6. Кохання Готліба Гольдкремера

Іван Франко

Червень місяць добігав уже до кінця. Починалася косовиця. Широкі мокрі луги підгірські зеленілися та пишалися стобарвним рясним зіллям. Мов широкі озера між скалистими сірими берегами, вони хвилювали пахучою зеленню, дихали свіжим повним життям. А круг них сіро, мертво, понуро! Зорані сугорби сірілися перепаленими, сухими скибами; ріденьке жито кулилося та жовкло на сонці, не вспівши й відцвісти гаразд. На овес і надії не було: ледве на п’ядь відріс від землі, та й таки вже й заков’яз на пні, пожовк і похилився, мов огнем прив’ялений. Картоплі жовкли, не здужавши ще й зацвісти. Все складалося на те, щоб відобрати й послідню крихту надії у бідних хліборобів. Передновинок, що сього року зачався був надто рано, тепер тягнувся надто довго, – уже петрове пущення минуло, а ані губ в лісі, ані ягід, ні черешень не було. Між народом ішов один однотяглий стогін та плач. «Чорніші чорної землі» ходили люди по дорогах та польових стежках, збираючи гірчицю, лободу, щавник та всяке зілля, риючи пирій, котрий сушили, терли на порох і мішали з отрубами та добутою за остатнє мукою і пекли з тої мішанини хліб. Щодень, щонеділі можна було видіти по дорогах церковні процесії; з слізьми в очах, припавши лицями ниць до землі, народ благав дощику. Але небо стояло мов замуроване, а сонце своїм широким, безвстидно блискучим лицем мов насміхалося з сліз і молитов бідного люду.

Між народом зачали промітуватися недуги: заразливі гарячки, тифус та пропасниця. Попухлі з голоду діти мужицькі, голі та сині, цілими чередами лазили по толоках та сіножатях, шукаючи кваску; вони, не находячи кваску, пасли траву, мов телята, обривали листя з черешень та яблунь, гризли його, западали на животи і мерли цілими десятками. Села, лунавші колись від гамору та співу дітей погідної літньої днини, тепер стояли тихо і понуро, мов чума перейшла здовж їх порошнистих улиць. Тота незвичайна, мертва тиша важким каменем налягла на груди навіть постороннього чоловіка. Ідеш селом, на улиці ні душі живої, хіба худа, нужденна скотина бреде самопас попід плоти та де-де на оборі пересунеться, мов сновида, скулений, опустившийся чоловік. Вечором в хатах темно: в печах не топиться, ніщо варити ані пекти, – кожде спішить запхатись в свій кут, щоб хоть через ніч не чути стонів, не бачити муки других. Ся страшна мертва тиша в підгірських селах – то був знак, що народ зачинає опускати руки, тратити надію і попадати в той стан безучасного остовпіння, в котрім чоловік з надміру болю перестає почувати біль і гине тихо та безжалісно так, як тихо та безжалісно в’яне похилена трава на жарущім сонці.

І косовиця, тота доба самої оживленої і самої поетичної польової роботи, не внесла ні життя, ні поезії в загальний мертвий вигляд підгірських осель. Звільна, мов за похороном, волоклися виголоджені парубки та чоловіки на косовицю: коси ледве держалися на їх вихудлих плечах. А поглянути збоку на їх роботу, то аж жаль глибоко хапав за серце: такі натомлені, болісні та повільні були рухи тих косарів. Ні звичайних косарських пісень, ні голосного сміху, ні жартів та прикладок не чути. Сей та той перейде один-півтора перекоса, кине косу на землю, зітхне важко-важко та й лягає на вогку холодну кошеницю, щоб дрібку освіжитися, спочити, набрати нової сили з землі в ослабле тіло. Жаль хапав за серце: такі бачилось, що се не робота, а розпука.

