6. Штурм Варшави. Поворот додому

Іван Франко

Наближався послідній акт великої драми. Залізним ланцом оперезали війська російські з трьох сторін Варшаву, в котрій безрадність, замішовання, взаємні підозрівання і рекримінації доходили до найвищої степені. Люди бездарні, честолюбиві та самолюбні стояли на чолі, путали і нищили все добре, чого доконували ентузіазм та посвячення немногих щирих людей та вояків. Головний начальник російської армії, гр. Паскевич-Єриванський, перейшовши Віслу на пруській території і не находячи серйозного опору, тягнув під Варшаву з півночі; туди ж зтягалися й інші корпуси російські з краю, щоб одним ударом здобути столицю і закінчити повстання.

Правда, згромаджені в Варшаві і коло неї сили польські були ще дуже значні, бо виносили около 80 000 людей. Щоб нагромадити провіанту для того війська на час облоги, а заразом спиняти надтягаючі від полудня і всходу російські корпуси і не дати їм получитися з головною армією, вислав головний комендант з Варшави два сильні відділи; один під проводом братів Хенцинських в…, а другий, числячий около 20 000 доборового війська, під проводом француза ген. Раморіно. Брати Хенцинські задання своє сповнили, але Раморіно, не слухаючи наказів головної команди, почав без цілі волочитися по краю і в кінці, по упадку Варшави, перейшов австрійську границю і віддався з своїм корпусом австрійському рядові.

Між тим Паскевич наближався, до Варшави, і повстанці мусили серйозно думати о обороні міста. Оборону поділено між трьох генералів, і то в спосіб досить нестратегічний. Ліве крило провадив генерал Умінський, праве ген. Дембинський, а артилерію, котра властиво повинна була бути розділена по всіх головніших точках, віддано окремо під провід ген. Бема, полягаючи на його самохвальбі, що в разі потреби на кожде загрожене місце в кількох секундах (!) приставить 50 або й 100 гармат [Про штурм і оборону Варшави д[ня] 6 і 7 вересня гляди зібрані матеріали у Фальковського: «Upadek powstania polskiego w 1831 roku»].

Укріплення Варшави було ділом повстання. По битві під Гроховим, коли армія російська побила польське військо всього в віддаленні кількох миль від Варшави, і ржонд народовий мав причину боятися, що Дибич ударить на столицю, приступлено до її укріплення. Якийсь француз, Мале де Гранвіль, виробив плани, котрі мали бути виконані. Обведено Варшаву по лівім березі Вісли подвійною лінією шанців і окопів і то в такім віддаленні, щоб неприятель, облягаючи шанці, не міг бомбардувати міста. Другу лінію становив однотяглий вал, окружаючий передмістя столиці, з повисуваними наперед редутами, люнетами і різнорідними насипами, так як і в першій лінії. Всі ті шанці уоружено 150 гарматами, з котрих 50 було тяжких, неподвижних.

В першій лінії найдальше висунені точки були Кріликарня, Воля і лісок Білянський. Але всі ті, обширно задумані укріплення одно те, що не були ще скінчені і не раз будовані були більше про око, ніж для дійсної оборони, а по-друге, обчислені були на далеко більшу обороняючу силу, аніж якою розпоряджали в даній хвилі повстанці. Не маючи достаточних сил для належного обсадження всіх шанців, начальство повстанське вхопилось оригінального плану оборони: ухвалило – зовсім не обсаджувати, а тільки декуди помістити невеличкі, необхідно потрібні залоги, а решту армії держати в резерві, щоб в хвилі небезпеченства могла поспішити на загрожене місце. Додати треба, що повстанське начальство до послідньої хвилі не вірило в те, щоб Паскевич посмів штурмувати Варшаву.

