вони радо приняли на себе посередництво в справі достачування церезини, і, дійсно, по трьох тижнях Леон уже заключив з свіжо утвореною в Росії «Восковою спілкою» контракт на доставу в піврічнім протягу 200 тисяч сотнарів церезину з такими корисними условинами щодо ціни і перевозу, що вже наперед міг обчислити чистий зиск з того одного діла на яких 100 тисяч ринських.

Отоді він, ухопивши з собою золотодайного Шеффеля, пудом подув у Галичину, щоб як стій узятися до діла. Воску готового у нього в Бориславі було 10 тисяч сотнарових брил в магазинах. Два або й чотири рази тільки він мав надію сейчас же за власні гроші і по дешевій ціні закупити на місці у дрібних властивців ям; пізніше мали його контрагенти прислати в Борислав своїх людей, щоб доочне переконатися, чи, кілько і якого воску вироблено, а тоді мав Леон одержати таку часть угодженої суми, яка була після контракту вартість приготованого воску; за тоту суму він надіявся постачити цілу решту, умовлену контрактом, так що прочі гроші були б його чистим зиском, відлічивши хіба плату Шеффелеві та кошти вибудовання фабрики.

І Шеффель за той час не дармував. Він, щоб зарекомендуватися свому «хлібодателеві», виладив докладний план нової фабрики, позамовляв ураз із агентом кітли, рури та прочі потрібні металеві прилади у віденських фабриках, вимовляючи собі якнайскорше їх приготування. Таким світом під час свого тринедільного побуту в Відні Леон безперечно досить потрудився коло уфундування свого багатства і своєї фортуни. Весь той час він бігав, мов у гарячці, з ніким не бував, не забавлявся, не вступав до знакомих, ба навіть не вітався з Германом Гольдкремером, котрого кілька разів стрічав на вулиці в натовпі пішоходів. Загальна спекуляційна гарячка обхопила його, – світ мінився перед його очима, і в нім Леон не міг уже добачити ні друга, ні брата, ні правди, ні кривди, нічого, крім золота, багатства і блиску.

Тота гарячка не покидала його й по повороті до Дрогобича. Ми бачили що ще того самого дня, коли приїхав з Відня, він загодив будовничого і Бенедя, а в понеділок, з початком тижня, і сам полетів до Борислава, щоб власними очима допильнувати закладин нової фабрики. Його мов перло, гнало щось, щоби якнайскорше зробити се діло, тож він по повороті з Відня рішився, хоть і не дуже радо, спинити на час будову свого пишного дому, щоб мож тим способом більше грошей і більше сили повернути на якнайшвидше довершення нового зисковного діла. – Адже ж дім мій, щастя моє, сила моя, проте, не перестане будуватися, рости під небо! Ні, іменно успішне довершення сього діла, то буде одна з найголовніших підвалин мого дому!

Отакі споминки і такі мислі, на тисячні лади переливані, забавляли Леона під час скорої їзди до Борислава. Міцне гойдання брички розкішно вколисувало його, а його власні мислі та думи золотили перед ним увесь світ.

Ось він уже минув Губичі і, не доїздячи Борислава, казав візникові зупинитися на, гостинці. Виліз з брички і півперек толоки рушив на річку, де мала будуватися фабрика. Але ще заким підійшов ід тому місцю, почув тамка якийсь гамір. Озирнувся і побачив з немалим дивом велику купу народу, що стояла довкола плацу, товплячися та цікаво роззираючись. Були се по більшій часті жиди, властивці ям бориславських, хоть досить також було безробітних ріпників, жидівок з дітьми, жиденят і всякого другого зброду. «Що за прислів’я? – подумав собі Леон. – Що могло ту статися, що така товпа народу ту згромадилась?»

Діло вияснилось зовсім просто. Ледве товпа цікавих його побачила, коли сейчас жиди-властивці рушили супротив нього і засипали його питаннями: що? як? чи справді він паровий млин будує? відки так нагло прийшла йому подібна думка? пощо наражується на неминучі страти, так як паровий млин у Бориславі, певно, не буде приносити йому ніякого доходу?

