4. Приготування і початок повстання 1830 р.

Іван Франко

Утворене під час війн наполеонських (в 1807 р. в Тільзітськім мирі) на однім шматочку польської землі князівство Варшавське, окуплене жертвою майже 80 тисяч польських вояків, що яко «польські легіони» помагали французам у всіх ненастанних і кривавих війнах, і наділене французькими правами, посеред трьох абсолютних та могучих держав, не мало, очевидно, з природи своєї ніякої шанси довшого існування. Та тільки ж велет Наполеон такого жаху завдав був Європі, що й по його упадку реакційний і зовсім [не] вважливий до ніяких прав людських і народних конгрес Віденський не поважився відразу одверто обалювати його діло.

При тім же російський цар, Олександр І – «цар-конституціоналіст», котрий в першій добі свого панування стояв під сильним впливом поляка, кн. Адама Чарторийського, в тяжкій для Росії добі війн наполеонських так багато явних і таємних надій поробив полякам, так часто поговорював о відновленні Польщі, о свободі, яку мислив їй надати, що тепер не те що нелогічно, але й небезпечно було разом обливати їх холодною водою і підтягати під нівелююче ярмо центрального петербурзького абсолютизму.

Крім того, й другі держави, засідаючі на Віденськім конгресі, а особливо Австрія і Прусси, чи то лякаючись надмірного взросту російської сили в середині Європи через цілковите прилучення надвіслянських земель до Росії, чи то бажаючи розграничити себе хоч подекуди від безпосереднього сусідування з Колосом Півночі бодай почасти вільною і самоправною країною, чи, може, видячи в якій-такій непідлеглості того ані економічно, ані стратегічно несильного краю ліпше поле для власної експлуатації та германізаційної політики, досить того, що чи з сеї, чи з другої, чи з всіх тут наведених причин конгресуючі в Відні держави зробили з князівства Варшавського так зване конгресове Королівство Польське – не то губернію, не то провінцію Росії, наділену французькою конституцією і французькими законами (кодексом Наполеона), парламентом, окремим міністерством і сенатом, досить широкою автономією національною (школи і уряди мали послугуватись тільки польською мовою і бути обсаджені тільки поляками) а остаючу під російським зарядом в особі царського брата, великого князя Костянтина Павловича, справляючого уряд не то губернатора, не то удільного монарха.

Як бачимо, конгрес Віденський, той сам конгрес, котрий всюди, почавши від самої Франції, так запопадно гасив всяку іскорку духу революційного, затирав сліди всієї історії від 1789 до 1815 року, той сам конгрес тут, над Віслою, на розграниччю трьох великих держав, з політичних зглядів зробив велику аномалію, іменно, утверджуючи ненависні для нього здобутки революційні, а з Кракова і його невеличкого округа творячи навіть «Вільну республіку», хоч і згори узнану неповнолітньою і поставлену під опіку трьох сусідніх держав.

Так тільки ж, звісна річ, конституція конгресового Королівства, хоч і зроду вже доволі общипана, якось рік від року маліла та ламалася в руках абсолютного царя-конституціоналіста і його намісника. Олександр І ніяк не міг наломити свою абсолютну голову до конституційного мислення. Конституція у нього зовсім ще не значила те саме, що самоуправа країни – противно, парламент варшавський він уважав чимсь вроді котрої-небудь прибічної є[го] І[мператорської] в[еличності] канцелярії і признавав йому право – хіба тільки затверджувати урядові внесення, не запускаючися надто далеко в їх критику і не важучись, борони боже, їх відкидати. Опозиція, котра почала, було, вироджуватись в тім парламенті під проводом послів з Каліша, братів Вікентія і Бонавентури Немойовських, приводила царя і його намісника в ярость і викликала різнорідні урядові махінації для недопущення вибору названих послів. Що вже й казати об тім, що найважніше право конституційне, контроля над скарбом державним, ухвалювання щорічного бюджету і потягання міністрів до рахунку – зовсім не було признане парламентові варшавському, – т. є. хоч і признане було на папері (та й то досить невиразно), то ніколи за час 15-літнього існування тої конституції не виконувалось на ділі!

Що мимо всього того і така общипана конституція Польського конгресового Королівства дуже була не на руку цареві Олександрові І, се порозуміє кождий, коли зважить, що якраз після 1820 року, т. є. з тим часом, коли кн. Чарторийський попав в неласку, почалася послідня доба в житті Олександра І, доба містицизму і крайнього абсолютизму – шишковщини і аракчеївщини, – і що наділене якою-такою свободою Польське конгресове Королівство все-таки мусило вважатись соблазном для прочої, в тяжкім ярмі стогнучої Росії, покусою до «неблагонадійності», розсадником вільніших мислей, так ненависних пануючим кругам.

Дальше згадати треба, що 1821 року великий князь Костянтин, розвівшися при помочі свого брата-царя з своєю першою жінкою, оженився другий раз з полькою Грудзінською і за те заключив з своїм братом-царем 1822 року писемну умову, котрою зрікався престолу російського, «не маючи – як сказав о собі в тім документі – ані розуму, ані спосібності, ані сил до справування найвищої власті» [Гл. Maurycy Mochnacki. Powstanie narodu polskiego w r. 1830 i 1831. Том I, с. 149]. За тоту абдикацію від престолу в Петербурзі і цар приобіцяв йому доживотне і нічим не ограничене панування в Польщі, Литві і Волині (крім Київської губернії).

