7. Конспірації 1830-х років

Іван Франко

[На початку розділу втрачено кілька сторінок]

«…ских посвятив. Я говорив зовсім спокійно і умірковано, хоч серце моє було роздерте і закривавлене. Відійшли.» Ясна річ, у нас зовсім нема під рукою ніяких даних, щоб осудити, о що тут йшло товаришам, і чи справедливо вони закидали Іванові диктаторські замашки. Дальше ідуть в дневнику рівно короткі і невиразні, хоч перед досить характеристичні нотатки. «Субота. По обіді був у мене Леандр (день перед тим інощо випущений з арешту), – говорили ми про Валигорського і Лельовського. «Знай, що на кождий знак твій люди вважають». І дальше: «Дома застав я Рунге: сумна розмова про гніт і надужиття. Пішли до гостиниці, – офіцери і шпіони листили мене». «15 лютого. По обіді у Рунге, розмова з мадяром – правда коле в очі; відтак в семінарії, розмова з Грабом, батьком, Ганкевичом…»

Окілько можна догадуватися в тих і подібних уриваних нотатках, а також з оповідань пані Кароліни Федор[ович], то таємні товариства з того часу, всі ті конспірації серед молодежі мали на цілі радше тільки пропаганду засад демократичних, аніж викликання якого-небудь політичного руху в ближчій або дальшій будущині (Гл. з Ян Альціата «Wypadki w r. 1840». Towarzystwo demokratyczne, równie jak i węglarze… nie uvzntalo innego powstania (до 1836 р.) prócz propagandy zasad).

Ще одне знакомство Івана Федоровича зв’язане в тім самім часі, мусило мати, безперечно, великий вплив на цілий його спосіб мислення, на цілу його будучність. Було се знакомство з Тадеєм Василевським, властителем чи й під той час (1837 р.) маршалком становим. Була се особистість під кождим зглядом цікава. Нещасливий в родиннім житті, спосібний, гарячого серця і великою енергією обдарований, він усі свої сили, всі свої засоби посвятив для других.

Між галицькою шляхтою в нашім столітті запевно дуже мало найдеться людей, котрі б молодечим запалом для добра загального, безкорисностею і любов’ю людей без згляду на їх народність і стан, вродженим так сказати демократизмом дорівнювали Тадеєві Вас[илевському]. Все, що носило на собі сліди таланту, енергії і сили, находило в нім прихильника і підпору. Особливо ж молодіж громадив він коло себе, а люди незвичайно обдаровані були мов його рідними дітьми.

Василевський займає важне місце в історії демократичних змагань 1830-х і 40-х років. Не належачи до ніяких конспірацій ані патріотичних клубів, займаючи якийсь час найвище становище в краю, яке тоді було можливе поза обрубом урядової служби, він перший і майже одинокий доклав рук і труда до того, щоб проложити дорогу новим суспільним і національним хвилям, котрих наближення він прочував. І так він пригортає під свої крила нашого поета і громадянина Маркіяна Шашкевича, і то в тім якраз часі, коли доля була йому якраз найприкрішою, по його виключенні з семінарії. Які були взаємини тих двох непослідніх і талантами, і патріотизмом, і народолюбством людей, про се свідчать доволі ясно листи їх до себе, напечатані в III т. «Руської бібліотеки» (виїмки з листів). Не входячи в безпосередні зносини з емісаріями Тов[ариства] демо[кратичного], Василевський мимо то багато літ усильної діяльності посвятив на приготування і введення в діло однієї і то найголовнішої точки демократичного програму – знесення панщини, o чім у нас дальше буде докладна бесіда.

