1. Експозиція

Публій Овідій Назон

Переклад Івана Франка

Аж по той час, як життя мого п’ятиліть десять минуло,

Музи моєї плоди всі безоружні були;

Із многих тисяч моїх віршів ти не знайдеш ні одного,

Де кровожадную хіть ти би занюхати міг;

І нікому, крім мене, не вчинили книжки мої шкоди,

Бо через «Штуку» мою згибла моя голова,

Лиш один – і се одно вже велика неправда – завзявся,

Щоб заплямлене було чистеє ймення моє,

Хто б він не був, – бо ім’я промовчу, як промовчував досі, –

В руки незвичні стрілу змусив він взяти мене.

Хоч запроторений я до колиски зими та морозу,

Він не дає мені жить тихо в криївці моїй;

Рани, яким супокій ще потрібний, він шарпа жорстоко,

По римськім [ринку] цілім топче він ім’я моє;

Навіть подрузі моїй, що мені шлюбувала довіку,

Оплакувать не дає мужа живого ще гріб;

І як хапаюся я за розбиті дошки судна мого,

Він ті нещасні дошки силою з рук мені рве;

І щоби мав помагать угасити раптовну пожежу,

Він, наче злодій, з огню [вбогу] добичу хвата.

Рад, аби вигнанець там навіть їсти не мав що на старість…

Ой, скільки більше він варт горя такого, ніж я! [Пропускаю тут навмисне два рядки латинського тексту, в яких вихопилось Овідієві одиноке в тій поемі признання цісаря Августа за бога. Ті рядки мусили бути написані ще за життя Августа, з чого виходило би, що Овідій зачав писати сю поему ще перед роком 14 по Хр(исту).]

Ось я й подяку йому по заслузі, де тільки можливо,

За таку добрість його складатиму раз у раз.

Хай чує се увесь Понт! Може, він допровадить до того,

Що для свідоцтва мені ближчую землю дадуть [Увесь час свого вигнання Овідій благав і домагався не повороту до Італії, а лише такої полегші, аби позволено йому жити в іншім краю, ближче до Італії.],

Але тобі, що мене ти лежачого копав, бездушний,

Скільки в нещасного сил, ворогом мушу я буть.

Скорше огневі вода перестане ворожою бути,

Скорше із сонцем своє місяць світило зіллє,

Скорше з одного кута подме вітер західний і східний,

З морозного бігуна южним потягне теплом;

Скорше збратається дим у братерське согласіє й єдність

З полум’ям, що їх стара роз’єдиня ворожня;

З осінню скорше весна поміщається, літо з зимою,

Те саме місце [небес] буде і захід, і схід,

Аніж оружжя, що взяв проти тебе, негіднику, зложу

Й здамся на мир, який ти злочином своїм порвав.

Мир із тобою такий я держатиму, доки живу лиш,

Як із бидлям немічним [дужий] держать може вовк.

А поперед усього видаю тобі віршами битву,

Хоч на тих стопах не звик вояк іти на війну.

І як на жовтім піску, не розгрітого ще жаром битви,

Вояка спис перший раз [просто] на землю паде,

Так же ж і я на разі остру сталь ще не пущу на тебе

І в твій ненависний лоб свій я не вимірю спис;

В книжці отсій не назву ані ймення твоє, ані вчинки,

І ще позволю тобі час якийсь крити себе.

Та коли ти не уймешся, дадуть мені ямби свобідні

Зброю на тебе, яку вкрила Лікамбова кров [Найвизначніший старогрецький ямбограф Архілох так переслідував своїми їдкими віршами свого ворога Лікамба, що той нарешті сам ізробив кінець своєму житті.].

А тепер як Баттіад [Баттіад – александрійський учений і поет Каллімах.] прокляв Ібіса, ворога свого,

Так прокляну я тебе і всіх, хто близький тобі.

І свої вірші, як він, темними повістками обслоню,

Хоч таким робом писать досі звичаю не мав,

Хоч за наслідування те його Ібіса мав би про мене

Дехто сказать, що про свій звичай і суд я забув.

А що й тепер не скажу нікому на запитання, хто ти.

Будь чи на час, [чи на все] Ібіс названия твоє!

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 451 – 453.