Від тої пори брат царський почув себе царком над Віслою, і очевидна річ, що се конституції на добро вийти не могло. Край почав підупадати матеріально через невластиві фінансові операції міністра скарбу кн. Друцького-Любецького і морально через тиск самого великого князя-намісника. Між шляхтою росло й змагалося невдоволення, котре в 1820-тих роках проявилося цілим рядом таємничих товариств і зв’язків, маючих цілі більше або менше революційні в напрямі відбудування Польщі. Початки таких зв’язків сягають до 1812 року, хоч початки се невиразні і наслідків по собі не лишили ніяких. Перший організований зв’язок патріотичний повстав 1819 року, заложений майором Лукасінським, судією Махніцьким і адвокатом Шредером під назвою Вільного мулярства народового. Від Вільного мулярства, тоді ще не забороненого в конгресовій Польщі, перейняв той зв’язок церемонії і форми, – цілі були чисто патріотичні, польські.

Вільне мулярство народове швидко почало ширитися, особливо серед війська. Але коли дійшло до Познанщини, остаючої під прусським пануванням, то з товариства, ставлячого на першім місці приготування людей, а аж геть далеко оружне повстання, швидко перемінилося в одверту конспірацію, відкинуло масонські церемонії і з тепер зорганізувалось в gminy, прийнявши назву «Косинерів». На чолі станув генерал Мельжинський. Лукасінський в Варшаві налякався того звороту познанщиків, тим більше що якраз в тім часі великий князь Костянтин видав наказ позамикати всі ложі вільномулярські. Прийшлось і Лукасінському замкнути свою ложу Вільного мулярства народового, і з сміліших її членів зорганізувати таємну і зовсім уже виразну конспірацію політичну, на взір західноєвропейських карбонаріїв або вуглярів.

Між тим в Познані зв’язок «Косинерів» прийняв до себе людей енергічних і гарячих, як генерал Умінський і Прондзінський. Ті перли до діла. Поперед всього треба було порозумітись з варшав’янами. В тій цілі Уманський поїхав до Варшави, порозумівся з Лукасінським, і в спілці з другими вони заснували в Варшаві народове «Патріотичне товариство», котре мало розтягнути свою діяльність на всі землі бувшої Польської держави. Організація його уладжена була на підставі якнайбільшої централізації власті. Товариство складалося з гмін, числячих щонайбільше по 10 членів, – кілька гмін становило обвід, кілька обводів – провінцію. Провінцій таких було зразу сім, пізніше, коли зв’язок розширився сильно на землях українських (розуміється, між тамошньою шляхтою), прибули ще дві чи три провінції. Військо становило осібну провінцію.

На чолі зв’язку стояв комітет центральний. Начальник гміни не стояв в безпосередніх зносинах з комітетом центральним, а тільки з начальником обводу, той знов з начальником провінції, а доперва той зносився безпосередньо з одним членом центрального комітету, призначеним для ведення діл тої провінції, але прочих членів центрального комітету не знав. Центральний комітет, не знаний для ширших степенів, міг одним поглядом обняти цілу організацію. Крім того, міг комітет ділати й поза обрубом тої ієрархії, т. є. міг прямо від себе висилати емісарів до різних провінцій, закладати осібні зв’язки і стояти з ними в безпосередніх зносинах.

Коли 1822 року урядові удалось впасти на слід Вільного мулярства народового і арештувати його основателів, а тепер керівників зв’язку патріотичного – Лукасінського, Махніцького і усяких других, – виступають на чолі того зв’язку люди не менше енергійні та оборотні: Крижановський, Гжимала і Пліхта, констатують з себе новий комітет центральний, званий «Комітетом трьох», і реформують організацію в дусі ще більше централістичнім. І так поперед всього стараються, щоби самий комітет центральний ослонювала якнайгрубша тайна, а щоб надати собі більшої ваги перед втаємниченими начальниками провінцій, вони голосили, що ділають в імені якоїсь таємної і дуже могучої особи.

На якийсь час сей побожний обман робив своє, але швидко деякі допитливі члени прослідили, що за «Комітетом трьох» не криється властиво ніхто. Се спонукало їх до скликання з’їзду висланців від всіх провінцій до Варшави в тій цілі, щоб зміцнити центральну власть і поставити на її чолі чоловіка, знаного в краю. Тут і вибрано новий комітет центральний, до котрого, крім вище названих трьох, ввійшли Яблоновський, Малаховський і др., а на чолі котрого станув віковий уже сенатор каштелян Солтик. Але швидко і Солтик не міг вдоволити конспіраторській потребі якогось вищого, невидимого начальника, всюди присутнього і всемогучого, так що по недовгім часі й Солтик мусив братися до того самого побожного підступу, що «Комітет трьох», т. є. мусив видавати себе за знаряд якоїсь вищої, могучої а невидимої руки, «щоб – як каже Мохнацький, – удержувати конспіраторів в ненастанній містифікації».

