16. Штрейкбрехери

Іван Франко

Герман Гольдкремер перший раз нині не знав, на яку ступити. Нова, не чувана досі в Бориславі подія робітницької змови завдала йому загадку. Приїхавши вчора вечором до Борислава, він довго вночі не міг заснути, роздумуючи над тим, що чув і бачив. Як же бо змінився Борислав від часу, як він послідній раз виїхав з нього! Немов яка чародійська сила перевернула все в нім догори коренем. Що вперед бувало жиди ходять гордо купками по вулицях і згори позирають на робітників, тепер жида на вулиці не побачиш, а зато купи робітників, мов рої шершенів, ходять улицями, гомонять, регочуться, грозять, то співають. Що вперед, куди було глянь по ямах, усюди корби крутяться, сотні рук рушаються, робота кипить, – тепер коло ям, по кошарах мертво, пусто, корби бовваніють, мов брудні кості, з котрих обпало тіло, а млинки зазирають своїми темними гирлами до ям, немов запитуючи, чи не жадає там хто свіжого воздуха.

Зато на толоці, поконець Борислава, там тепер життя, там рух! З Германового вікна видно дим, що куриться з огнища під величезним кітлом, в котрім робітники варять собі кашу. З Германового вікна чути гомін нарад, чути оклики варти, розставленої по всіх дорогах, по всіх стежках, ведучих до Борислава. – Чорт би їх побрав! Що вони собі гадають? – думалось Германові, і він нетерпеливо ждав восьмої години, о котрій мали до нього посходитися на нараду позапрошувані властивці ям.

– Ні, се так не може бути! – говорив він сам до себе, ходячи по світлиці. – Ми мусимо переламати їх опір. Мені конче потрібно робітників, багато робітників, ще сього тижня. Я конче мушу ще сього тижня віддати «Спілці визискування» цілих п’ятдесят тисяч сотнарів воску і взяти від неї гроші. Чорт би там з ними довше зволікав! І «Спілка» леда день бевхне, і ті прокляті розбійники осьде готові якої погані наробити. Або я дурень ризикувати! Коби ще дві тисячі сотнарів видобути, зараз віддаю тим панам від «Спілки» на місці, – а вони най собі роблять, що знають, лиш мені най гроші платять. А добра то річ була, що я поділив законтрактовану масу воску на дві рати, – тепер ще пару день, та й перша рата буде готова. Чи треба буде ще й другу постачати, се хіба бог святий знає, але як треба буде, то для мене ще тим ліпше.

От так міркував собі Герман, ходячи по світлиці, і все міркування його виходило на той кінець, що все було би дуже добре, коби лиш робітники не бунтувалися, а стали до роботи, – все було би добре.

– Але вони мусять! То не може бути!.. – говорив він дальше. – Хоч би-м мав і переплатити, все-таки я тілько їм не переплачу, кілько мені зиску прийде!

Аж втім, він пригадав собі, що вчора післав Мортка, щоби збирав по Дрогобичі всяку голоту, всіх незанятих жидів і християн, робітників і неробів, водоносів, сміттярів та глинарів, щоби пообіцяв їм добру плату і провадив усе те до Борислава. Герман знав добре, що роботи з тої голоти не буде, він хотів тільки такою перехресною штукою зламати упір бориславських робітників. «Се ж і найліпший лік на їх недугу, – думав він, затираючи руки з радості. – Як побачать, що я можу без них обійтися, що маю своїх робітників, то тоді самі прийдуть, ще й напрошуватись будуть. Ану-ко, побачимо, чия возьме!»

Дивний якийсь гомін, що йшов від толоки і змагався чимраз дужче, притягнув Германа до вікна. Але доглянути він не міг нічого, окрім цілої купи заляканих жидів, що спішили вулицею до його дому.

– Се що там такого? – спитав їх Герман через вікно.

– Бійка якась! Б’ються! – відповіли хором жиди.

– Хто з ким б’ється?