Тими селами, полями та лугами летіла парою баских коней запряжена легка бричка Самбірським трактом до Дрогобича. Коні гладкі, пасені і здорові, візник крепкий, ситий і гарно зодягнений, бричка нова, чорно лакирована, та й сама подоба пана – статного, підсадкуватого мужчини, в силі віку і здоров’я, червонолицього, з густим чорним заростом на лиці, в гарнім багатім строю, – все те дивно відбивало від нужденної подоби окружаючого краю і народу. Але, певно, вигляд їдучого пана і його повозу не був в більшій суперечності з виглядом заниділого, голодною смертю мручого Підгір’я, як суперечні були думки і замисли того пана з думками, пануючими довкола, висячими, немов у воздусі, над тими бідними селами.

Тут безпомічна розпука, чувство безвихідної загибелі, напівнесвідоме бажання хоч як-небудь і чим-небудь продовжити ще хоч на кілька день те нужденне, мучене життя, а там… Що за думки, що за замисли роїлися та снували в голові їдучого пана, – сього кождий легко догадається, скоро пізнає, що той пан – наш давній знакомий, Герман Гольдкремер, і що він по довшім побуті у Відні й у Львові вертає оце до Дрогобича.. Вид безмірної нужди та погибелі доокола навівав на нього вдоволений ситий супокій, трохи не радість. «Се для мене робиться, – думалось йому. – Сонце – то мій вірний отаман. Висушуючи ті поля, висисаючи всі живі соки з землі, воно працює для мене, воно згонить дешевих і покірних робітників до моїх ям, до моїх фабрик!» А тих покірних та дешевих робітників тепер якраз треба було Германові якнайбільше, бо тепер він уложив нове, блискуче і велике предприняття, котре мало його видвигнути ще вище по драбині багатства.

Але щоб докладно і вірно оцінити всі чуття і мислі Германа при повороті до Дрогобича, треба нам розповісти, що діяв і чого зазнав він послідніми часами, відколи ми бачили його при закладинах у Гаммершляга, а відтак в його домі, де несподівано дійшла до нього страшна і потрясаюча вість о тім, що син його Готліб щез кудись без сліду.

Крайнє розстроєний і приголомшений на дусі Герман їхав до Львова, щоб розвідатись докладно, що сталося з його сином. Він бився з гадками, стараючись вмовити в себе раз то, що Готліб не вмер, а жиє, раз знов згромаджуючи в своїм умі всі свідоцтва, стверджуючі правдоподібність його смерті. Але тота внутрішня боротьба шарпала його сили і бурила в нім кров, так що швидко він до того втомився, що не міг ні о чім виразно думати і що замість складних думок перед його уявою пересувалися і мигали якісь неозначені марева, якісь пошарпані зароди образів та думок. Він силувався спати під мірне гойдання брички, але й сон його не брався, духова утома і нервове роздразнення доводили його до якогось майже гарячкового стану. Але звільна довга і нудна подорож, одностайні понурі види наддністрянських болотистих рівнин, через котрі переїздив, притупили вразливість і втишили потрохи нервове роздразнення; Герман зібрався з силами не думати про сина, а щоб піддати думкам інший предмет заняття, він видобув одержаний перед від’їздом телеграм від віденського агента і почав пильно по десять разів перечитувати немногі слова – перший і незначний на вид вузол будущої великої золотої тканини. Він вдумувався в кожде слово, строїв плани, і то розвело потроху його гарячку, освіжило його.

Так він приїхав до Львова і сейчас побіг до поліції. Слідів не було ніяких, вістей ніяких. Він зложив сто ринських для того, хто би перший вислідив щось певного про його сина, а, може, п’ять раз більше роздав усяким поліцейським та потратив на угощування комісарів, щоб ті докладали старання і всіх сил, щоб швидше дізнатися дещо про сина. Його обіцянку пущено в газети, і Герман дві неділі ще просидів у Львові, ждучи кождого дня, що ось-ось прибіжить післанець з поліції і зазве його до директора. Але післанця як не було, так не було, і Германові самому приходилось протоптувати туди стежку. І все задарма. Крім найденої над ставом одежі, нічого не було. По двох неділях поліціяни і комісари сказали йому одноголосно, що тутка, в обрубі Львова, Готліб не згиб. Але чи ж міг Герман тим успокоїтися? Не згиб тутка, то чи не міг згинути деінде? А хоть і не згиб, то де ж міг подітися? Все те ще дужче мучило Германа. Він просив поліцію розписати гончі листи за Готлібом, а сам поїхав до Відня – уладжувати інтерес.