Народове «Патріотичне товариство» цікаве для нас, раз, для того, що в п’ятилітнім протягу свого існування (1821 – 1826) здужало справді обняти собою мало що не всі землі, котрі входили колись в склад польської Речі Посполитої, а по-друге, для того, що якраз на грунті українськім товариство те зіткнулося з таємним зв’язком великоросів (Пестеля, Рилеєва і др.), при чім полякам перший раз прийшлось стрітитись з великоруськими демократами. Різко тут визначилась непрактичність польських реставраційних заходів, як рівно і недостача порозуміння діла у великоруських демократів, особливо ж у Пестеля. Розкажемо сей цікавий уступ за істориком польського повстання М. Мохнацьким [М. Mochnacki. L. cit. том II, стор. 7 – 20].

Центральний комітет варшавський, дізнавшися (здається, ще 1823 року, т. є. перед вступленням Солтика) о існуванні великоруського демократичного зв’язку, вислав Крижановського до Києва, але радше для вивідання цілі і організації великоруського зв’язку, ніж для заключения з ним якої-небудь умови. Великороси з свого боку вислали Бестужева-Рюміна і Муравйова-Апостола і дали їм повну міць для заключения угоди з поляками. Крижановський, всемогучий на той час в зв’язку, міг вправді також і з свого боку заключити угоду, але він, мабуть, не довіряв москалям і держався дуже, аж надто, дипломатично.

Бестужев в імені великоруського зв’язку обіцював полякам привернення їх давньої непідлеглості і старався переконати Крижановського о потребі спільного ділання против спільного ворога – самодержця російського. Крижановський нічого не обіцював. Відтак зайшла бесіда о границях і о формі правління в будущій Польщі. І тут великороси з зачудуванням дізналися, що не тільки Крижановський не мав уповноваження о тій речі розправляти, але навіть сам зв’язок польських патріотів досі над тим не зостановлявся. От так-то перша конференція розійшлась з нічим.

Друга відбулася аж 1825 року також в Києві між Пестелем і членом польського центрального комітету Яблоновським. Пестель жалувався на бездіяльність поляків, на їх нехіть до великоруського зв’язку і на неясність їх цілей щодо будущого правління в Польщі. Яблоновський старавсь успокоїти його тим, що товариству польському ходить передовсім о відзискання непідлеглості Польщі в границях, які мала перед другим розділом, і освідчив, що коли зв’язок великоруський запоручить їх полякам, тоді ажень зможуть приступити до ближчої умови. На те Пестель заспокоїв Яблоновського цілковито, так як зв’язок великоруських демократів на своїх зібраннях, укладаючи плани великої Слов’янської сполученої республіки на взір Північно-Американських сполучених держав, рівночасно сам готов був дати полякам далеко більше, ніж жадав Яблоновський, ба всі землі, котрі давніше належали до Польщі.

Особливо в самім Пестелі мала історична Польща завзятого речника. Стоячи на грунті всяких уній і «історичного права посідання», той демократ і республіканець великодушно відступав Польщі не тільки Литву з Чорною і Білою Русею, але й Волинь, Поділля і Україну з Києвом. Розуміється, що о народах, живучих на землях давньої Польщі, а особливо на тих великодушно їй відступлених Пестелем, о волі і інтересах тих народів ані в великоруськім, ані в польськім зв’язку не було й мови; тут і там демократи й революціонери ділилися краями, мов дипломати: різали, штукували і шматкували без найменшої вваги на фактичні обставини і на чисто людські (не історичні) права кождого, хоч би й найменшого народу.

Тота неввага дуже і дуже мусила помститися на поляках і на великоросах: ані одні, ані другі не зуміли заінтересувати для своєї справи мас народних, не вміли заінтересувати їх якраз там, де ті маси мали ще найбільше живої революційної традиції, де ще зовсім свіжі були згадки про козацьку волю і про заведення кріпацтва Катериною II і Павлом, і де, зовсім природно, всякі щирі і наскрізь демократичні та республіканські змагання повинні були найти найживішу підпору.

І щодо будущої форми правління годі було як слід порозумітися Пестелеві з Яблоновським. Коли-бо Пестель був республіканець і думав навіть про федерацію республік слов’янських (звісна річ, думки ті мусили бути у нього не досить ясні, коли, як ми бачили, так легко було йому віддати для Польщі не тільки литвинів, естів і латишів, але й білорусів і українців на підставі історичного права посідання), то Яблоновський, вп’ять-таки не в імені зв’язку, але від себе самого освідчив, що для поляків ліпша була би монархія конституційна.

Очевидна річ, що при такім поступуванні і при такій несхідності думок о тіснім союзі обох революційних зв’язків годі було й думати. Іронія історії готувала їм прецінь спільність, але в упадку. При кінці 1825 року, по смерті царя Олександра І, зв’язок великоруський невдалим грудневим вибухом закінчив своє існування і потягнув за собою в могилу й зв’язок польський. Не можна ліпше схарактеризувати того зв’язку, яко се зробив М. Мохнацький, навіть зі свого історично польського становища:

«Незручність, легкодушність, ненависть поляків в зносинах з великоросами переходять усяке виображення. Все можна було зробити, – вони не зробили нічого, коли надійшла рішуча хвиля. Наперед означували, хто чим мав зістати по доконаній революції; і так, напр., готовий уже був намісник; одним бажалося тек міністерських, другі вдоволялися гідностею дідичних перів»

– але, додамо від себе, питання принципіально найважніші, маючі безпосередню важність для переведення організації і рішаючі о вдачі цілого замислу, питання такі, як демократизування цілої конспірації, внесення її в народ через поклик до його власних національних, демократичних і республіканських традицій, через щиру вважливість до його економічних і культурних інтересів, – ті питання не було часу і голови навіть поставити, не то вже провчити і рішити.