Аж ось дня 6 вересня скоро світ загриміли російські гармати, котрих по ночі 80 заточено перед шанці Волі. В шанцях тих було всього 15 гармат, з котрих деякі при перших вистрілах попсувалися. Крім того, боронили Волі сусідні люнети, а також мали туди прибути деякі відділи піхоти і кінної артилерії. Залогою стояли в тих шанцях два нецілі полки піхоти, 9-ий і недавно уформований 10-ий полк, до котрого, як ми вже сказали, вступив і Іван Федорович. Начальник того полку, Петро Висоцький, прибув з одним батальйоном уже в сам найстрашніший розгар штурму, і, коли швидко затим батальйон той за почином п’яного підофіцера Доброгойського утік з шанців, Висоцький з рештою остався і боронився до самого кінця. Головним комендантом Волі був ген. Совінський, знатний артилерист, котрий в війнах наполеонських стратив ногу, але все ще мимо підійшлого віку сміло і кріпко держався. Вся залога могла виносити около 4 000 людей.

Сейчас по перших вистрілах російської артилерії густий дим покрив шанці Волі. Висунена перед тими шанцями сама скрайна люнета ч. 57, боронена всього 50-ма людьми і 4-ма гарматами, не могла видержати напору російської сили. Гармати її швидко зістали здемонтовані, окопи валилися від російських куль, з залоги осталась невеличка жменька, згромаджена докола підпоручника Ордона. В хвилі, коли російська піхота зо всіх боків залляла розвалені окопи, один смілий канонієць чи навмисно, чи случайно запалив порох, находячийся внутрі окопів, наступив страшний вибух і багато людей з нападаючих і нападених вилетіло в воздух [Той епізод обробив опісля Міцкевич в своїй пречудній щодо форми і пластики образування, але історично зовсім невірній і пересадженій поемі «Reduta Ordona», в котрій Ордона зробив героєм і мучеником, ба навіть «патроном шанців». Між тим Ордон, мов на передразнення Міцкевичевого патріотичного пафосу, не тільки що зовсім був непричасний до вибуху редути, але належав до немногих, котрі уціліли після того вибуху, і, вилічившися в ран, живе ще й досі в Парижі чи в Італії].

Весь напір російських сил звернувся тепер без перешкоди на шанці Волі, окружаючи їх зо всіх боків. Артилерія не допускала ні піхоту, ні артилерію польську донесення помочі Совінському. Горстка людей в шанцях боронилася, доки могла, все ще не тратячи надії на ген. Бема, котрий з гарматами мав прибути в поміч. Але коли один батальйон 10-го полку з Доброгойським в переполосі зіскочив з шанців і втік, тоді позіставші мусили попрощатись з надією і думати тільки о смерті. Гармати на наших шанцях, порозриваних та облитих кров’ю, живо затихли, російська піхота рушила до штурму, а артилерія не переставала метати в шанець свої убійчі стріли. Залога відповідала тільки огнем карабіновим, доки їй стало набоїв.

Іван Федорович не раз розказував, як серед найзавзятішого бою раптом почув, що товариш, обіч нього стоячий, сильно штовхнув його в бік. Мимоволі відскочив він і озирнувся, і в тій хвилі побачив, що тут близь його ніг крутився по землі і сичав, мов гадюка, гранат, ось-ось готовий пукнути і зробити кінець їх обороні. Але товариш його, старий наполеончик, не тратить відваги, кинувши набік карабін, припадає навприсядки і, уганяючись хвилю за викрутасами граната, хапле його в руки і викидає за окопи, де той в тій самій хвилі пукає, задаючи значну страту нападаючому ворогові.

Але сили оборонців чимраз послабали. З усіх боків тислася російська піхота до шанців, і повстанці, видячи, що довше тут не зможуть держатися, схоронились до костьола Волянського. Висоцький з одною частиною заняв хор і поуставляв своїх при вікнах, щоб відти вистрілами разити неприятеля; Совінський з рештою вояків боронив входу. Обіч нього стояв Іван Федорович і, хоч два рази ранений уже російськими багнетами, мимо того не переставав боронитися. Але перевага росіян була надто велика: вони втислися в кінці до середини костьола; офіцер завізвав повстанців, щоб зложити оружжя.

Совінський, видячи, що дальший опір даремний, пристав на те. Але в тій хвилі, коли стоячі насеред костьола повстанці похилилися, складаючи перед себе на землю оружжя, роздались з хору вистріли від Висоцького і його товаришів. Кілька росіян упало; прочі в бішеній лютості кинулись на безоружних повстанців і розсікли їх. Перший поляг Совінський. Іван Федорович, стоячий тут же обіч нього, дістав два удари багнетом в голову і, облитий кров’ю, упав на землю. Солдат, котрий його ранив, в безпам’ятній завзятості прискочив ближче і замахнувся, щоб добити його до решти, але в тій хвилі якийсь юнкер пожалів так молодого, а так хороброго вояка, вхопив солдата за руку і спас нашого героя від нехибної смерті.