У Відні ждав уже на нього з великою нетерплячкою його агент і зараз на другий день завів його до Ван-Гехта. Два чи три дні тяглися умови та перемови, Герман торгувався уперто, і бельгієць, котрого ожидання та надії зразу так високо грали, мусив під тиском сухих, чисто ділових, жидівських обрахунків Германа, хоть туго і звільна, а все-таки подаватися. Ван-Гехт опускав з ціни, і вкінці оба супірці стали на тижневій платі 500 ринських в протягу семи літ, з тою вимовою, щоб Ван-Гехт за той час сам вів фабрику, і на 5% дивіденду з чистого зиску за спродану церезину, вироблену в двох послідніх роках їх контракту. Звісна річ, Герман не дуже з легким серцем підписував такий контракт і обіцював технікові таку, нечувану в Бориславі, суму; він потішався тою думкою, що чей зможе в Галичині яким світом прикрутити Ван-Гехта, витягти з нього як можна більше, а заплатити менше. І те йому опісля вдалось!

Фабрикування церезини мало розпочатись аж з новим роком. Восени мав Ван-Гехт приїхати в Галичину до Дрогобича, щоб надзирати за будовою фабрики. До того часу Герман обіцявся давати йому невеличку місячну плату по 100 ринських, бо зобов’язання контрактове починалось аж з новим роком.

Але, крім того одного діла, Герман по дорозі уладив ще друге і далеко більше. Сходячися на біржі з многими знакомими спекулянтами і капіталістами, він часто заходив з ними в бесіду про бориславські копальні, їх багатство, про чищення воску і кошти, про відбут парафіни і т. д. Він зразу дивувався, чого се так пильно його випитують о всі подрібності люди, котрі донедавна мало показували до них цікавості. Він ще більше здивувався, коли переконавсь, як багато деякі з них і самі знають про Борислав, про видобування і багатство його підземних скарбів і про всі практики при очищуванню і фальшуванню церезини, Аж перегодя дізнався він, що в віденських «капіталістичних кружках» зародилась і дозріла думка зав’язати велику «Спілку визискування земного воску». Зразу його не тішила тота думка. Він боявся, щоб «Спілка визискування» не стала на заваді його інтересам, не ввійшла з ним супір і не підорвала його багатства.

Але, передумавши, він аж засміявся з свого страху. Віденські капіталісти, а спілка в Бориславі! Се смішна нескладиця. Хто буде вести в Бориславі діла «Спілки»? Коли який-небудь віденський, загалом європейський чоловік, а не галицький жид, – то загибель «Спілки» неминуча, і то загибель в дуже короткім часі. Не так був зложений і не так шитий Борислав в тім часі, щоб європейський предприємець з напівпрямим поступуванням, з напіввідповідними поняттями о фабрикації, без вічних брудних жидівських крутарств та шахрайств, без фальшування, без ошуки на робітниках, надзорцях і всіх, кого тільки можна було ошукати, – щоб, кажу, такий чоловік міг удержатися в Бориславі.

Правда, і європейські фабриканти-предприємці не дуже сторонять від усіх тих гарних, жидівських прикмет, не дуже чистими руками фабрикують, але все-таки до такої степені брудноти та безвстидного, рабівницького (вже не легального, як на Заході) визискування не доходять. При тім же в Європі привикли більше до порядку, до систематичності, до докладної бухгалтерії, а в Бориславі тоді ті привички були ще слабі і далеко не загальні. Більша часть предприємців вела свої діла якось по-злодійськи, без порядку, щоб тільки від робітника видавити якнайбільше, обірвати йому, що дасться, з платні, а й те, як можна, то й зараз витуманити від нього назад. Тому-то понятно, що при такій роботі європейські предприємці, особливо систематичні і до пунктуальності привиклі німці, не могли в Бориславі устоятися.