Хоч і Галичина становила одну «провінцію» Патріотичного товариства народового, то все-таки здається, що товариство се в Галичині мало найшло собі поля. У Мохнацького, котрий обширно говорить про всі діяння товариства, нема ані одної згадки о тім, чи й що зробило воно в Галичині. А історик польського повстання з р. 1846, Моріц Фрейгер фон Саля, опираючись на документах урядових і на актах судових та поліцейських, каже виразно, що в тих часах (перед 1830 роком) не висліджено в Галичині ніякого таємного товариства польського [Moriz Freiherr von Sala. Geschichte des polnischen Aufstandes von Jahre 1846, nach authentischen Quellen dargestellt. Wien, 1867, стор. 3]. Одну тільки характеристичну замітку, тикаючу Галичини, находимо у Мохнацького. Каже він, що польська шляхта з Галичини прислала була своїх речників до центрального комітету в Варшаві з таким ознайомленням, що «не повстанемо і не сполучимося з вами, доки нас не запевните, що в відбудованій Польщі буде дідична палата перів» [M. Mochnacki. L. с., том I, стор. 276]. Сей висказ дуже добре характеризує галицьку шляхту, а то й усі заходи польських революціонерів, котрим в першій лінії ходило о відновлення давньої шляхетчини «о бит (NB свій) і о землю», як каже Мохнацький, а не о народ, живучий на тій землі.

В р. 1826 в два місяці по петербурзькім вибуху грудневім, польський патріотичний зв’язок зістав відкритий, члени центрального комітету і багато інших підрядних членів були арештовані, слідство тяглося около півтора року, а суд над головними подвижниками конспірацій стався справою, голосною в цілій Європі. Суд той за причиною міністра кн. Любецького віддано було в дорозі конституційній сенатові, а сенат – не найшов в поступках обжалуваних головної зради, а засудив лиш кількох із них на невеликі кари за те, що знали і не донесли власті о зв’язку Пестеля. «Суд соймовий над Патріотичним товариством, – пише М. Мохнацький, – був більше революційний в своїх наслідках, ніж саме те товариство, так неняве, коли треба було братися до діла, так недоросле до того, щоб користати з великої хвилі союзу з великоросами» [Там же, том II, стор. 58].

Між тим дух, розбуджений «Патріотичним товариством», не загинув і сплодив нову, зовсім не подібну до своєї попередниці конспірацію. В році 1828 зовсім самостійно і з власної ініціативи заложив Петро Висоцький, на той час підпоручник полку гренадієрів гвардії і комендерований на інструктора в варшавській школі підхорунжих піхоти, таємний зв’язок учеників тої школи. Позаяк Висоцький був, безперечно, головним ініціатором вибуху повстання на дню 29 падолиста 1830 року і в самім повстанні грав не послідню ролю, а також позаяк нашому героєві, Іванові Федоровичу, судилось під час того ж повстання ввійти з ним в ближчі зносини, то ми й подамо тут цікаву його характеристику, яку лишив в своїм ділі прихильно до неї успособлений М. Мохнацький:

«Науки майже ніякої, хоч читав чимало письм військових і історичних; природної бистроумності і дотепу мало, а того, що люди зовуть геніальностею, ясним і широким розумінням речі – ані крихітки. Але зате, що далеко більше значить в подібних замислах, мав той чоловік великого генія в своїм серці: мислив чуттям; його розум – то була любов до вітчизни, може, трошки і бажання слави, і готовість в кождій хвилі добути шаблі» [М. Mochnacki. L. с., том II, стор. 60].

Очевидна річ, що коли йшло о чоловіку ініціативи без великого розмислу, ентузіаста, а не політика, то ліпшого годі було й дібрати. Не менше очевидна річ, що організація Петра Висоцького, так названа «Змова в школі підхорунжих», мусила мати зовсім іншу подобу від великого народового «Товариства патріотичного». Всякі питання принципіальні й абстракційні, чи то політичні, чи суспільні, не то щоби були відсунені набік, але попросту не існували для військових конспіраторів. Їх завдання було допровадити до вибуху оружного повстання, а вже чи і як воно відтак далі розів’ється і до чого буде змагати, се їх зовсім не обходило. Як бачимо затим, цілковите противенство «Товариства патріотичного», в котрім велись бесіди більш теоретичні, роботи підготовляючі, а ініціатив до вибуху не було. «Революція, – як каже М. Мохнацький, – мала сама вибухнути між народом, або мали її розпочати москалі (!), а відтак усе те якось би уладилось» [Там же, стор. 16].

Найліпше характеризує сесю нову конспірацію повзята в році 1829 за натиском гр. Тіта Дзялинського думка – в маю того ж року при коронації царя Миколи в Варшаві на короля польського – вимордувати царя з цілою його родиною. Замисл той, хоч зовсім приготований, не перейшов в діло задля трусливості ініціаторів Дзялинського, Малаховського і Потоцького, котрі в послідній хвилі від нього відреклися, але, безперечно, прискорив хвилю вибуху повстання.

