Уваги про сю поему
Іван Франко
Овідієва поема «Ібіс» – справді незвичайне явище в загальносвітовій літературі. На такий показний, багатий та різнорідний реєстр проклять та хижих побажань (він своєю мовою називає їх «vota», побожні бажання, або щлюби!) не здобувся ані один поет на світі, не здобувся з греків ані Архілох, ані Каллімах, лише здобувся римлянин, поет нелегальної та розпусної любові, той, що сам себе назвав «tenerorum lusor amorum».
В початкових рядках поеми автор заявляє, що прожив 50 літ, не зачіпавши в своїх віршах нікого особисто. А що він уродився д(ня) 20 марта року 43 перед Хр(истом), то його речення про безнапасне життя треба відносити до всього життя на свободі аж до вигнання зимою при кінці р. 7 по Хр(исту). Впавши жертвою напасті, непорозуміння чи власної провини, він мусив відтепер так чи інакше реагувати проти своїх ворогів, що спричинили його вигнання, та й по його віддаленні зі столиці не переставали рити під ним, шарпати його добру славу, зневажати його жінку та наставати на його маєток.
Виступи Овідія проти таких ворогів, чи, може, лиш одного ворога, бачили ми і в елегіях «Tristium», і в посланнях «Ex Ponto», й тому нема підстави, як думає дехто (М. Schanz, op. cit., ст. 229), відносити повстання тої поеми або хоч би лише самого її початку до першого року Овідієвого побуту в Томіді. Навпаки, з поданого вище перекладу дев’ятого посланія четвертої збірки «Ex Ponto», яке можна й треба вважати заповіддю поеми а яке було написане по смерті Августа, може, аж у р, 16 по Хр(исту) (М. Schanz, там же, ст. 226, у ноті про хронологію посланій четвертої збірки, рядок 2), треба допустити, що «Ібіс» був остатнім дохованим до нашого часу твором викінчений, і то справді майстерно викінченим твором Овідія, написаним не швидше року 16 по Хр(исту).
Із самого тексту поеми знаємо, що її титул та спосіб оброблення запозичив автор від александрійського вченого та поета Каллімаха, якого полемічна поемка «Ібіс», звернена проти поета Аполлонія Родійського, автора дохованої до нас поеми про плавбу аргонавтів, не дійшла до нас. Овідій узяв із неї не лише титул, але також спосіб воювання, оперувати темними історіями, натяками на страшні події з міфології та історії, з додатком при кождім натяку: «Аби й тобі таке було!»
Чи взяв Овідій до своєї поеми дещо дослівно з твору Каллімаха, не можна сказати напевно; можна тільки сумніватися, чи, пишучи свій твір у Томіді, мав під рукою твір Каллімаха, з яким легко йому було познайомитися в Римі. Щодо змісту поеми треба зазначити, що Овідій оперує переважно натяками на події грецької героїчної саги (круги Геракла, їесея, троянської війни, Одіссеї, фіванський, пелопоннеський, фессалійський, фрігійський, македонський, епіротський, сіцілійський і ін.), далеко менше міфологічними, але обік тої пребагатої грецької традиції втягає також римську (круг Енея) та загалом італійську.
Німецький учений А. Гутшмід завважив дуже бистроумно, що «історичні приклади в Овідієвім «Ібісі» сягають тільки до загибелі короля Ахая в р. 218 пер(ед) Хр(истом) І виводить із того, що «ціла поема випливла з Каллімахової та дописаних до неї трохи пізніше схолій (річевих пояснень)». (A, v. Gutschmid, Kleine Schriften, I, Leipzig, 1889, стор, 2). Се марша допустити головно з уваги на величезний традиційний апарат, вміщений у поемі, яку поет ні в якім ?>азі н§ міг написати з пам’яті. Але, з другого боку, не забуваймо, що найбільша часть натяків, поміщених у «Ібісі», міститься в інших давніших творах Овідія, які він, правдоподібно, в відписах або оригіналах мав із собою в Томіді (там він, між іншим, почав та не скінчив переробляти свою поему «Fasti» («Празники»),
Аби дати поняття про композицію поеми, яка в оригіналі та в перекладах подається без ніяких поділів, що утруднює не то оцінку, але навіть саме читання твору [До якої міри се дає чути себе навіть високоінтелігентному читачеві та історикові римської літератури, досить буде навести ось які слова М. Шанца: «Mit Vers 107 bricht des Hagelwetter los. In staunenswerter Redefülle wird dem armen Sünder alles, was das Leben quallvol gestaltet, – gewünscht, selbst der Tod soll keine Erlösung sondern neues, unmögliches Elend bringen. Damit beginnt für den Leser eine entsetzliche Marter» (op. cit., ст. 228 – 9). («Починаючи від вірша 107, знімається буря з градом. Із гідною подиву багатомовністю він бажає бідному грішникові всього, що життя створило болісного, навіть смерть не буде йому рятуиком, навпаки, вона принесе йому нове, неможливе нещастя. Тут починається для читача жахлива мука».) (нім.). – Ред.], я поділив її текст на дев’ять розділів відповідно до її змісту.
