11. А.Никорович
Іван Франко
Заким перейдемо до обширного оповідання цікавих і бурливих подій 1848 року, мусимо ще позволити собі одно збочення і розказати про особисті відносини нашого героя Івана Федоровича. В тих-бо часах, коли в Галичині супір різнорідних сил і змагань приготовував цілковиту зміну порядків суспільних і громадських, лучились і з нашим героєм такі приключки, котрі показали великий вплив на ціле його слідуюче життя.
Яко пролог до того оповідання нам прийдеться розказати цікаву історію розтрати колосальних дібр, належавших колись до родини Ржевуських. Добра ті, до котрих належали також Грималів, Вікно, Красне і др., ще в 1820-их роках належали до пані… Ржевуської, primo voto Любимирської, a sec. voto княгині Вальдштайн. Пані Вальдштайн, очевидно, навкучилося наше благодатне, золоте Поділля, і вона задумала спродати батьківщину і перенестися з своїм мужем до Німеччини. Жаль, що ми не можемо нічого докладного сказати о тій цікавій і в своїм роді, може, одинокій транзакції. Продажею дібр, на котрих і так уже тяготіли значні довги, занявся з поручения пані Вальдштайн адвокат віденський Пельтенберг. Він поступив собі коротко: виставив добра на ліцитацію, а позаяк околичні дідичі, як звичайно, були «не при грошах», то й вийшло так, що майже все за півдарма дісталося в руки жидівські. Головно бродська фірма «Hausner und Violand» закупила богато сіл, а між іншими й Грималів, чисто на спекуляцію. Сам Пельтенберг скористав на транзакції найліпше, бо за свої труди взяв собі 5 сіл: Вікно, Красне…
В тім самім часі, коли в Тернопільськім повіті лучилася та катастрофа в маєтностях одної з найможніших в давній Польщі родин, жив собі в Відні один гарний та хвацький офіцер, галицький вірменин з роду, Антим Никорович. Був він ад’ютантом при якімось вже немолодім генералі. Ні з сього ні з того забажалося генералові щастя родинного. Впала йому в око гарна віденка, мабуть, дочка якогось промисловця, Катерина Ляймзнер, котра, крім своєї принадної красоти і свого живого темпераменту, могла внести в дім будущого мужа ще з півмільйона маєтку. Старий генерал рішився ущасливити її своєю рукою. Але не будучи майстром в ділах любовних, він осудив, що найкраще до тої стратегії післати на перший огонь свого молодого ад’ютанта. І ось він поручив нашому Никоровичеві посередництво між ним та Катериною. Ад’ютант, конечно, послухав приказу і вирушив в повнім оружжі здобувати серце багатої німки. Чи довго він вів облогу, які штурми припускав, про се мовчить історія. Досить того, що вихід цілої справи був в певнім взгляді щасливий, твердиня піддалася і віддала свою руку і свій маєток – молодому ад’ютантові. Бідний старий генерал остався в дураках; резолютка Катерина сказала йому в очі, що вона волить авансувати з молодим, ніж іти на пенсію з старим.
Катерина Ляймзнер внесла Никоровичеві 300 000 зр. мон[ети] конв[енційної] чистого гроша посагу. Розуміється, що при такім маєтку і при молодій гарній жінці нашому поручникові швидко надоїла військова служба, і він виступив і рішив вертати до Галичини. Знакомий його, адвокат Пельтенберг, що якраз тоді так добре попасся справою пані Вальдштайн і волею судьби стався галицьким властителем великих дібр, звернув увагу Никоровича на добра Грималівські, закуплені бродськими жидами для перепродажі. Никорович справді, не надумуючись довго, закупив Грималів, старе замчище перестроїв на палац і спровадився туди десь в половині 1820-их років.
Домашнє життя його не зовсім було щасливе, хоч бог поблагословив його двома синами і одною дочкою. Був се чоловік дуже прямодушний і щирий і умів собі своєю одвертостею з’єднати немало ворогів, хоч люди розумні і чесні дорожили його приязнею. Ми вже в попереднім розділі згадували о його людськім поступуванні з селянами, котрим ще 1847 р. фактично дарував панщину і пасовиська. Тут мусимо додати, що, розумний і ширше глядячий на діло, він добре пізнав небезпеченство, яке грозить рільникам – і більшим і дрібним – від зорганізованої в один войовничий лад, могучої капіталом, хитростею і беззглядностею сили – жидів. Для того-то остерігав він сусідніх дідичів перед союзом з тими небезпечними приятелями, і задумав сам свою господарку зовсім виемансипувати від їх підмоги.
Почалася небезпечна уперта боротьба в Грималові між двором та жидами, котрі на Поділлі, почуваючи свою силу, тогди вже, в початку 1840-их років, були мало що не так само горді і бутні, як тепер. Поперед всього задумав Никорович відібрати від жидів пропінацію і шинкарство, щоб таким способом відразу перетяти головну жилу, котрою жиди висисають, з одного боку, селян, а з другого боку, дідичів. Та тут-то якраз він і натрафив на твердий сук. Жиди всіма силами оперлися на своїм становищі; шинкарі-християни, котрих попоставляв Никорович в своїх корчмах, ніколи не були певні свого життя і здоровля, – перемитництво горілки грозило цілком підкопати пропінацію, – а в кінці, видячи упертість Никоровича, жиди постановили зломити його самого і кинули на нього в половині 1844 року хайрем, т. є. велику клятву, після котрої ані один жид не смів Никоровичеві і його дворові ані продати що-небудь, ані від нього що купити, а противно кождий обов’язаний був по силі можності причинятися до псування його інтересів. Никорович зразу легковажив собі жидівську клятву, але швидко почув на цілім своїм господарстві її тяготіючу силу. Аж до половини 1846 року він не міг продати ані збіжжя, ані горілки, – магазини стояли повні, а купців мов заміть замела.
В цілім господарстві далася чути пекуча недостача капіталу, а з нею разом розстрій і занедбання. Сам Никорович наслідком домашніх гризот і завзятої, а так фатальної війни з жидами, зробився прикрий, квасний і дразливий. Як на біду, задерся він в ту саму пору із всемогучим тернопільським старостою Сахером, подібно як Голейовський. Страшне убійство Голейовського, в котрім вся околична шляхта мусила добачити местну руку гордого бюрократа, кинула пострах і на Никоровича, так що він, бачачи неможність удержатися при таких обставинах в Грималові, постановив виїхати на якийсь час на життя до Львова, а Грималів випустити в аренду. Найвідповіднішим чоловіком, котрому можна було се діло поручити, видавсь йому його друг і одномишленик, білитовецький посесор Іван Федорович.
Примітки
Цей розділ, як бачимо, зберігся дуже тільки в невеликій частині.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 159 – 161.