Але неввага зв’язку підхорунжих до всяких ширших принципіальних питань о остаточних цілях задуманої революції, о власті, яка має бути під час революції і по її переведенні і т. д., повинна була тяжко помститися на самім ними задуманім ділі. «Щоб лиш зачати революцію, – така була думка конспіраторів, – а там сейчас народ приступить до неї і сам собі власть установить». Се була та сама убійча самоошука, котра, мов невмираючий черв’як, підточувала в самім зароді всі пізніші повстання польські. Щоб лиш зачати повстання, не питаючи, чи народ, котрий опісля має видвинути його на своїх плечах, ентузіазмується до його цілей, чи він взагалі розуміє ті цілі, ба, чи й самим зачинщикам вповні ясні ті цілі!

Народ сейчас приступить до повстання, – а між тим, фатальним случаєм народ ніколи не приступав, бо ані не був приготований до того, ані не знав, о що діло йде, або, коли й знав, то зовсім не охотувався до повстання, котре для нього в найліпшім разі могло значити тільки зміну панів. Революціонери польські, почавши від 1830 року, ніколи не вміли заговорити до народу його мовою і приноровити свою революційну проповідь до його світогляду і його потреб, але коли й сходили часом до народу, то зараз на перше місце висували такі поняття і діла, котрі по своїй природі мусили бути простому народові або чужі, або несимпатичні.

От так діялось і тут в «Змові підхорунжих». Всю вагу положено на почин повстання, котрий мав вийти від військових, тай деяких молодих смільчаків-цивілістів, головно газетярів і писателів (між ними, крім пізнішого історика тих подій М. Мохнацького та його брата, видні місця займали українці – Набіляк (родом зі Львова) і Северин Гощинський, автор поеми «Zamek Kaniowski», походячий з дрібної шляхти української, але про цілі повстання, про організацію будущої власті ніхто й не питався. Так зачате діло мусило само в собі мати зароди свого упадку. Бо очевидна річ, що сейчас по доконанні першого вибуху (нападу на Бельведер, де пробував в[еликий] князь Костянтин, і заняттю арсеналу) зачинщики повстання мусили стати безрадні око в око з тисячними питаннями практичної організації, на котрі не мали готової відповіді. Зовсім природно, що при таких обставинах розпочате ними діло мусило перейти в руки людей зовсім противних революції і змагаючих тільки до того, щоб її погубити, як рада адміністраційна під проводом міністра Любецького і кн. Адама Чарторийського, як пізніший сойм варшавський і як головні начальники: диктатор Хлопицький і пізніше ген. Круковецький.

Не може тут бути нашим ділом – розповідати подрібно факти революції 29 падолиста. Запримітимо тільки те, що революція вийшла переважно від дрібної шляхти, від молодежі. Великі пани – магнати, недавні братчики «Патріотичного товариства» народового, чи то остаючі в службі урядовій, чи й так собі «не у діл», були їй противні і чимало їй шкодили, зразу яко одверті противники (відти й пішло звісне речення заляканого бельведерським нападом в[еликого] князя Костянтина, що ціла тота справа його не обходить, що се домашня посварка поляків між собою), а відтак далеко більше, яко керівники викликаного нею руху. Деякі з тих магнатів, як генерали Станіслав Потоцький і Семйонтковський, зараз першої ночі погибли від куль революціонерів яко зрадники, другі уйшли тої долі на тим більшу шкоду революції.

Найдивовижніша роля в цілій тій трагікомедії випала генералові Хлопицькому. Від 1820 року всі таємні зв’язки і конспірації звертали на нього свої очі яко на того, котрий в разі вибуху мусить обняти головне провідництво руху, а між тим Хлопицький сам, хоч і вояк знаменитий, з глибини душі противний був всяким таємним конспіраціям і твердив, що від революціонерів ніякого начальства не прийме. Вихований в боях наполеонських, космополіт і рубака з професії, він далекий був від того молодечого ентузіазму, котрий уміє доказувати чудес, далекий був і від того польського патріотизму, що то не числиться з ніякими обставинами, не бачить на ніякі завади, а пре тільки до того, щоб вибухнути і згинути за вітчизну. Сталось затим таке, що Хлопицький, приймаючи диктатуру над повстанням 1830 року, приняв її не від самого повстання і не для цілей повстання, але з рук ради адміністраційної, ділаючої коли не явно, то скрито в імені царя Миколи і на грунті не «непідлеглої Польщі в давніх границях», але конгресового Королівства Польського, стоячого під протекторатом Росії, – значиться, найстарша власть повстання виплила з рук і спочила в руках іменно ворожих повстанню.

Впрочім, треба віддати справедливість Хлопицькому: він ніколи не крився з своєю антипатією до революції і напхану на нього диктатуру взяв тільки в імені «короля Миколи» і тільки для «погамування анархії революційної та поєднання краю з королем». Цілий час він стояв на грунті конституції конгресового Королівства, уважав себе чимсь немов з мусу намісником короля й навіть чути не хотів о тім, щоб нести війну проти Росії туди, де би вона могла була мати шанси поводження, – в окраїни давньої Польщі, на Литву, Волинь і Україну, як того жадали не тільки многі революціонери-демократи, але й самі шляхтичі тих земель, та й такі войовники, як генерал Дверницький, котрий в тім принаймні сходився з революціонерами-демократами варшавськими, що «ані вообразити собі не міг, яка би то мала бути Польща без Литви, Волині і Поділля» [М. Mochnacki. L. с. том III, стор. 122].