Все те роздумав швидко Герман і старався ближче розвідатись, як, на яких основах і ким зав’язується «Спілка визискування». Все, що дізнався про те задумане діло, втішило його ще дужче. До «Спілки» приступило чимало знатних капіталістів, основний фонд мав бути дуже значний, трохи не цілий мільйон. «Значиться, можна буде гарний кусник влупити» – се був невідлучний внесок, що чимраз ясніше визначувався в Германовій голові. Капіталісти перед зав’язанням «Спілки» посилали зручного віденського інженера на місце, до Борислава і до сусідніх нафтарень, щоб вислідив докладно копальні і фабрикацію, ціни ям, ціни воску сирого і все, що потрібне для уложення будущого плану дійства «Спілки». Інженер саме що вернувся по двомісячнім побуті в Галичині, і відповіді його були вдоволяючі для капіталістів, стверджувались і тим, що говорив Герман, – тож консорціум, зав’язуючий «Спілку», порішив приступити до діла.

Вже Герман закінчив умову з Ван-Гехтом і сидів у Відні без діла, неспокійний і втомлений, чогось дожидаючи, надіючись. Він надіявся звістки від львівської поліції, дожидався, що станеться з «Спілкою». Аж ось одного дня він дістав запрошення на збір основателів. Його просили деякі вступити також членом до «Спілки», приняти повномочність до ведення діл «Спілки». Герман завагувався. Він розраховував в своїй голові, яка з того була б користь для нього. Ведучи діла «Спілки», поперед усього йому прийшлось би більше занедбувати свої власні діла, а за се чи виплатив би йому зиск зо «Спілки»? Вступаючи членом, треба б сейчас на вступі вложити значну суму до основного фонду. Акції «Спілки», хто знає ще, як будуть іти, а з самого заряду користі йому буде також немного, та й ще нетяжко впутатись чи кримінально, коли б «Спілка» збанкрутувала (се Герман уважав неминучим), чи й матеріально.

Герман зважив усе те живо і рішився ані не вступати в члени, ані не приймати заряду, щоб ні в чім не бути зв’язаним зо «Спілкою». А тільки зараз по її зав’язанні він зробив контракт на доставу сирого воску для «Спілки». Контракт був корисний. Сто тисяч сотнарів мав постачити Герман ще до падолиста – перевіз і відбір приймала на себе «Спілка». До того часу, а найдалі до нового року, мала уладитися нафтарня для чищення воску. По відобранні тих сто тисяч «Спілка» мала заключите з ним новий контракт. Крім того, Герман обіцявся посередничити між «Спілкою» а другими бориславськими предприємцями в доставі воску або й о закупі ям та закопів.

Уладивши все те, Герман погнав назад до Львова. Вістей про Готліба не було ніяких. Германові похолоділо коло серця. Яким лицем він стане перед жінкою? Що він скаже їй? Йому вже наперед чулися її страшні крики та прокляття. Він переждав ще тиждень – нічого не чувати. Тоді він рішився їхати домів, тим більше, що діла кликали його до Борислава. І, їдучи до Дрогобича битою підгірською дорогою, він так само бився з гадками, переходячи від чуття ситого, самовдоволеного супокою до тихої радості фабриканта-гешефтсмана на вид безмірної бідності та розпуки підгірського народу, на вид більшаючого числа «дешевих і покірних робітників». Але чим ближче він наближався до Дрогобича, тим частіше і грізніше перемигувала перед його уявою розлючена і заплакана жінка, тим густішою хмарою налягав на його душу неспокій.

Але яке ж було зачудування Германа, коли, приїхавши додому, застав свою жінку в такім незвичайнім для себе настрої, що й сам не знав, що з нею сталося. Замість сподіваних сліз та проклять і вибухів скаженого гніву, його стрітила якась злорадна насмішливість. Рифка, мов сорока в кістку, зазирала йому в лице, пильно добачувала всі зміни, всі нові борозди, які повиорювала на нім грижа і непевність. Правда, Рифка випитувала його про Готліба, ахала, коли Герман говорив, що, мимо всяких трудів, не міг його відпитати, але у всім тім виднілась радше її охота подразнити мужа, ніж дізнатися справді щось від нього. А притім же її лице, рум’яне здорове і оживлене, її сірі очі, палаючі якоюсь незакритою радістю, її живі рухи та жести і навіть хід її легкий та голос дзвінкий – все те дуже не надавалося до смуткування та охання, все казало догадуватись, що час їх розлуки, так важкий для Германа, зовсім не був важким, ані сумним для його жінки. Герман зразу стовпів, дивуючись.