Не диво затим, що знакомство, а далі й тісна приязнь з таким чоловіком мусила велико і відрадно вплинути на Ів[ана] Ф[едоровича]. Правда, в ділах високої політики і конспірації Василевський не приписував собі надзвичайного суду, не посідав розроблених наукових поглядів. I взагалі був він не політик, а чоловік серця, чуття, ентузіаст і молодець до сивого волоса. В своїх поглядах на польські справи не виходив поза шаблонові, утерті фрази о єдності Польщі від моря до моря. Але сі фрази були у нього фразами, не догмами, за котрі переслідується других. Його поле ділання не була вища політика, а скромніше, хоч не раз далеко важніше і трудніше поле щоденних, дрібних взаємин людських, і тут його чисте чуття і його щирість провадили його все правдивою дорогою, не давали йому попадати в ті помилки, в котрі звичайно попадали польські демократи-політикани. Такий приятель мусив для широкої і завсігди до крайніх консервацій похапної натури Ів[ана] Фед[оровича] бути немов вудилом, стримуючим від надто прудкого лету, від надто поквапної невваги на обставини, серед котрих приходилось йому жити і працювати.

Знаючи, в як близьких відносинах стояв Ів[ан] Федорович з Вас[илевським], а той з Мар[кіяном] Шашкевичем, знаючи також, що Ів[ан] Федорович і сам (а може, за порадою Василевського) позав’язував був живі зносини з руськими семінаристами, приходимо мимоволі до питання: чи знався Ів[ан] Федорович з Шашк[евичем], а коли знався, що дуже подібне до правди, то які були їх взаємини і який вплив показали вони один на другого? Джерела наші о всім тім не дають нам ніякого показу, тож ми й не будемо вдаватися о дальші догадки.

Але швидко поліція впала на слід студентських конспірацій. Почались арештування (зразу рідкі, поодинокі і недовгі, але чим далі, тим більш систематичні. Поліція австрійська зносилась з паризькою, котра пильно слідила за розвоєм і діланням зв’язків польської еміграції. Якраз від 1836 року в лоні Тов[ариства] дем[ократичного] повстали напрями, жадаючі вже не проповіді тільки засад демократичних, але організування краю до оружного повстання для відбудування Польщі. І крім тов[ариства] дем[ократичного] на власну руку далі запалені революціонери бігли до краю, щоб викривати такі організації, як напр., Конарський, вожак невдалого вибуху в 1838 році.

Між тим Тов[ариство] дем[ократичне] почало думати о тім, щоб ввійти в тісніші зв’язки з краєм, – почало висилати найспосібніших своїх людей в різні сторони для організаторського ділання. Найзгіднішим місцем, немов розгаданою стацією Тов[ариства] дем[ократичного], його письм і тенденції, була вільна республіка Краківська, стояча під протекторатом трьох держав. Відти розходились емісарії Тов[ариства] дем[ократичного] в різні сторони як, напр., Северин Гощинський в р. 1836 до Львова.

Правда, в тім же 1836 році Австрія виділась змушеною зайняти своїми військами Краків і перетрусити тайні скритки і папери тамошніх поляків. Найшлись сліди звиш 2 000 емісаріїв, пробувавших в Кракові без паспортів, але ані компрометуючих паперів, ані скомпрометованих людей не вхоплено майже ніяких (Polnische Revolutionen). Чим виразнішими ставали плани і замисли польської еміграції, тим більшим і тяжчим ставався тиск поліції на молодіж і на патріотів, сидячих дома. З кінцем р. 1836 почались у Львові великі арештування молодежі. Арештовано тоді майже всіх найліпших приятелів Іванових, як Рунге, Олексинського, Пірмака, Гіцкевича, Латиніка (ченця горного) і др. Молодий Латинік умер 22 лютого 1836 р. Іван не уйшов підозрінь поліції і був би, певно, так само, як і його товариші, пішов відвідати мурів кармелітських та бригідок, коли б не сильна протекція, яку він мав у професорів Мауса і Гербенгера, у Василевського та других високопоставлених осіб.

В дневнику пані Кароліни Федорович розказана цікава анекдота про Івана Ф[едоровича] з того часу. Доніс хтось батькові Андрієві, що Іван, розділяючись своїми невеличкими грішми, своєю квартирою, ба й свою одіж з товаришами, сам майже не має в чім ходити. На тоту вість батько несподівано з’їздить до Львова і застає Івана, лежачого в постелі. А було вже геть-геть з полудня. Батько буцімто й нічого не знає, розвідується, чи не слабий він, а коли син успокоїв його, велить йому вставати і убиратися та йти з ним до міста. Іван в клопоті. бо сурдут вступив був одному товаришеві, а штани другому, а сам, не маючи в що більше убратися, був змушений положитися до ліжка. На його щастя в тій хвилі повернув той товариш і швиденько, в другій світлиці знявши одіж, приніс її Іванові, котрий доперва міг одітися і піти за батьком. Розуміється, що батько хоч і бачив усе, не казав на те ані слова і по кількох днях вернув додому.