– Тутешні робітники б’ються, але не знати з ким. Якась громада надійшла від Губич, вони не хотять їх пустити до Борислава, ну, і розпочалася бійка.

Гомін тривав іще хвилю, а відтак зачав притихати.

– Гурра! гурра! – розляглось за тим у воздусі. Всі жиди, не виключаючи й самого Германа, чогось поблідли і затремтіли, але ніхто не казав і слова. Німо і тривожно слухали далі.

– Гурра! гурра! – роздавалися далі радісні крики, але, окрім того «гурра», не можна було нічого більше розібрати.

– Прошу, панове, ходіть до покою, порадимось, – сказав по довгій мовчанці Герман.

Ледве ввійшли жиди, ледве усівся гомін привітання, аж тут отворилися двері, і впав блідий і заляканий Леон Гаммершляг. Одежа на нім була запорошена, а декуди й пошарпана, він дихав тяжко і, влетівши до покою, кинувся на крісло і довгий час сапав, нічого не кажучи. Жиди обступили його і гляділи на нього з виразом такої тривоги, немов се був віщун їх нехибної погибелі.

– Що сталося, господи боже, що сталося? – допитували вони, але Леон нешвидко спромігся на слово.

– Gott soll sie strafen! – крикнув він вкінці, зриваючися з крісла. – Вони нас усіх вирізати хотять, от що! Розбійники змовилися на нашу душу!

– Як? Що? Чи правда? Хто казав? Відки знаєте? – гомоніли жиди, тремтячи зо страху.

– Ніхто й казати не потребував! – відповів Леон. – Сам бачу своїми очима. Видите, як виглядаю! Чули крик? Все то вони! Ох, що то з нами буде, що з нами буде!

– Я то давно казав: післати по жандармів, най їх кольбами женуть до роботи! – крикнув один жид.

– Що жандармів? – поправив другий. – Що ту порадять жандарми? Ту цілої кумпанії війська треба, щоб їх половину перестріляла!

– Але що ж сталося? – допитували жиди Леона. – Розказуйте, як що було!

– Погана річ та й годі. Ранісенько вийшов я на толоку, жду на тих робітників, що казав понаймати в Дрогобичі. На толоці вже їх, як того гайвороння – снідання! І відки вони тілько муки та каші дістають? Та то пару тисяч люда, цілий день варять та й варять, їдять та й їдять! То вже не без того, щоби їм хтось не допомагав!

Леон замовк на хвилю, щоби додати тим більшої ваги своїм посліднім словам, а погляд його, облетівши всю світлицю, упав на Германа, котрий в задумі стояв коло вікна і пальцями тарабанив по шибі. Многі жиди й собі ж туди зирнули, а деякі аж скрикнули, немов просвічені наглою здогадкою.

– Невже ж! Не може бути!

– Або я знаю, – відказав ніби рівнодушно Леон, здвигаючи плечима. – Знати не знаю, але кажу, що гадаю! – Його погана совість казала йому бачити в Германові свого заклятого ворога, і він вдоволений був тепер, що в серця своїх слухачів кинув іскру підозріння, буцімто весь бунт робітницький – діло Германа, підняте в тій цілі, щоби всіх дрібніших предприємців, а навіть і Леона самого приперти до стіни.

– Але слухайте ж, що далі було. Іду я собі гостинцем, аж ту мені назустріч ціла юрба тих голодранців. «Куди?» – питають. Я зібрався на відвагу: «А вам що до того?» – кажу. «Нам до того! – відповіли. – Не бачите, що ми ту варта, пильнувати маємо, щоб ніхто з Борислава не виходив!» – «Що ви дурниці плетете, – скрикнув я, – не зачіпайте людей насеред дороги. Нічого вам не роблю, дайте мені спокій!» – «Ну, то дайте ж і ви нам спокій, – відказують, – верніться собі подобру до Борислава, а туди ходити не вільно!» Та й, не вдаючися зо мною в дальші розмови, за плечі мене та й назад. Я почав шарпатися, кричати, – а вони в сміх. Стисли мене мов кліщами, відпровадили аж до входу Борислава і пустили. «Ов, біда», – погадав я собі, а ту сам змучений, ледво дихаю.