В першім розділі (Експозиція, рядки 1 – 68) автор говорить досить загальними зворотами про свого одинокого ворога в Римі, виповідає йому війну й заповідає віковічну ворожнечу, а на перший раз, не відкриваючи його імені та вчинків, кидає на нього прокляття, яке береться специфікувати за прикладом Каллімахового «Ібіса» й готовиться переслідувати свого ворога під тою самою назвою.
Те приготування – поперед усього генеральна та дуже ефектовна молитва (рядки 59 – 92), в якій автор кличе всі божества, від найдавніших до найновіших, і всі духові сили, від найвищих до найнижчих, аби вислухали його голосу, прихилилися до його благань і причинилися до покарання його ворога.
Третій розділ, який можна назвати інтродукцією, виводить поета в ролі жерця, що має принести в жертву богам свого ворога через зарізання з захованням приписаних обрядів, на подобу тих, які він описав у оповіданні про жертви, доконувані Іфігенією в Тавріді (рядки 93 – 122). Автор як жрець повчає публіку, як має вести себе перед і в часі жертви, а потім обертається до самої жертви з наказом наложити на себе жертовні пов’язи та підставити шию під ніж, а потім замість жертовної формули проголошуєдесятьдвостихів проклять власного, без історичних натяків, справді нечувано сильних і ефектовних. Сцена, як бачимо, надзвичайно драматична (рядки 122 – 203).
Четвертий розділ обіцяє Ібісові «Кари за життя й по смерті», характеризує чотирма порівняннями тривкість своєї ненависті; вона не вигасне й по смерті, яка б вона не була (вичислено п’ять родів можливої смерті автора), і сам автор своїм видом буде довіку переслідувати свого ворога. Надто будуть переслідувати його фурії за життя й по смерті. В загробовім житті ждуть його надто всі ті кари, які постигли найтяжчих грішників грецької старовини: Сізіфа, данаїд, Тантала, Тітія; усі вони від-пічнуть по його смерті від своїх мук, а він один переноситиме всі їх катуші.
В четвертім розділі запевняє поет, що той, кого він карає під назвою Ібіса, вже самим своїм уродженням був призначений на якесь небувале та нечуване нещастя, В тім розділі (рядки 204 – 245) маємо два місця, які ново-часна наука вважає вказівками на час і місце вродження героя Овідієвої поеми. Властиво, звернено увагу лиш на одно місце, рядки 221 – 2 латинського оригіналу, що виглядають ось як:
Qui simul impurae matris prolapsus ab alvo
Cyniphiam foedo corpore pressit humum
(пор. рядки 216 – 217 мого перекладу).
Про кініфійську землю в північній Африці між обома Сіртами згадує Овідій у другім томику посланій «Ex Ponto», елегія 7, рядок 25, там, властиво, тільки про ріку Кініф, над якою були тоді плодючі поля («Скорше зчислиш, скільки там над Кініфом дасть жниво колосся»); тут ся назва може мати згірдне значення – земля, що родить лише псів. Із віршів 221 – 2, – читаємо в М. Шанца (ор. cit., ст. 228), – мусимо догадуватися, що він уродився в Африці; з віршів 13 – 21 і 231 – 2 можна догадуватися про його публічну діяльність на римськім форумі та бачити в нім адвоката або (урядового) донощика (delator). Із рядка 19 («Et qui debuerat subitas extinguere flammas») можна догадуватися, що між ним і Овідієм були вперед приятельські зносини.
На мою думку, сей рядок із поражаючою ясністю показує щось зовсім інше, власне, те, що під Ібісом треба розуміти особу, зближену до Августа, яка в інтимних розмовах із ним могла звернути його увагу на злочинний характер Овідієвих любовних віршів, а в р. 7 по Хр(исту), коли відкрилося розпусне життя Августової дочки Юлії, мала в першій лінії обов’язок затишувати погану справу. Така особа була лиш одна, а се був муж Лідії та адоптований син Августа і його пізніший наступник Тіберій. Друге місце, в якім натякнено на день уродин Ібіса, виглядає в оригіналі ось як: день його вродин був увесь поганий і затемнений чорними хмарами:
Haec est in Fastis cui dat gravis Allia nomen.
Над рікою Аллією, 11 миль від Рима, потерпіли римляни д(ня) 18 липня р. 366 від заснування Рима тяжке пораження від галлів, а того самого дня р. 275 полягло 366 фабіїв у битві з веєнтами; тому признано той день нещасливим, у якім не можна було займатися ані публічними, ані приватними ділами (пор.: Titi Livii. Ab urbe condita, X, 37 – 38, і VI, 1). Про Тіберія знаємо, що він уродився в падолисті р. 712 по заснуванні Рима, отже, ся вказівка не дописує.