А між тим Іван, не знеохочений і не застрашений арештами, заходився, щоб зібрати докупи останки розбитої організації і скріпити її наново. В самий найбільший розгар переслідування відбувалися таємні засідання товаришів під його проводом. Та тільки конспірація на цей раз була і морально розбита. На другий день по таємнім засіданні центрального комітету, зложеного, крім Івана, ще з трьох товаришів, отримує Іван завізвання до директора поліції Сахера. Зразу в молодечій своїй завзятості він не хоче туди іти. Але знакомі, з котрими він того дня стрічався, з виразом перестраху і тривоги почали благати його, щоб вволив волю всемогучого «ока і духа цісарського» і пішов до нього.

Дуже нерадо і з важкими чуттями в серці пішов Іван до поліції і застукав до дверей директорської канцелярії. Сахер прийняв його дуже щиро і сердечно і розпочав до нього широку промову на темат молодечої нерозважності, невчасного ентузіазму, невваги до небезпеченства, обов’язки взглядом себе і родини. «І я, пане Федорович, був колись молодим, і у мене були хвилі ліберальних поривів, – але все має свій час. Треба жити так, як можеться, а не так, як хочеться». Іван з зачудуванням глядів на всевладного і страшного директора поліції, не знаючи, до чого іде та його щирість.

«Ви дивуєтесь моїй бесіді, пане Федорович, – сказав усміхаючись Сахер по короткій мовчанці. – Я знаю, у вас, молодих людей, директор поліції є якимсь страшилищем, мало що не Молохом, пожираючим дітей. А того ви й не знаєте, що й у мене є діти і що я дуже добре чую біль і розпуку родичів, котрих сини, вдавшися нерозважно в небезпечні і законам нашим супротивні конспірації, самі на себе кують кайдани, самі себе гублять поквапностею, гідною ліпшої справи, от так як, напр., ви, пане Федорович».

Молодий правник змішався, але без тривоги глядів Сахерові в очі. Той, поглядівши на нього хвильку, раптом відвернувся і, немов погадавши собі щось, сказав: «От я й зовсім забув, що в тій хвилі мушу на часочок віддалитися в важній справі. Лишаю вас тут, пане Федоровичу, а щоб вам не нудилось чекати, то ось, будьте ласка, перепишіть оті папери, що тут на столі лежать, може, тут знайдете що цікавого для себе».

З тими словами Сахер вийшов. Федорович зразу і сам не знав, що думати о тій незвичайній і доволі театральній сцені, але в кінці, махнувши рукою, став коло директорського столика і почав переглядати папери. Але скоро тільки прочитав кілька стрічок, схопився мов опарений, поблід і затремтів, мов у лихорадці. Чи се можливо? Папери, котрі він держав в руках, – се була обширна реляція з вчорашнього нічного засідання його центрального комітету. Все там було докладно описане, аж до того, що кождий з комітетних говорив! Розуміється, що реляція була не підписана, але з почерку письма і з самого змісту пізнав Іван, що вона походить з-під пера одного з його товаришів, і то з-під пера одного іменно з комітету.

Значиться, між чотирма молодими людьми, вибраними з-поміж усеї молодежі, таки найшовся один юда-предатель, шпіон! Був се молодий студентик, принадної поверховності і люблячий строїтись, на словах великий патріот, а притім властивець «świetnego nazwiska», – тож зовсім природно, що товариші повірили йому свою будучність і свою долю, припускаючи його до своєї організації. Вже і перед тим Іван часом дивувався, що у того товариша, котрий давніше раз в раз був в грошевих клопотах і не вилазив з довгів, від якогось часу кишені були повні, а міни веселі та безжурні. Тепер переконався довідно о цілім зв’язку, і холодний піт обілляв його тіло. Серце його з болем стискалося, коли переконався, як мало можна людям вірити і якої погані вони потрафлять допускатися. О тім, що та нещасна реляція надовго, може, й назавсігди розбивала всі його особисті надії, кар’єру, свободу і життя, о тій страшній правдоподібності, що за хвилю ввійде Сахер і скаже його закинути в кайдани та вкинути до в’язниці, – о тім Іван не подумав і на секунду за болем над людським розпуттям, жалем та розбитими планами конспірації.