Став я, озираюся назад, аж бачу, йдуть мої робітники з Дрогобича. «Га, – гадаю собі, – господи тобі слава, йде поміч! З Борислава не пускають, але до Борислава чей же пустять». Та й іду напротив них, аж радуюся, що їх так багато, більше, як сто люда! Але ще я недалеко уйшов, аж тут тота проклята варта до них: «Гов! Хто йде?» – крикнули. «Добрі люди, робітники», – відповідають тамті. «А куди ту ідете?» – «От ідем на роботу, туй-таки, до Борислава». – «Не можна!» «Як то не можна?» – «Так що не можна. Ви хіба не чули нашої просьби, що ми посилали всюди своїх людей і просили, щоб ніхто через тих кілька день не йшов сюди на роботу, поки ми для всіх ліпшої плати не діб’ємося?» – «Ні, не чули», – кажуть дрогобицькі. «Ну то чуйте ж тепер, і просимо вас в добрім способі, вертайте назад, відки прийшли!»

Робітники почали вагуватися, деякі, очевидно, мали охоту вертатися назад і почали з тими розбійниками перешіптуватися, другі знов, хоч, може, і не вірили тій бесіді, але боялися, що їх тут така многота зібралася. Досить того, що приходяща громада стояла, сама не знаючи, що діяти і що почати. Се вивело мене з терпцю. Я скочив посеред них і крикнув: «Не слухайте їх бесіди, люди! Вони розбійники, нероби! Кримінал їм буде, не більша плата! Ходіть до роботи, не зважайте на них! По вісім шісток денно на кождого, – що вам більше потрібно!» Ті слова трохи немов оголомшили всіх. Приходящі зачали рушатися, щоб попертися наперед. Але тоті стали лавою. «Стійте! Не пустимо нікого!» Я собі знов кричу: «Далі за мною!» Гармидер зробився, далі п’ястуки почали сипатись, штурканці, а далі й каміння. На крик поназбігалося їх багато, зачалася бійка така, що й світа не видно стало. Я й сам не тямлю, що зо мною сталося. Кілька кулаків заїхало мені то в лице, то поза вуха, то в потилицю, то межи плечі так що я й нестямився, коли попав в самий найгустіший стиск, а відтам витручено мене знов на бориславську улицю. Я озирнувся, – бійка вже скінчилася, приходячі розбіглися врозсип і погнали до Губич. Крик, ревіт: «гурра! гурра!». Аж оглушило мене, і я, видячи, що нічого не пораджу, вернувся сюди. От таке-то!

І Леон, скінчивши своє оповідання, сплюнув і закляв ще раз «тим розбійникам», котрі ні з сього ні з того наробили їм тілько клопоту і готові ще й більшої біди наробити. Всі жиди стихли на хвилю, всі роздумували над тим, що чули, але ніхто не вмів нічого придумати, окрім одного: жандармів і війська. Тільки Герман досі не мішався в їх наради, а все ще стояв коло вікна і думав. По його наморщенім чолі і твердо в одну точку впертих очах видно було, що гадка його працює з незвичайною силою. Та й справді, діло стоїло великої розваги, хвиля приходила рішуча, в котрій не можна було нині ручити за завтра, в котрій треба було добре натужити увагу, щоб пройти ціло через усі закрутини ворожої долі.

– І ще, прокляті, сміялися з мене, – викрикував почервонілий від жару Леон, – коли побачили, як я обшарпаний і обпорошений. Але, постійте, побачимо ще, хто буде напослідку сміятися, чи ми, чи ви!