– Гм, – сказав він до жінки, коли вони по обіді (Рифка їла обід разом з ним і їла багато і з великим апетитом, чого Герман давно не видав) засіли поруч на м’якій софі і Рифка, насилу кривлячи лице, ще раз почала розпитувати його про Готліба, – гм, – сказав Герман, – а ти, як бачу, за той час ані ду-ду собі. Та й весела стала, мов доньку заміж віддала!

– Я? Господи боже! Я очі свої проплакала, ну, але тепер, як ти приїхав, по тількім часі…

– Так-то воно так, – говорив недовірчиво Герман, – але мені щось не здається, щоби то для мене така радість та й така нагла зміна. Ану, скажи правду, що тому за причина?

Він усміхався, глядячи їй в лице. Вона розсміялась також.

– Причина? Чи ти одурів? Яка ж би мала бути причина?

– Готліб прибув?

– І, і, і, а тобі що? Готліб?.. Мій бідний Готліб! – І вона знов плаксиво скривила лице. – Коби він прибув, не така б я була!

– Ну, то що ж тобі такого? Радість світиться в твоїх очах, сліз ані сліду на лиці не знати. Говори, що хочеш, а в тім мусить щось бути.

– Іди, дурний, іди, так тобі здається! – І Рифка вдарила його вахлярем по плечі і, всміхнувшися, вийшла до своєї спальні і замкнула двері за собою. Герман сидів-сидів, дивувався, догадувався, а вкінці, плюнувши, пробуркотів: «Що то бабська манерія!» Далі встав, походив трохи по світлиці і взявся до своїх бориславських діл.

І Рифка, скоро до спальні, також пройшлася кілька разів там і назад, отворила вікно і віддихнула глибоко, мов по тяжкій утомі. Її серце билося живо, на лице виступив ще живіший рум’янець, коли з-під корсета витягла невеличкий, недбало зложений і запечатаний лист. Саме нині, перед Германовим приїздом, вона одержала його через післанця – малого коминарчука, що приходив буцімто питатися, чи не треба вимітати комини, і непостережено всунув їй в руку зачорнений сажею лист. Вона ще й досі не мала часу прочитати його, але одно те, що лист був від Готліба, – коминарчук був його звичайним післанцем, – радувало її, а нетерплячка довідатись, що пише Готліб, так і підкидувала нею, коли сиділа і розмовляла з Германом.

– Фу, добре, що-м розв’язалася з ним! А біда моя, що нічого не скрию на лиці, така натура погана. Зараз старий біс догадався. Але чекай, чорта з’їш, поки від мене правди дізнаєшся!.. – Вона сіла відтак на софу, отворила лист і почала читати, звільна слебізуючи грубі, недбало намазані букви.

Від виїзду Германа до Львова справді нове життя зачалось для Рифки. Несподіваний поворот сина та й ще в такім незвичайнім способі подійствував на неї, як набій електричної батерії. Мов безумна з радості, вона по відході Готліба бігала по покоях, без думки і без цілі переставляла крісла та столи, цілувала Готлібів портрет, мальований в його шкільних часах, і ледве-ледве утихомирилась. Але хоть і вспокоїлась на вид, то все-таки в нутрі її кипіло та клекотіло, кров плила живіше, її розбуджена фантазія блудила та носилася летом ластівки, стараючись розгадати, де то тепер її син, що робить, коли і як побачиться з ним. Ожиданка день поза день держала її в напруженні. Вона турбувалась, відки добути для Готліба грошей, радувалась, коли він часом в своїм вуглярськім уборі прибігав до неї, розпитувала його, як він жиє і що діє, – але Готліб такі питання збував усе двома-трьома словами, загрожуючи зато матір, щоб мовчала о нім перед вітцем і перед усіми та щоб старалася для нього о гроші. І в тім ненастаннім напруженні та роздразненні найшла Рифка те, чого неставало їй досі, – найшла заняття, найшла невичерпаний предмет до праці думок – і ожила, похорошіла.