Він заслонив його від всіх нападів, виніс з нещасливого костьола на вільне місце і пильнував його тут, доки не з’явився відділ санітетів. Івана перевезено в полевий лазарет російський, а відти по двох днях, коли Варшава піддалася, до шпиталю Сераковських. Рани на тілі не були небезпечні, але одна рана на голові була дуже сильна: чашка була проломана, так що лікарі мусили один відломок кістки трепанувати; довго не могла та рана загоїтися, ба навіть опісля, аж до кінця життя часами слизилася.

По упадку шанців Волі (о 10-тій годині рано) штурм йшов дальше аж до ночі, але начальники повстання чимраз більше тратили голову. Особливо ген. Бем не оправдав положених на нього надій, а верховний начальник Круковецький, коли не був навмисним зрадником, як многі опісля твердили, то, певно, своєю безрадностею багато причинився до упадку цілої справи. Не дожидаючи кінця штурму, він поспішив заключити капітуляцію з Паскевичем, а хоч ржонд народовий, дізнавшися о тім, в першім пориві скинув Круковецького з начальства, то прецінь се вже на ні на що не придалося, російські сили були вже в місті, котре без опору піддалося. Ржонд народовий мусив утікати, – за ним пішла і військова старшина, а навіть багато й простих вояків, котрі не хотіли оставатися в краю на ласці побідителя.

Наслідки повстання 1830 – 31 року були дуже важкі для польського народу. Цар віддав зразу цілий край під неограничену власть кн. Паскевича. Багато людей арештовано і вивезено на Сибір чи то до каторжних робіт, чи на вічне поселення; видніших представників руху, котрі попалися в руки уряду (як Вікентія Немойовського), катовано і морено по тюрмах. Між іншими попався в руки уряду російського також Петро Висоцький, котрий по смерті Совінського в костьолі Волі ще боронився, стріляючи з хору, але в кінці ранений зістав взятий в полон: довгий час його в’язнили і в тяжких кайданах возили в тюрми, поки вкінці не вивезли на Сибір, де, перебувши довгі літа в арештантських ротах, він вкінці поселився і, зайнявшися фабрикацією мила, з часом доробився невеличкого маєтку; по смерті царя Миколи Олександр II враз з многими ссильними увільнив і Петра Висоцького, котрий повернув назад до краю.

Простих вояків і багато других людей, підозрених о те, що сприяли повстанню, затягнено до війська російського і погнано в далекі губернії царства. Вкінці в марті 1832 р. цар зніс стан воєнної диктатури і надав привіслянському краєві «статут органичний», котрого основні точки були: Королівство Польське стає частиною Царства Російського; коронація царя осібно на короля польського зноситься; осібне військо польське зноситься; поляки мають бути побирані до війська російського; урядниками в королівстві можуть бути і великороси; судії можуть бути касовані; поляки будуть потягані не тільки до податків, які досі обов’язували в Королівстві, але й до тих, котрі загально обов’язують в Царстві Російськім; проекти устав і всякі інші важніші внески, а разом бюджети річні будуть установлювані в російській раді державній; край польський буде поділений на 8 губерній; урядова комісія освіти зноситься; найвищу власть в краю мае намісник, котрий може по своїй волі зміняти і касувати ухвали ради адміністраційної і т. д.

Значиться, все те, що дарував був полякам конгрес Віденський, страчене було тепер через повстання. Публічні, ба навіть і приватні збори книг, малюнків, нумізматів, рукописів і документів (як ось: бібліотеку університету Варшавського, збори Товариства приятелів наук, збори родини Чарторийських в Пулавах) перевезено до Петербурга [Гляди брошуру: «Moskale w Polsce, albo treść dziennika pisanego w Warszawie przez ciąg dziesięciu miesięcy od 8 września 1831 do lipca 1831», перепечатану в книзі Зенковича «Wizerunki polityczne dziejów państwa polskiego». T. II. Polska w kraju i zagranicą, od 1831 г.», стор. 39 – 89].