«Чи ми, чи ви, – думалось і Германові, – а радше сказавши: чи я, чи ви! Га, що за думка! – і він махнув рукою, немов хотячи зловити щасливу думку, котра в тій хвилі блиснула в його голові. – Отак, отак, се правдива дорога, туди треба йти! Удатися може дуже легко, а коли удасться, ну, тоді й питання нема, хто з нас буде сміятися чи я, чи ви!»

План воєнний в Германовій голові швидко уложився, і він зараз же виступив насеред світлиці і попросив зібраних о хвилю уваги.

– Слухаю ваших рад і дивуюся, – зачав він своїм звичайним, різким тоном. – Жандарми! Чи жандарми заставлять робітників лізти до ям? Ні, поарештують одних, а решту розгонять, а нам не буде ліпше, бо нам не порядку треба, а робітників, дешевше робітників! Чи не так?

– Авжеж, що так! – загомоніли жиди.

– Військо! – говорив далі Герман. – Се то само, що й жандарми, тілько що нам на додаток усього пришилось би кормити його, а пожитку й з нього ніякого. Я гадаю, що оба ті способи до ні до чого не здалі.

– Але що ж робити, що робити?

– Отож-то й є питання, що робити! Я гадаю, що той цілий бунт – то така якась заразлива слабість, на котру ще загального рецепту не вигадано, а може, й зовсім не може бути. Але раз поможе се, другий раз те, як до обставин. Треба вважати, з чого слабість почалася, як проявляєся, ну, і після того раду радити. От ту у нас, то певна річ, що плачено їм досі, як на нинішній голодний рік, замало.

– Що? Як? Замало? – загомоніли жиди.

– Мовчім, – крикнув насмішливо Леон, – пан Гольдкремер хоче забавитися в адвоката тих розбійників, певно, скаже нам пристати на всі їх жадання і віддати їм усе, що маємо!

– Я в ніякого адвоката бавитися не хочу, – відказав різко, але спокійно Герман, – я навіть де хочу бавитися в ліберала, в якого до вчора бавився пан Гаммершляг, і не буду тим розбійникам захвалював ніякої «самопомочі», – я буду тілько говорив яко гешефтсман, als ein praktischer Geschäftsmann , та й годі.

Леон прикусив губи на ті слова, – Германова різка відправа вколола його дуже, але він чув, що не може на неї нічого відповісти, і мовчав.

– Я ще раз кажу, – говорив далі з притиском Герман, – платилось їм замало! Ми тут прецінь самі свої, то ми можемо до того признатися між собою, коли нам іде о то, [щоби] пізнати причину тої бунтації. Адже ж воли не ревуть, як ясла повні! Розумієся, інша річ – признатися до того ту, самі перед своїми, а інша річ – говорити щось подібного перед ними! То би нас зарізало!

– О, певно, певно! – скрикнули жиди, раді з такого обороту Германової бесіди.

– Я се для того підношу, – говорив далі Герман, – щоби вас переконати що ту нема ніяких посторонніх бунтарів і що се річ дуже серйозна та поважна, котру треба якнайшвидше втихомирити, щоби з неї не виросло яке більше нещастя.

– Нащо вже більшого, як те, що ось тепер на нас упало!

– Е, се ще байка, – відказав Герман, – не то ще може бути, коли не зуміємо швидко замовити бурю.

– Але як, як її замовити?

– Отже ж ту, як бачу, є два способи. Очевидно, що вони до тої змови приготовилися, і то добре приготовилися. Бо зважте все! Більша половина опустила Борислав, по селах висланці їх попідмовляли народ не йти сюда на роботу, поживи собі наладили, – одним словом, забезпечилися. Але, будьте ласкаві, зважте лишень, що все те потребує грошей, багато грошей. А відки у них вони возьмуться? Правда, ми чули щось, що у них складки робляться, але що вони могли наскладати? Певно що небагато. Значиться, одна моя рада була би: сидіти нам спокійно, не туратися до них, не панькати коло них, а ждати, поки всі їх запаси вичерпаються. Тоді вони, певно, прийдуть самі до нас і стануть на роботу по такій ціні, яку ми їм подиктуємо.

