3. Справа пропінаційна
Іван Франко
Пропінацією в давній Польщі звалося право дідичів і більших міст на обширі своїх маєтностей виключно вироблювати й продавати гарячі напитки – горівку, пиво й мід. Коли Галичина прийшла під Австрією, то новий уряд застав тут сей порядок, але не змінив його, бо щось подібне (хоч не таке саме) було і в інших австрійських краях [К. L. Słotwiński. Katechizm poddanych galicyjskich, стор. 127 – 128]. Уряд заборонював тільки деякі надто вже огидні надужиття, напр., силувати селян до побирання певної кількості горівки з панських гуралень і до відроблювання тої горівки панщиною.
В 1848 р. цісарський патент із 17 цвітня, зносячи панщину в Галичині, про пропінацію не згадав нічого. Але ухвала Віденського сейму з 7 вересня 1848 р. наложила руку на се право. В точці 11 тої ухвали скасовано «примус побирання пива й горівки і всякі сполучені з ним зобов’язання». Галицькі урядники зрозуміли, що сею ухвалою скасовано і в Галичині пропінацію, але шляхтичі здужали якось переконати їх, що ся ухвала до пропінації зовсім не відноситься, що пропінація щось більше, ніж простий примус побирання пива й горівки, і уряд лишив сю справу на боці.
Викрутившися від ухвали з 7 вересня 1848 р., галицькі дідичі почали дбати про те, аби витягти з пропінації якнайбільше користі. Се був ще остатній старопольський привілей, який їм лишився. В р. 1864 дохід із пропінації обчислено на 5 мільйонів річно [Mieczysław Marasse. Dzieła ekonomiczne. Kraków, 1891, т. [II, стор. 4)], а в 1876 р. Пок[iйний] Навроцький обчислив, що наш народ видає на горівку річно 54 мільйони ринських [Василь Н. Що нас коштує пропінація? («Правда», 1876 р. і окрема відбитка, стор. 23)]. Усіх шинків було в тім році в Галичині 23 269, т. є. один шинок припадав на 233 душ, а на одну душу людності випадало 26 літрів горівки річно [Онисим (В. Навроцький). П’янство і пропінація в Галичині («Громада», Женева, 1882 р., т. V, стор. 50)].
Дуже не хотілося дідичам позбуватися такого чудового права на розпоювання та руйнування людності. Ще в р. 1867 писав польський учений і ц[ир]к[уловий] староста Марассе:
«Всі дідичі дуже собі любують дохід із пропінації за те, що він правильний і постійний. Легше виорендувати пропінацію, ніж грунт, котрого управа вимагає капіталу і вмілої праці, аби довела до користі. В разі недороду, повені або посухи дохід із пропінації ніколи так не хибне, як дохід із інших галузей господарства. Пропінація не вимагає майже ніяких вкладів, а віддана в оренду звичайно орендареві жидові, приносить дохід досить постійний і то в готових грошах. Досить буде відібрати дідичам дохід із пропінації, аби їх господарства попхнути в цілковите безладдя» [М. Marasse. Dzieła, т. [II, стор. 5 – 6]].
Правда, що за чудова добродійка, яка сильна підпора гаразду й порядку, – та пані пропінація! А тепер послухаймо ще, що писав про неї руський учений, цк. комісар скарбовий Володимир Навроцький у 1874 році:
«Кождий новозаложений шинок відбирає майже сотні селянських дітей можливість шкільної просвіти: на кождім ринськім, видушенім із орендаря шляхтичем Східної Галичини, більше проти його західного товариша закрепла кров самовбійців і тих п’яниць, що гинуть кождого року в шинкових і весільних війнах; кождий крейцар, добутий паном на продажі горівки, обмитий не тільки кривавим потом, але й слізьми селянських родин над утратою дорослих і недорослих рідних, котрим горівка завчасу, посередньо чи безпосередньо відібрала жизненні сили» [Онисим (В. Навроцький). П’янство і пропінація в Галичині («Громада», Женева, 1882, т. V, стор. 55 – 56)].
Уряд остаточно звернув увагу на те, що так довго не може йти. Кілька разів він напирав на галицьку шляхту, аби з огляду на чимраз більшу нужду, лихву, ліцитації селянських грунтів, задовження та неврожаї подумала про зміну пропінації. Та шляхта боронила завзято сеї своєї «народної святості», поки уряд не дав їй до пізнання, що сам скасує пропінацію і вона може стратити все. Тоді з тяжким серцем вона продала право пропінації – отже, саме голе право, без шинків і гуралень – краєві за 66 мільйонів. Заплативши ті мільйони, людність Галичини має те саме добро, що мала й перед тим: ані виріб, аніж продаж гарячих напоїв не зробилися свобідними, так як інші роди промислу, а зате дідичі, що вперед були властителями пропінації, тепер виорендовують її від крайової комісії пропінаційної, уставленої при Львівськім намісництві, і підорендовують тим самим жидам, із якими їм досі було так добре.
Як бачимо, із старої панщини, знесеної ще 50 літ тому, полишилися й досі немалі хвостики, і тиснуть нас, і будуть іще тиснути й наших дітей. До таких хвостиків треба ще зачислити шарварки при направі доріг, право на полювання, що тепер навіть гірше, ніж було за панщини, право на риболовство, право патронату, т. є. право дідича надавати парафію священикові, звичайно, іншого обряду, не того, що визнає дідич, поділ між громадою та двором, а властиво відлучення так званих двірських обшарів від селянських громад. Та одним із найважніших політичних хвостів панщизняного ладу треба вважати розділ між селянськими й панськими грунтами і опертий на ньому поділ політичних прав, особливо ж страшенна нерівність прав виборчих між куріями селянською та великих посілостей.
Наш час іде до рівності між людьми, до відмірювання прав по заслугам, до накладання однакових обов’язків за однакові права а до надавання однакових прав за однакові обов’язки. Се не завадить пригадати в п’ятдесяті роковини скасування того проклятого, огидного ладу, що був від гори аж донизу опертий на нерівності. Тільки позбувшися всіх отих хвостиків панщизняного ладу, які лишилися досі, тільки здобувши повну горожанську та політичну рівноправність, ми зможемо обходити правдивий празник свободи. Тепер іще далеко нам до нього!
Примітки
Марассе де Мечислав (1840 – 1880) – граф, польський статистик та економіст. Досліджував народне господарство Галичини.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 105 – 107.