Коли в Варшаві і в цілім польськім краю відбувалася реакція проти всього, що носило на собі сліди революції, герой наш в тяжкій недузі лежав в шпиталю Сераковських. Перележавши півтретя місяця (від 15 вересня до 1 грудня), він вкінці виздоровів, а не маючи з чого дальше удержуватися, через грудень 1831 року повнив при шпиталі службу надзирателя над доставами живності. Його держали як арештанта, остаючого на вольнім стані, а його спосібності і одвертий, чесний характер єднали йому прихильність у всякого начальства, як польського, так і російського [Ось, напр., свідоцтво, виставлене Іванові Федоровичу при його відході зо шпиталю його безпосереднім зверхником (оригінал находиться в віконськім архіві): «Свидетельствую, что Ян Федорович находился в веденном мною госпитале два месяца, заслужил внимание не только моего, но даже и вышняго начальства, и каждый, кто имел бы такого помощника, мог бы гордиться им; ибо его непорочное поведение заслуживает похвалу и любовь каждого начальника. Заведывающий Сераковским кошаром прапорщик барон Унгерн- Штернберг»].

При такій прихильності начальства легко було йому уйти з Варшави і вернути домів, куди тягла його невисказана туга і жаль, особливо за матір’ю, котру він так підступно покинув і о котрій не знав, чи переживе вона той тяжкий удар і страшну непевність о судьбі свого найлюбішого сина. Як радо, бодай тепер, по році розлуки, він був би написав до родичів, подав їм звістку о собі! Так що ж бо, – у нього не було ні шеляга при душі, служба давала йому тільки прокормления, і нічого більше, – не було чим лист оплатити. Правда, ліверанти шпитальної живності, з котрими він щодень мав діло, завсігди готові були всунути йому що-небудь в руку, щоб тільки він не так старанно доглядав привожених ними артикулів, але не такий був Іван Федорович, щоб міг прийняти подібний, нечесно здобутий гріш. Правда також, в шпиталі побували і переходили многі з його знакомих, багатих і грошових товаришів, видалися з ним, розмовляли, але нікоторий з них не був натілько догадливий і делікатний, щоб запитатися, чи потребує він чого, а просити та жалітися – на се Іван Федорович був занадто гордий.

Вкінці найшовся щирий друг і товариш, Мартин Завадський, котрий опісля мав маєтність Оріховець в сусідстві маєтності Івана Федоровича. Видячи його сумного і тужливого, запитався Завадський, що йому хибує?

– Рад би я видістатись звідси, вернути під рідну стріху, – відповідає Іван.

– Ну, а які ж перепони? Хіба начальство так остро пильнує? – допитував Завадський.

– Ні, начальство нічого, навіть перепустку дало б.

– Так чому ж не збираєшся в дорогу?

– Проста річ, – відказав запинаючись Іван, – побрязкачів нема, от що! Подумай собі, навіть натілько скарбу не маю, щоб вислати лист до батька, подати звістку о собі. Коли лиш се зробити, то батько сейчас прислав би мені грошей на поворот.

– Ex ти, голова! – крикнув здивований Завадський, дізнавшися, яка дрібниця була причиною його смутку. – Ну, сідай і пиши лист, а я вже постараюся пустити його по пошті.

Як урадувалися родичі, одержавши звістку від свого сина, котрого досі, певно, вже вважали погибшим, сього ніяке перо описати не може. В два тижні по висланні листа одержав Іван батькову відповідь і 50 дукатів з тим замітом, щоб якнайскорше вертав додому. Іван сейчас вистарався о свідоцтва від шпитальної власті і о пропустку до надграничного містечка Томашова, відки нетрудно йому було перекрастися через границю до Галичини.