Тим менше думав Хлопицький о тім, щоб зреволюціонізувати простий народ по селах, як се 1794 року трібував зробити Костюшко. Він не вірив в революцію і боявся її, і всю свою надію поклав на дипломатичні переговори з царем в Петербурзі. Сейчас по обняттю диктатури вислав він туди Любецького і гр[афа] Єзерського, щоб старалися від царя виєднати затвердження конституції, повну амністію для всіх політично скомпромітованих і прилучення до конгресового Королівства також т[ак] зв[аних] «забраних провінцій», т. є. Литви, Волині, Поділля і України. Рівночасно удався також до кабінетів англійського і французького, просячи їх о посередництво, а щоб приєднати для своєї справи двори віденський і берлінський, супротивився рішуче несенню революції в Познанщину, Галичину і навіть на Краківську територію [Moriz Frh. v. Sala. L. с. стор. 18, а також М. Mochnacki L. c. том III, стор 46 – 47].

Щонайбільше, так се те, що Хлопицький робив деякі, та й то не зовсім удачні приготування, щоб боронитися від Росії в імені конституційної свободи, та й то тільки під мурами Варшави, т. є. на полі стратегічно найнедогіднішім. Загалом кажучи, диктатура показалась не під силу Хлопицькому: він, вирослий в наметі, навиклий до військової субординації і строгого виповнювання вищих наказів, – тут серед сутолоки суперечних думок і змагань, серед звичайного революційного замішання, де приходилось щохвилі орієнтуватися і вести тисячі найрізнорідніших діл на власну руку, показався нерішучим, безрадним і неспосібним. Два місяці, бо так довго тривала його власть, були порою бездійства і внутрішнього розкладу, і то іменно тоді, коли треба було напружити всі сили, щоб і внутрішньо зміцнитися і якнайширше розширити терен революції. А між тим анархія, котрої поборення диктатор поставив собі задачею, якраз під його владою розрослась і пожерла всі здорові зароди і ширші заміри революції.

Давня родова недуга поляків, шляхетська неурядиця, тепер віджила в повній силі. Перед революцією не було ніяких партій, бодай отільки, що під спільним гнітом ніхто не добачував їх проявлення. В перших хвилях повстання різні погляди на справу публічну, а особливо неоднакий в ній уділ осіб, поділили Варшаву, а разом з нею й часть краю. Одні хотіли ділати, другі міркувати, одні повільніше, другі – прудше бралися до речі. Повстали назви партії аристократичної і партії революційної. Між ними звільна витворилася ще й третя група досить невиразної барви монархічно-конституційно-соймово-легально-опозиційної під проводом послів з Каліша, братів Немойовських.

Аристократи відразу виступили яко вороги повстання і старались опісля, захопивши в руки його провідництво, всіми способами ослабити її і відвести від цілі. Характеристичною прикметою конституціоналістів була не та гордість, котра бажає надати вищість певній ідеї політичній або певним інтересам суспільним, але радше тота гордість, котра при всяких порядках хоче панувати; не знати, що більше їм любилось: чи край, чи монархія конституційна, – а в монархії конституційній що більше: чи теорія. чи власть?

Революціоністи вкінці були безсильні, без впливу, без значення, без маєтків. Некарність, дрібні нам’єтності, дрібні амбіції, взаємна заздрість, зле понятий індивідуалізм, невдержима і невгамована охота випереджувати один одного, чимраз більше змагалися. Партії ті не випливали з інтересів суспільних, не виображували ніяких верств суспільних (?), не мали затим під собою суспільного грунту, ані перед собою суспільних ідеалів і радикальних перемін, були тільки в часті виображенням минувших часів, почасти хвилевими поглядами і системами політичними, а почасти зовсім новими утопіями. В кождій найшлось би щось з давнини, щось з теперішності, щось з будущини, в різних пропорціях тих трьох складників.

Боротьба була рівна, безсильність однакова. Всюди однакова дрібнота: і в партіях, і в уряді, а навіть і в взаємній між сторонництвами ненависті. Хлопицькому осточортіла його абсолютна власть; жив в атмосфері сплетнів всякого роду; сидів замкнутий в палаті і всього тільки раз показався народові. Військо зовсім його й не бачило. День в день розбуджувано в його голові нові підозріння [М. Mochnacki. L. с. том III, стор. 125 – 168, passim]. Не дивно затим, що скоро тільки зібрався сойм, признаний загально верховною властею в краю, він д[ня] 17 грудня зложив в його руки диктатуру. Але деякі члени сойму з партії аристократичної упросили його принята диктатуру й надальше, хоч сам сойм швидко опісля нарушив його неограничену власть, установляючи над ним надзір з трьох членів, що, розуміється, ділу не помогло, а диктатора обурило.