Частенько Готліб, замість щоб мав прийти сам, присилав листи. Ті листи, хоть короткі і нескладні, були новим предметом заняття і роздумування для Рифки. Вони тим були цінніші для неї, бо слово, написане, оставалось на папері, було раз у раз мов живе перед нею, вона могла читати і перечитувати Готлібові листи по тисяч разів і все находила в них чим любуватися. Ті листи вона відбирала і читала з такою дрожжю, з таким зрушенням, як молоді дівчата відбирають і читають любовні листи. Потреба любові і сильних зрушінь, невдоволена в молодих літах а розвита аж до нервової гарячки пізнішим життям в достатку а без діла, виливалася тепер, мов довго здержуваний потік, котрий вкінці здужав розірвати греблю.

– Що то він тепер пише, голубчик мій? – шептала Рифка, отворивши лист і напуваючись ще перед читанням розкішною ожиданкою. І відтак зачала півголосом читати, зупиняючись та з трудністю розбираючи слова:

«Мамцю! Грошей маю ще досить, треба ми буде аж на другий тиждень. Але не о тім хотів би я нині вам написати. Чув-єм, що тато мають приїхати. Пам’ятайте, не виговоритися, бо я готов наробити великої біди. Але й не о тім хотів би я вам нині написати. Розповім вам щось цікавого. Часу тепер маю досить, ходжу собі, куда хочу улицями, полями. Знаєте, оногди побачив я на проході дівчину, – відколи жию, не видав такої. І ще не знаю, чия вона. Куди йшла, я слідком за нею, а тремтів цілий, як у гарячці. І нараз на скруті щезла, – кілька домів великих та пишних обіч, не знаю, в котрий увійшла. І від того часу сам не знаю, що зо мною сталося. Ходжу мов сам не свій, все вона мені привиджується, і в сні і наяві. Я вже рішився, скоро її другий раз побачу, приступити просто до неї і питати її, чия вона, але досі ще не удалось мені бачити її другий раз. Все ходжу тою вулицею, на котрій мені щезла з виду, гляджу у всі вікна, але дарма, – не показуєся. Коби-м хоть знав, у котрім домі вона жиє, то би-м питав сторожа або кого. Але я не попущуся, мушу вивідатись, хто вона, бо від першого разу, коли-м її побачив, почув я, що без неї жити не можу. Так, мамцю, вона мусить бути моя, най вона собі буде, хто хоче! Скоро що дізнаюся, нараз напишу вам».

Яке дійство зробив той лист на Рифку, сього ні словом сказати, ні пером списати. Вона ціла задрижала, мов від, пропасниці. Перший раз в житті вона держала лист, справді тикаючий чуття, любові, і хоть у грубій формі, все-таки ясно висказуючий любов глибоку і живу, трохи, може, надто неплатонічну, грубу, але зато сильну і сліпу, – а така любов найбільше мусила подобатись Рифці, мало образованій, нервовій і кровистій, Рифці, котра в своїм житті ніякої любові не зазнала. Як рада б вона була тепер бачити свого Готліба, міцно-міцно притиснути його до серця, слідити за кождим його кроком, жити його думками, палати його чуттям. Адже він любить! І з нею першою поділився тайною свого серця! І відколи вона знала те, вона два рази сильніше полюбила Готліба, іменно за те, що він любить. Правда, коли б тут, коло неї, була і жила тота дівчина, котру він любив, коли б тота дівчина і з свого боку любила його, Рифка непремінно зненавиділа б її, отруїла б її життя – за її любов!..