[Крім вище наведеного свідоцтва прапорщика Унгерна-Штернберга в віконськім архіві находиться також слідуюче свідоцтво: «Dyrekcya szpitala Sierakowskiego zaświadcza niniejszem pana Fedorowicza Jana, byłego feldfebla pułku 10 piechoty cieniowej wojsk polskich, jako tenże będąc złożony słabością, przywieziony do tutejszego szpitala d. 15 września, wyzdrowiał d. 1 grudnia 1831 roku, a od tego czasu aż do ostatniego grudnia 1831 roku był depanserem przy żywności tegoż szpitala. Jego konduita nienaganna, pełnienie powierzonych mu obowiązków jak nie mniej zdatność powoduje dyrekcyę do udzielenia mu niniejszego chlubnego świadectwa. W Warszawie d. 4 stycznia 1832 r. Dyrektor szpitala major Buduicki. Lekarz dywizyi dyrygujący służbą lekarską D. Buczyński.

(Дирекція сераківського госпіталю дає це посвідчення пану Федоровичу Яну, колишньому фельдфебелеві 10-го полка маневренної піхоти польських військ про те, що він був привезений до згаданого госпіталя у поганому стані 15 вересня, вилікувався 1 грудня 1831 року і з того часу аж до останнього дня грудня 1831 року був інтендантом з харчування у цьому ж госпіталі. Його поведінка бездоганна; виконування ним своїх обов’язків, як 1 здібності, дають підстави дирекції видати йому це позитивне свідоцтво. Варшава, 4 січня, 1832 року. Директор госпіталя майор Будуїцький. Дивізійний лікар, начальник медичної служби Д. Бучинський. – Польськ. – Ред]

Пропустка, датована з д[ня] 18 січня 1832 р., гласить, що «об’явитель Федорович Ян, бывший фельдфебель полка 10 пехоты, родом из села Криниц воєводства Любельского имеет позволение возвратиться в м. Томашова». Для чого Іван Федорович бачився змушеним сфингувати се місце свого уродження, ми не знаємо.

Нерадо пускали його від себе нові начальники. Його безпосередній зверхник, прапорщик барон Унгерн-Штернберг, котрий його дуже полюбив, всіми силами наклонював його остатися в службі російській, і не раз опісля в хвилях тяжкої боротьби з судьбою Іван Федорович жалував, що не пішов за тими намовами. Але туга за родиною перемогла все, а притім важко було йому глядіти на те, як розбилось і розвіялось все те, за що він тілько труда приняв і кров свою молоду так охоче проливав, – розбилось і розвіялось далеко не без вини тих, котрі перед цілою Європою видавали себе за героїв свободи, за мучеників, за невинні жертви,, за вибраних репрезентантів вибраного народу – мессії.

Жаль було Іванові розчаровуватись в молодих мріях і бачити, [що ідея,] котру він серед тісних мурів школи і в тісній кімнатці серед гарячих і розентузіазмованих товаришів представляв собі так святою і непорочною, – на ділі показалася далеко не так поетична, не так піднесла, не так чиста, але так, як і всяка друга людська справа, з тисячами похибок, уламностей і брудів. Жалів Іван того навіть, що тяжким своїм трудом не дослужився хоч би до такої пам’ятки, якою був хрест з написом «Virtuti militari», так щедро сипаний різними начальниками на далеко менше заслужені груди. Правда, друг і начальник його, Петро Висоцький, поклав був і його пропозицію до тої почесної відзнаки, але трагічний кінець повстання захопив поперед сповненням тої надії [В повстанні 1830 – 31 р. було рівночасно п’ять Федоровичів офіцерами, з між котрих 4 одержало хрест «Virtuti militari»].

Не менше гіркі і прикрі чуття лишила по собі справа повстання і в Галичині, куди тепер удався Іван Федорович. Ось як представляє очевидець успособлення галицьких людей під час повстанської війни і по її закінченні:

«Тут дискутовано про Хлопицького, там осуджувано Скшинецького; сей вихваляв Чарторийського, яко єдину надію Польщі, другий держав сторону Лелевеля, історика і демократа польського. Одні проклинали сього, другі того; нині аристократи, завтра демократи, нині ті, що тягли справу на дорогу дипломатичних переговорів, завтра ті, що хотіли рішати її оружжям, звались московськими шпіонами і зрадниками. Зразу поєдинчо, далі цілими громадами почали польські повстанці перебігати через австрійську границю, обшарпані, часто поранені, голі-голісінькі, а при тім проклинаючи свою долю, своїх начальників. (Не один офіцер або вояк польської армії, що не мав і сорочки на тілі, одержав білизну навіть від жінок австрійських урядників)» [Polnische Revolutionen].