Дальша часть поеми, майже дві третини її, займається тільки пригадуванням різних родів смерті та передсмертних мук, які зазнала чи то міфологія, чи стара або й новіша історія. І так у шостім розділі наведено 51 рід давніх і новіших мук і скалічень (рядки 246 – 344), в сьомім розділі 41 рід зрад і страшних смертей, у восьмім 8 прикладів убожества та чоловікожерства (рядки 409 – 430), у дев’ятім 21 приклад різнорідних страшних смертей (рядки 431 – 472), а в десятім 82 приклади смерті від звірів або різних предметів (рядки 473 – 636). Не можна сказати, що, власне, такий поділ автор перевів систематично, та, ділячи a posteriori [Заднім числом (лат.). – Ред.] його поему відповідно до її змісту, я міг завважити та зазначити такі групи покревних тем, уложені при писанні поеми більше поетичним інстинктом, ніж холодною розвагою.
Певна річ, укладання такої поеми не могло належати до найбільших приємностей поета, так як ЇЇ читання не належить до звичайних приємностей читача, який у поетичнім творі шукає тільки розривки або зацікавлення. Проте не можна заперечити, що вона давала авторові «Метаморфоз» таке саме естетичне задоволення – осилити та представити дану тему поетичним способом, хоч би в ній були й не знати які страшні або неприємні подробиці. Те саме треба сказати також про читача, який за неприємністю подробиць зуміє відчути та віднайти красоту, різнорідність та поетичність вислову, значить, літературну вартість оброблення та культурно-історичну вартість самої теми.
А культурно-історичну вартість Овідієвого «Ібіса» треба поставити дуже високо. В своїх «бажаннях», якими він ніби карає свого ворога і з яких, певно, ані одно не досягло його, чи був ним справді цісар Тіберій, чи хто інший, він полишив нам багато згадок із старинної саги та історії, які з інших джерел не дійшли до нас, а зібрані в такім багатім комплекті не стрічаються ні в одного іншого письменника старовини. Ті натяки, мов світляні іскри, обіймають величезну територію та довгі століття людського розвитк, і майже в кождім із них, як у зерні ростина або дерево, криється якась страшна, велика чи невелика, драма, з авторового вислову ясна не раз і без ближчого пояснення. Для нас особливо вона, крім літературного та загальнолюдського, має ще й той інтерес, що була написана на території, заселеній тепер так само, як тоді, одним і тим самим народом.
Писано в днях 25 марта до 8 мая 1915 р.
Основою отсього перекладу послужило мені найновіше повне видання Овідієвих поетичних творів тайбнерівське з р. 1907 (Bibliotheca scriptorum Graecorum et Romanorum Teubneriana. P. Ovidius Naso exiterataR.Merkelii recogni-tione. Vol. III. Tristia. Ibis. Ex Ponto libri. Fasti Editio stereotypa. MCMVII. Lipsiae). В великій пригоді, особливо при перекладі «Ібіса», став мені німецький переклад д-ра Александра Берга (Langenscheidtsche Bibliothek sämtlicher griechischen und römischen Klassiker in neuren deutschen Muster Übersetzungen).
Друга половина ((т.) 68 п(ід) з(аголовком) Die Publius Ovidius Naso Klagelieder, Briefe aus Pontus. Ha-lieutica und Ibis). Im Versmasse der Urschrift übersetzt und erläutert von Dr. Alexander Berg. Berlin – Schöneberg) цінна головно задля численних пояснень, поміщених під текстом, без яких переклад «Ібіса» для широкої публіки був би майже зовсім незрозумілий. Користуючися тими книжками я міг дати переклад у многому простіший, ясніший та ближчий до латинського оригіналу, ніж німецький, що в значній мірі випливало з великої гнучкості нашої мови та з її свобідної та дуже різнорідної складні.
При перекладанні я декуди в епічних уступах, замість парувати гекзаметри з пентаметрами, клав самі гекзаметри (таких місць дуже немного), а в перекладі довшої поеми «Ібіс», яка ані в оригіналі, ані в німецькім перекладі не має ніякого поділу, я позволив собі так само, як і в своїх перекладах інших грецьких творів (Платонового «Бенкету», Гесіодової трилогії, гомерівських гімнів та «Війни жаб з мишами» та Орфеєвої «Поеми про аргонавтів»), ділити текст на довші або менші уступи з відповідними титулками, аби дати змогу також ширшій публіці легше вникнути в зміст і зацікавитися ним. Зазначу ще, що як в інших старинних творах, так само і в Овідієвих декуди стрічаються пропуски або недописки. Я, звичайно, вважаю можливим і незабороненим у перекладі заповняти такі прогалини своїми, як то кажуть, кон’єктурами, або догадками, але поклав собі правило класти їх у гранчастих скобках (для відрізнення від оригіналу).
Перекладаю лише такі твори з чужих літератур, які читаючи маю враження, що передо мною відкривається новий світ чи то думок, чи поетичних образів, і хотів би своїми перекладами викликати таке саме враження в моїх читачів.
Дописано д(ня) 5 червня 1915.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 478 – 484.