Аж ось в половині січня 1831 року повернув Єзерський з Петербурга. Мирні переговори не довели ні до чого. Цар Микола жадав безусловного піддання краю і вислав проти них цілу армію під проводом фельдмаршала Дибича. Тоді Хлопицький, видячи, що без війни не обійдеться, зложив диктатуру д. 16 січня, обіцяючи натомість яко простий вояк боротися в польських рядах. Сойм під впливом рішучої хвилі здобувся також на рішучий крок: дня 25 січня, в той сам день, коли молодіж варшавська з шумною демонстрацією празнувала річницю смерті петербурзьких декабристів, на внесок Романа Солтика ухвалив детронізацію царя Миколи і відсудження родини Романових від польської корони. Помимо того у сойму не ставало духу проголосити Польщу республікою, і він волів наразитися на смішність і оголосити конституційну монархію, хоч і без монарха, заховуючи тимчасово найвищу власть для себе, для «найяснішого сойму». З членів сойму вибрано ржонд народовий під проводом кн. Чарторийського для ведення всяких справ цивільних, а начальство над військом віддано кн. Радзівіллові, котрий, як запримітив дотепно М. Саля, «тим хіба зовсім рівний був Хлопицькому, що так само не був Костюшком».

Так стояли діла з кінцем січня 1831 року, коли дійшли вісті, що війська російські в кількох місцях перейшли границю Королівства і тягнуть під Варшаву.

Примітки

Тільзітський мир – договори між Францією і Росією та Францією і Пруссією, підписані 25 червня 1807 р. після перемоги наполеонівських військ в російсько-пруссько-французькій війні 1806 – 1807 рр.

Чарторизький (Чарторийський) Адам Єжи (1770 – 1861) – польський політичний діяч, радник царя Олександра І з польських питань. Під час визвольного повстання 1830 – 1831 рр. очолював польський повстанський уряд.

Вільна республіка Краківська (Вільне, незалежне і суворо нейтральне м. Краків з округою) – створена у 1815 р. за рішенням Віденського конгресу (1814 – 1815). До складу Краківської республіки входило, крім Кракова, три містечка і 244 села. Фактично влада зосереджувалась в руках резидентів держав-«опікунів» – Росії, Австрії і Пруссії. Згромадження в Краківській республіці польських повстанців-емігрантів і діяльність таємних патріотичних організацій послужили приводом для її окупації у 1836 – 1841 рр. австрійськими військами. Після придушення Краківського повстання 1846 р. Росія, Австрія і Пруссія підписали договір (6 листопада 1846 р.) про ліквідацію Краківської республіки, територія якої була приєднана до Австрії.

Немойовський Вікентій (Віцент) – депутат другого (1820) і третього (1825) сейму Королівства Польського від Калішського воєводства. Прибічник ліберальної шляхетської опозиції, на третій сейм не був допущений і арештований.

Немойовський Бонавентура – брат Вікентія, депутат другого сейму Королівства Польського від Калішського воєводства, прибічник ліберальної шляхетської опозиції. У вересні 1831 р. сейм призначив Б. Немойовського головою польського уряду. Після взяття Варшави російськими військами емігрував у Париж, де очолив тимчасовий комітет емігрантів.

…доба містицизму і крайнього абсолютизму – шишковщини і аракчеївщини… – Мається на увазі час, пов’язаний з діяльністю реакційних діячів царської Росії Шишкова О. С. (1754 – 1841) та Аракчеєва О. А. (1769 – 1834). Поняття «аракчеївщина» і «шишковщина» стали символом деспотичного режиму й грубої сваволі.

Любецький-Друцький Франціск-Ксаверій (1779 – 1846) – польський державний діяч, міністр внутрішніх справ (1814), міністр фінансів (1821), у 1830 р. очолював адміністративну раду, що складалася із польських аристократів, і відстоював єдність з Російською імперією.

Перший організований зв’язок патріотичний повстав 1819 року, заложений майором Лукасінським, судією Мрахніцьким і адвокатом Шредером під назвою Вільного мулярства народового… – Йдеться про таємну масонську організацію «Національне масонство» (1819 – 1820), яка поставила собі за мету – «піднесення національного духу поляків». Головний терен діяльності організації – Познанщина і Литва. Припинила існування в зв’язку з організацією «Патріотичного товариства», до якого увійшли найактивніші діячі «Вільного мулярства народового».

Лукасінський Валеріан (1786 – 1868) – діяч польського шляхетського національного руху. Організатор офіцерських товариств, а також масонської організації «Національне масонство». У 1822 р. його арештовано і засуджено на 7 років тюрми, а після повстання 1830 р. переведено в Шліссельбург, де він пробув до смерті. В. Лукасінський знаходився в тюрмі 45 років.

…«Косинери» – назва вперше дана озброєним косами повсталим мазовецьким селянам під час другого поділу Польщі (1793). Таку ж назву мала згадувана в праці І. Я. Франка польська підпільна організація, що діяла на Познанщині в 1820-ті роки.

Карбонарії або вуглярі – члени таємних політичних організацій, що існували в першій половині XIX ст. в Італії та Франції, ставили собі за мету повалення абсолютних монархій, національне визволення і утворення демократичних республік шляхом збройних заколотів.

Костянтин Павлович (1779 – 1831) – російський великий князь, другий син Павла І, з кінця 1814 р. – головнокомандуючий польською армією у Варшаві, фактично намісник Королівства Польського. Провадив політику національного гніту, брав участь в придушенні повстання 1830 – 1831 рр.