З яким чуттям, з яким сердечним трепетом повертав герой з-під Волі до батькової хати! Нам здається, що чуття його були радше чуття блудного сина, котрий «проробив свою силу, сам не знає кому», ніж горде вдоволення по сповненім обов’язку. Як блудного сина прийняв його й батько. Бо коли Іван вечором вступив в батьківські пороги, застав вітця в світлиці, забавляючогося при столі з наймолодшим півторалітнім синком Альойзієм. Іван кинувся батькові в ноги, не можучи й слова проречи з великого зрушення.

«Ну, що ж там? Ти вже здоров?» Се було перше, холодне, а многозначуче запитання батька. Зате мати, котра за весь час його неприсутності ані на день не піднімалася з постелі недуги і мало що з мислів не стратила з грижі і тривоги о свою наймилішу дитину, не повинна була тепер навіть чути несподівано о Івасевім повороті. Звільна приготовлювано її на тоту велику радість, боячись, щоб надмірне зрушення не пошкодило її підірваному здоров’ю. Але зато як чудно, уздоровляюче вплинуло на ню перше звидання з сином, перші сльози радості по так довгих днях горя і смутку!

Довго ще, більше ніж півроку, бо аж до осени 1832 р., оставався Іван під батьківською стріхою. Рана в голові боліла його страшенно, і немало ще наплакалась й натужилась любляча мати, видячи його біль. Тільки найстараннішим її заходом удалось повернути його до здоров’я, так що з початком шкільного курсу міг він удатися до Львова до університету, щоби кінчити другий рік філософії.

Тодішній стан його душі малює досить добре слідуюча, ним самим, мабуть, в початку 1832 року, в Варшаві, зложена пісенька:

Łzawa wierzba u jeziora

Kąpie w niem zielony włos,

A wygnaniec co wieczora

Taki szle z wiatrami głos:

– Powiedz wietrze mej rodzinie,

Jak tu tęskno bez niej żyć,

Jak mi przykro życie płynie, –

Długoż jeszcze ma tak być?

A łagodny wiatr zarania

Od zachodniej strony wiał,

Tułaczowi śród wygnania

Taki głos pociechy słał;

– Cyt-cyt, ból się twój ukoi

Wnet cię ujrzą wszyscy twoi

Będziesz ich w obięciu miał!

[Плакуча верба над ставком

Купає в ньому зелені коси,

А вигнанець щовечора

Шле із вітром такий голос:

– Скажи, вітре, моїй родині,

Як мені тужно без неї жить,

Як життя моє гірко плине,

Чи довго ще так має буть?

А лагідний вітрець ранковий

Із західної сторони повівав,

Блукачеві у його вигнанні

Такий голос втіхи слав:

– Заспокойся, біль твій вщухне,

Скоро побачать тебе твої близькі.

Будеш мати їх у своїх обіймах!

(польськ.). – Ред.]

Примітки

Раморіно Джіроламо (1790 – 1849) – Італійський генерал, учасник народних рухів в Італії, 1831 р. виступав на стороні польських повстанців.

Бем Юзеф (1794 – 1850) – діяч польського національно-визвольного руху, генерал, один з провідних учасників польського визвольного повстання 1830 – 1831 рр. Під час революції 1848 – 1849 рр. брав участь у підготовці збройного повстання у Львові, в обороні Відня від контрреволюційних імператорських військ і командував однією з армій революційної Угорщини.

люнета ч. 57 – сучасні довідники подають, що Ордон боронив редут № 54. Мабуть, в номері укріплення у Франка механічна описка.

Ордон Юліан (1810 – 1887), польський офіцер; похований у Львові на Личаківському цвинтарі.

Оріховець – село, нині Підволочиського району Тернопільської обл.

На полях автографа (с. 45) дописано олівцем: «Магнушевський… оженивсь нещасливо з старою хорою женщиною (також утік з Королівства за участь в повстанні). Маленький чоловічок, дрібний, нервовий, мов панночка, і оповідання його про жабку, котра щовечора приходить до нього і розмовляє з ним. (Опов. п-ні Фед.)».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 56 – 65.