По короткій хвилі ввійшов Сахер і з усміхом своєї вищості глядів на змішаного і зблідлого молодого чоловіка. «Ну що ж, пане Федорович, видите тепер, як стоїть ваше діло і для яких людей ви посвячуєте свою будучність, свої сили і свою свободу?» Федорович нічого не відповів на ті слова. «Що ж, – говорив дальше Сахер, – правда, я міг би на підставі сеї реляції, котра впрочім не перша, карати вас і ваших товаришів, арештувати і одним почерком пера погубити вас всіх. Я надто високо ціню вас і знаю, що ви, пізнавши блудність дотеперішньої своєї дороги, повернете свої сили на інше, хосенніше, а з законами не суперечне діло. Прощайте!»

Стрілою вилетів Іван з поліції, де так немилосердно розбиті зістали в одній хвилі його молодечі, революційні мрії. Факт сей на довгий час живо остався в його пам’яті і враз з впливом Василевського і деякими другими обставинами, про котрі сейчас буде бесіда, дуже сильно вплинув на довершення в його мислях важного перевороту. Під впливом того перевороту остив значно його запал до польської справи з її конспіраціями і повстаннями, а особливо виродилася в нім велика неохота до всяких таємних зв’язків, в котрих весь успіх діла, свободи і життя найчесніших і найдіяльніших людей залежать від доброї волі першого-ліпшого продажного негідника. Відтепер прийшов Іван до того пересвідчення, що не конспіраціями і не раптовими повстанськими вибухами, але повільною, щоденною, витривалою і одвертою працею здобувається добробут, поступ і щастя як одиниць, так і цілих народів.

Примітки

Альціато Ян (1810 – 1855) – польський громадсько-політичний діяч, публіцист, у 1838 – 1845 рр. – член Централізації польського Демократичного товариства, в якому належав до правого крила. Відмовився від участі у підготовці Краківського повстання 1846 р., за що був виключений з товариства.

Василевський Тадеуш (1795 – 1850) – польський громадський діяч, депутат Галицького крайового сейму, виступав за скасування панщини.

Шашкевич Маркіян Семенович (1811 – 1843) – видатний український поет-демократ, ініціатор видання альманаху «Русалка Дністрова» (1837), учасник Львівського гуртка прогресивно настроєних молодих письменників, у якому брали участь Я. Головацький та І. Вагилевич.

«Руська бібліотека» – видання, ініціатором якого був український філолог, професор Чернівецького університету Гнат Денисович Онишкевич (1847 – 1883). Вийшло три томи: т. 1 – Твори І. П. Котляревського, В. П. Гоголя і П. П. Гулака-Артемовського (Львів, 1877); т. 2 – Писання Квітки-Основ’яненка (Львів, 1878); т. 3 – Писання М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького (Львів, 1884).

Товариство демократичне польське – політична організація польських емігрантів, утворена 1832 р. в Парижі. Програмний маніфест оголошено 4 грудня 1836 р. Товариство підготувало Краківське повстання 1846 р. 1852 р. товариство налагодило контакти з О. І. Герценом. У 1862 р., після утворення Центрального національного комітету, самоліквідувалося.

Конарський Симон (Шимон; 1808 – 1839) – польський громадсько-політичний діяч, учасник карбонарських організацій, у 1835 р. співвидавець газети «Pólnoć» в Парижі, засновник товариства «Співдружність польського народу» і керівник її осередків на Правобережній Україні, в Білорусії і Литві. Страчений царськими урядовцями в м. Вільно.

…мурів кармелітських та бригідок… – Йдеться про в’язниці у Львові, утворені австрійськими властями в приміщеннях монастирів: 1) чоловічого, належного католицькому чернецькому ордену кармелітів і 2) жіночого, присвяченого пам’яті святої Бригіди.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 65 – 71.