Леон дуже змішався тими запитаннями. Він аж тепер одним разом зрозумів, що, голосячи, немов то він будує паровий млин, він не то що не відвертає людські очі від свого предприняття, але, противно, заострює тільки людську цікавість. Тож він на всі запитання своїх товаришів по гешефті всміхнувся силуваним сміхом, не знаючи наразі, на яку відповідь здобутися. Аж ось і робітники, жидівки та весь бідний люд обступили Леона, одні – просячи його о роботу при будові, при млині, другі знов – дякуючи йому за те велике добродійство для бориславської бідноти, котрій чень тепер легше буде о хліб святий. Леон ще дужче змішався. Він побачив, що тут уже ніяк уйти уваги людської.

– Але ж, люди добрі, – сказав він, одумавшись, – хто се сказав вам, що ту млин паровий будуєся?

– А от пан будовничий, що нині рано приїхав шукати робітників до нової будови!

– Е, то пан будовничий зажартував собі з вас! – сказав Леон. – Се не млин паровий, се проста нафтарня будується! Де мені до парового млина!

– А-а-а! – вирвалося з уст усіх присутніх, мов знак здивування та розчарування. І біднота сейчас почала розходитися, а жиди-властивці якось мов свободніше почали балакати з Леоном, випитуючи його, пощо будує нову нафтарню? чи, може, буде потребувати нафти та воску і яке діло буде в ній провадити? Деякі цікавіші запитували його навіть, чи не зробив з ким якого контракту?

– Ми чули, – говорили деякі жиди, – що там, у Відні, зав’язується велика «Erdwachs Exploitations-Compagnie» (Спілка визискування земного воску). Ви, певно, з нею в зносинах?

– У Відні? Спілка визиск…?– дивувався Леон. – Ні, я про ніяку таку спілку не чував і в зносинах з нею не стою!

– Чи можлива річ – дивувались і собі жиди. – Адже ви були в Відні, то аби там бувши, та й не чути навіть про зав’язання великої «Спілки визискування»?

– Та де, – відпекувався Леон, – я в Відні був в приватних ділах, на біржу навіть не заглядав!

Ледво-не-ледво Леон спекався своїх товаришів. Правда, він обіцяв з деким ще нині побалакати о закупленні воску земного, котрого буде потребував до нової нафтарні. А позбувшися непожаданих цікавих гостей, він пішов на плац, де вже наймлені робітники рівняли грунт, звозили каміння й цеглу і де будовничий з Бенедьом розмірював план і випальковував місце, куди мали копатися фундаменти. Будова мала бути за місяць скінчена, – іменно на час, в котрім віденські фабриканти обіцяли прислати замовлені Шеффелем прилади.

Будовничий був дуже маркітний і раз у раз воркотів щось під носом. Бенедьо тільки десь-колись чув уривані слова, як «дурний жид», «ошуст», «хоче циганити, а не вміє». Коли Леон наблизився і голосно сказав робітникам «добрий день» і «дай боже щастя», Бенедьо перший підійшов ід ньому.

– Пане, – сказав він, – правда, що ви жартували, говорячи, що се має бути паровий млин?

– Або чому ти мене о се питаєш?

– Бо ми ту з паном будовничим не могли погодитися, щодо того плану. Я прецінь робив уже при паровім млині в Перемишлі і знаю, як він має ставитися. А ту скоро-м іно поглянув на план, так зараз пізнав, що се буде нафтарня, не млин. Я вже і вперед так догадувався, бо пощо ж би ви ту в тій пустині ставили млин? А от пан будовничий на жоден спосіб не хотіли примірювати сей план, говорячи, що се, певно, помилка, що треба задержатися, аж поки він сам не зробить такий план, який випадає під паровий млин…

– Але ж розуміється, що я то на жарт говорив! – сказав голосно Леон, стараючись покрити знов сміхом своє замішання. – Чень же я ще не вдурів – будувати паровий млин у Бориславі!