Герман при тих словах уважно глядів на лиця окружаючих, щоб вичитати з них, яке вражіння зробить його бесіда. Вражіння мусило бути не дуже добре, бо багато лиць геть поперекривлювалося, мов від гіркої редьки.

– Та воно б то добре було, – сказав вкінці Леон, – ждати! Коби-то ми знали, що їм нині-завтра запасів не стане. Але що, як вони забезпечилися на який тиждень або й ще на довше?

– А відки ж би у них тілько грошей набралося? – спитав Герман.

– Хто знає? – відказали деякі жиди, ззирнувшися з Леоном.

– А довго чекати нам не можна, – тягнув далі Леон. – Самі знаєте, у нас контракти, терміни добігають до кінця, робота мусить якнайшвидше кінчитися, – куди ту чекати?

– Га, як так, то остаєсь тілько другий спосіб: вдоволити їх жадання.

– Їх жадання! – скрикнули жиди майже всі в один голос

– Ні, ніколи! Радше військо і жандарми!

– Але ж, панове, – уцитькував їх Герман, – лякаєтесь тих жадань, немовби вони не знати чого жадали. Ану-ко, скажіть, будьте ласкаві, котрий знаєте, чого вони жадають?

Жиди стали, мов теля перед новими воротами. І справді, в сей спосіб вони не завдавали собі досі того питання. Робітники видавались їм досі тільки ворогом, котрого будь-що-будь треба побороти, але входити з ними в якийсь торг, старатись вирозуміти їх жадання, о тім вони досі й не думали. Перший Леон здобувся на слово:

– Як то не знаємо? Одного жадають: більшої плати!

– Ну, се ще хто знає, що за більшої плати, – відказав Герман. – Чи хотять, щоби їм підбільшено плату о п’ять центів, чи взадвоє проти попередньої. Коли тілько так взагалі «більше», то се ще нічого страшного, видно, що можна й поторгуватися. Але я кажу – насамперед дізнатись би нам докладно, чого вони жадають. Може, вони й зовсім не того хочуть або, може, окрім того, й ще чого іншого хочуть? Адже ніхто їх о то не питався!

– Правда ваша, треба спитати їх самих, почуємо, чого їм треба! – загомоніли жиди.

– Але кого ж вишлемо до них в тім ділі? – питався Герман.

– Най іде, хто хоче, я не піду, – сказав Леон. – Се розбійники, роздерти готові чоловіка.

– Коли ваша воля здати се діло на мене, – говорив Герман, – то я радо для всіх прийму на себе сей труд.

– Добре, добре! – роздався гомін.

– А коли так, то прошу послухати ще ось що. Прийшла мені на думку ще одна річ, котра, може, зробить їх податнішими до згоди. Як бачимо, на все вони приготовилися, страви накупили, варти порозставляли, – але о хати, певно, не постаралися. Адже всі вони мешкають в ваших хатах! А що, якби ви зараз, нині ще всім виповіли помешкання. Пора вже досить холодна, як на то сеї ночі вітер схопився стоковий, студений і дує, – будуть мусити зябнути під голим небом, то зараз почують, що недобре то, з нами війну провадити.

– Воно-то правда, – сказали несміливо деякі жиди, – але хто знає, чи вони схотять уступитися? Чи то їх ще дужче не роздразнить?

– Га, побачимо, – сказав Герман, – а стрібувати, я думаю, можна! Адже що ту великого? Кождий має право виповісти комірникові хату, коли йому сподобається.

– Ну, стрібуємо, – відказали жиди.

– А коли так, то підемо! Піду там до них, почую, чого вони хочуть. А пополудні, так коло третьої, прошу вас всіх знов до себе, – почуєте, на чім стоїмо, і будемо могли урадити напевно, що нам діяти!

З тим жиди розійшлися.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 446 – 454.