Умінський Ян Непомук (1780 – 1851) – польський генерал, учасник повстання під проводом Т. Костюшко. 1821 р. спільно з Лукасінським організував товариство косинерів. Арештований царськими урядовцями і відправлений в Пруссію, де його за участь у війнах Наполеона засудили на 6 років ув’язнення. У 1830 р. втік з тюрми, прибув у Варшаву, де одержав командування польською дивізією. Прусським судом був заочно приговорений до страти.

Прондзінський Ігнатій (1792 – 1850) – польський генерал, діяч національно-визвольного руху, один з керівників польських таємних організацій, за що у 1822 р. був арештований (перебував в ув’язненні до 1824 р.). Під час повстання 1831 р. займав посаду начальника головного штабу польської армії.

Народове Патріотичне товариство – таємна польська визвольна організація (1821 – 1826). За мету ставила захист конституційних свобод у Королівстві Польському від посягань російського царизму.

Крижановський (Кшижановський) Северин (1787 – 1839) – представник магнатсько-шляхетських кіл в польському «Патріотичному товаристві», з 1822 р. очолював це товариство, у 1823 р. встановив контакти з Південним товариством декабристів, вів переговори з Бестужевим-Рюміним про спільні дії польських повстанців з декабристами.

Яблоновський Антоній – князь, один з керівників польського «Патріотичного товариства». В січні 1825 р. вів переговори з П. О. Пестелем і С. Г. Волконським про взаємодію польських повстанців з декабристами. Після придушення повстання декабристів Яблоновський розкрив урядовій слідчій комісії склад і програму «Патріотичного товариства».

Малаховський Казимир (1765 – 1845) – польський діяч національно-визвольного руху, учасник повстання 1830 – 1831 рр. Після капітуляції Варшави емігрував до Франції, де й помер.

…дідичних перів. – За зразком палати перів (представників вищого дворянства), яка існувала у Франції в період реставрації династії Бурбонів, польська шляхта добивалася такого ж привілейованого стану для себе при вирішенні питання про майбутній політичний лад Галичини.

Висоцький Петро (1799 – 1877) – польський офіцер, активний діяч польського визвольного повстання 1830 – 1831 рр., спільно з генералом Дверницьким керував діями повстанців на Волині та в Галичині, брав участь в обороні Варшави в серпні 1831 р.

Дзялинський Адам-Тіт (1797 – 1861) – граф, відомий колекціонер пам’яток польської літератури та історії, засновник однієї із найбагатших польських бібліотек. Жив на Познанщині, брав участь в провінціальних сеймах, був єдиним польським депутатом на Ерфуртському сеймі.

Набіляк (Набєляк) Людвік (1804 – 1883) – польський політичний діяч, поет, літературний критик, історик, один з головних учасників штурму Бельведера 29 листопада 1830 р.

Гощинський Северин (1801 – 1876) – польський революціонер, поет, публіцист і громадсько-політичний діяч, учасник польського визвольного повстання 1830 – 1831 рр. Від 1832 р. жив нелегально в Галичині, де був співзасновником і одним з керівників карбонарської організації та «Співдружності польського народу». З 1838 р. жив у Франції, брав участь в діяльності польського Демократичного товариства.

Хлопицький Юзеф (1771 – 1854) – польський генерал, командуючий польськими повстанськими військами у 1830 – 1831 рр.

Круковецький Іван (Ян) Петрович (1770 – 1850) – польський генерал, прибічник радикального напрямку визвольного руху, під час повстання 1831 р. очолював польський уряд, розпустив «Патріотичне товариство» і підписав капітуляцію повстанського війська.

Потоцький Станіслав-Фелікс (1752 – 1805) – учасник Тарговицької конфедерації 1792 р., прихильник «вічного безкоролів’я» і прибічник «можновладства» старої Речі Посполитої, стояв в опозиції 4-річному сейму і конституції 3 травня; емігрант в Петербурзі під час повстання Т. Костюшка, генерал російської служби з 1797 р.

Дверницький Юзеф (Йосиф, 1779 – 1857) – польський генерал, діяч визвольного руху. Під час повстання 1830 р. командував кавалерією повстанського війська. Після битви під Гроховим (25 лютого 1831 р.) був направлений на Волинь, потім – на Поділля, а звідти – в Галичину. 1831 р. емігрував за кордон, а з 1848 р. проживав у Галичині.

Костюшко Тадеуш (1746 – 1817) – організатор і керівник польського визвольного повстання 1794 р. Здобута ним перемога (4.IV 1794 р.) над царськими військами під Рацлавицями викликала піднесення антифеодального руху селянства в Польщі і на Україні. Після придушення повстання ув’язнений в Петропавлівській фортеці (до 1796 р.), потім емігрував за кордон. У 1799 р. приєднався до товариства польських республіканців, які виступали за визволення селян від кріпацтва і наділення їх землею.

Дибич-Забалканський Іван Іванович (1785 – 1831) – граф, фельдмаршал. Прихильник політики царя Миколи І, придушував повстання 1831 р. в Польщі.

Радзівілл Михайло (1778 – 1850) – учасник повстання під проводом Т. Костюшка, служив у польських легіонах і одержав чин генерала. Після відмови генерала Ю. Хлопицького від диктатури був деякий час (січень 1831 р.) командуючим польської армії.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 28 – 41.