Минав день за днем гарячкової ожиданки. Рифка з превеликим трудом удержувалась, щоб не зрадити перед Германом пекучої тайни. На її щастя, по трьох днях Герман виїхав до Борислава, де мав побути пару день. Оставшись сама дома, Рифка почула в домі якусь тісноту, якусь душність, – кров її гарячим окропом бурлила в жилах. Вона вийшла з покою. Стояв жаркий літній день. Просторний сад за домом так і манив до себе розкішним холодом, темною зеленню, живим запахом та легесеньким таємничим шепотом листя. Вона мимоволі пішла туди. Садівники якраз обривали вишні та великі, вчасно достигші веприни. Два хлопаки з кошичками в руках стояли на тонких вишневих гілках, одною рукою придержуючися за щаблі, а другою зриваючи спілі вишні. А старий садівник в більший кіш збирав веприни, причякнувши перед розлогим вепринником і підіймаючи гілку за гілкою. Хлопці на дереві сміялись, жартували та перемовлялися, а старий мурликав стиха якусь пісню. Коли побачив паню, підійшов до неї з уклоном, пожалувався, що вишні сього року зродили слабо, зато веприни гарні і дуже добре платяться. Він вибрав кілька пригорщів самих достиглих веприн, великих, як терносливи, і просив Рифку перекусити. Вона взяла їх у хусточку.

За той час позлазили хлопці з вишні з повними кошиками. Спілі, повні ягоди блищали на сонці, мов яке дороге каміння, крізь їх тоненьку про зірчасту шкірку сонце прокрадалося в їх нутро, мінилось і переливалось в червонавім виннім плині, немов вишні були налиті кров’ю. Хлопці нарвали також темно-зеленого вишневого листя, вистелили ним дно невеличкого прикадка і обережливо почали в нього складати вишні. Рифка стояла і гляділа, втягаючи в себе всіми порами тіла милий холод, розкішну вогкість та свіжість саду і упоюючий запах свіжо нарваних вишень. Їй було любо і приємно, як ніколи. Вона мовчала.

Коли втім тихесенько, немов украдком, рипнула хвіртка, ведуча з подвір’я до саду. Рифка озирнулася. Малий обмурзаний коминарчук стояв у хвіртці; поглядом звав її до себе. Вона полетіла радше, ніж пішла.

– Пані, ту для вас листок! – шепнув коминарчук. Рифка з більшою, ніж звичайно, дрожжю приняла пом’ятий незапечатаний листок. Коминарчук пустився було бічи геть.

– Постій, постій, – сказала Рифка, а коли той завернувся, висипала йому в шапку одержані від садівника веприни. Коминарчук, урадуваний, побіг, кусаючи та висисаючи веприни, а Рифка пішла до своєї спальні, дрижачи всім тілом, з голосно б’ючим серцем, замкнулася, сіла на софці, відітхнула глибоко, щоб успокоїтися, і зачала читати:

«Я видів її! Господи, що за краса, що за лице, що за очі! Мене тягло до неї, я не міг опертися. Їхала в бричці кудись на Задвірне передмістя, я стрітився з нею несподівано. І я відразу мов одурів, так, одурів. Я кинувся перед коні – пощо, нащо і сам не знаю. Я, бачиться, хотів зупинити бричку, щоб розпитати її, хто вона. Але коні перепудились мене і шарпнули вбік. Вона скрикнула, погляділа на мене і поблідла. А я, учепившися за васаг брички, волікся по дорозі по камінню. Я не чув болю в ногах, а тілько дивився на ню. «Я люблю тебе! Хто ти?» – сказав я їй. Але втім обернувся візник і вдарив мене пужівном по голові так сильно, що я з болю пустив бричку і упав насеред дороги. Бричка поторохтіла далі. Вона знов скрикнула, озирнулася, більше не тямлю. Я, правда, схопився ще на ноги, щоб бічи за нею, але забіг тільки два кроки і знов упав. Мої ноги порозбивались о каміння, з них текла кров, голова боліла і напухла, – я трохи не зомлів. Надійшла баба, дала мені води, перев’язала ноги, і я поволікся до хати. Лежу і пишу до тебе. Зладь на завтра і передай коминарчуком троха грошей, десять ринських, – чуєш? Тепер коло мене чужі люди ходять, – могли б доміркуватися…»

Рифка, не дочитавши до кінця, впала зомліла на софку.

Примітки

Чорніші чорної землі – цитата з поезії Т. Шевченка (1848 р.).

І те йому опісля вдалось! – оскільки повість не була дописана, обіцянка розповісти про це лишилась не виконаною.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 342 – 354.