Тепер і будовничий, почувши ті слова, підійшов ід Леонові, що, все ще всміхаючись, роззирався довкола.

– Пане Гаммершляг, – сказав будовничий прикрим, терпким голосом, – хто тепер з нас двох зістане брехуном?

– Брехуном? – повторив Леон і відступився о крок назад, мірячи будовничого задуфалим поглядом. Правда, під тим задуфальством крилось усе-таки змішання, і Леон був би не знати що дав, щоб будовничий утих і не збільшував того змішання. Але будовничий не гадав утихнути.

– А так, брехуном, – сказав він. – Бо чи ж ви не говорили мені вперед, що хочете ставити тутка паровий млин?

– Я жартував.

– Ви жартували? Ну, я ще не видів, щоби хто так на серйо жартував, як ви! Признаюсь вам, я вашого жарту не порозумів. Я на конто того жарту й робітників назбирав, і розруху наробив у цілім Бориславі…

– То дуже зле! – сказав Леон.

– Певно, що зле, бо тепер я перед усім тим народом брехачем став.

– То ваша річ, не моя!

– Моя річ? Але ж ваше слово!

– Але ж я вам дав план! Що ви за такий будовничий, що не зуміли з плану розпізнати паровий млин від нафтарні?

Ті слова дуже вкололи будовничого.

– Е, що там ваш глупий план! Я на нього й не дивився!

– Ну, то ваша вина! – відрізав Леон. – За що в мене гроші берете?

Сварка ся велась голосно і ставала чимраз голоснішою. Леон почервонів як рак, а й будовничого товсте лице налилось кров’ю. Між тим робітники і деякі посторонні люди, чуючи передрачку між «панами», поставали і ззиралися цікаво на се видовище.

– Мій пане, – кричав роз’ярений будовничий, – я чень не по то прийшов сюда, щоб слухати ваші імпертиненції.

– Ані я по то, щоб слухати ваші дурниці!

– Пане, ви мене ображаєте!

– Не дуже страшний проступок!

– Ви шкодите моїй славі!

– Ви пошкодили моїм інтересам!

– Так? То прошу заплатити мені за мій труд, і я ще нині вертаю собі до Дрогобича.

– О, і овшім! Будьте ласкаві подати мені рахунок, і то не лиш за тутешній труд, але й за дрогобицьку будову! Постараємось обійтись без такого геніального будовничого! – І Леон гордо відвернувся на знак, що бесіда скінчена. А будовничий, з кипучою злістю внутрі, кинув, що мав у руках, і, натисши шапку на вуха та сплюнувши, пішов до Борислава, опроваджений голосним сміхом слухаючого робучого люду.

Робота пішла далі своїм ладом. Леон довго ходив по плацу, роззирався, важко відсапуючись, поки не уляглось його зрушення. Аж по якімось часі він став перед Бенедьом.

– Ну, що тепер будем робити? Будовничого не маєм.

– Коли позволите, то я й сам поведу сю будову після плану.

– Ви самі?

– А чому ж би ні? Штука невелика. До місяця все буде готове.

– Ну, про мене! Я виджу, що ви чоловік добрий і щирий. Будуйте! Навіть кавції від вас не хочу, а вже сам буду дещо наглядати. А про плату не бійтесь, – я вашої кривди не схочу!

Бенедьо, правду кажучи, і рад був потроху, що позбувся гордого будовничого. А тут ще й несподівана добродушність Гаммершляга, котрий дозволив йому і без кавції вести будову, і надія на ще вищу плату – все те немов роз’яснювало перед ним світ, будило багато нових думок. Він почав уганяти і кидатися коло роботи, мов коло своєї, незважаючи що другі робітники косо та зависно гляділи на нього, а, може, дехто і вважав його жидівським підлизнем. Що його то обходило! Думку його занімало таке діло, для котрого, певно, варто було знести й крихту людської зависті!

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 331 – 342.