8. Кохання і шлюб

Іван Франко

Стара се і загальнозвісна правда, що відносини до женщини можуть послужити найліпшою характеристикою, найліпшою мірою розвитку як цілого народу, так і поодинокого чоловіка. Нерозвитий чоловік навіть в приливі ніжного чуття останеться егоїстом і, сам того не знаючи і не підозріваючи, на кождім кроці буде вражати і топтати чуття женщини, особливо люблячої його женщини. Любов його буде раз надмірно повзаюча, унижена, то знов надмірно горда і тиранська, а в обох разах слабшій стороні – женщині – приходиться терпіти. І мотиви тої любві будуть більш матеріальні, фізичні, – значиться, очевидна річ, що скоро ті фізичні принуки щезнуть, щезне і любов.

Противно, розвитий чоловік завсігди, а найпаче люблячий, буде поважати і підносити в женщині її людське достоїнство. Його любов буде проявлятись відреченням від всяких своїх забаганок, пожертвуванням себе і своєї нам’єтності для щастя улюбленої людини. Вона буде дуже делікатна і чутка на всякий жорстокий дотик і мотиви її будуть більш духові, більш ідеальні, значиться й більш тривкі. У всіх вибухах нам’єтності розвитий чоловік постарається заховати той супокій, тоту властиву міру в поступованні, котра, не роблячи чоловіка куклою і автоматом, все-таки в жаднім разі не дозволяє йому бути ані надто униженим, ані надто гордим.

І Ів[ану] Ф[едоровичу] під час його львівського побуту довелось закоштувати солодощів і терпінь любові. Була се, окільки нам звісно, його перша і послідня любов, сильна, незмінна і щаслива, якою може бути тільки любов чоловіка сильного, здорового і робучого, у котрого любов є прикрасою і осолодою трудової жизні, а не єдиним змістом, не головним вузлом життя, не єдиним предметом думок і бажань, не єдиним заповненням неробучого і бездільного життя.

Сейчас в 1834 році Ів[ан] познакомився з домом вищого урядника крайового Кароля Наглика, котрого дочка Кароліна від першої хвилі своїм образованням і своїми духовими прикметами більше ще, ніж красотою, збудила в нім глибоку прихильність і пошанування, котрі швидко виросли в гарячу, до смерті невигаслу любов. Здається, що таки з того року походить віршик, знайдений між паперами Ів[ана] і малюючий досить вірно гарні проблиски його чуття – «Kto cis Pani tak ocenta».

Молоді люди швидко порозумілися, і вже від 1835 р. починається любовна кореспонденція їх, котра, мов в дзеркалі, відкриває нам цілу душу нашого героя, з всіми її благородними поривами і движениям. Розуміється, що в тих листах, особливо в Іванових, не обходилось без екстраваганції, без гіпербол, без містики, – се ж була пора самого розквіту романтизму в польській літературі, котрою Іван тоді зачитувався. І так дня 24 червня 1835 пише він:

«Минувшої середи весь вечір думав я о тім, щоб бути колись перебраним перед тобою. Напр., я пішов би в чужі краї, ти, може, – заміж, – я вертаю, служу в твоїм домі, стережу тебе і аж перед смертею відкриваюсь тобі…»

Правда, чистий лицар Тогенбург. Але такі екстравагання лучаються рідко, – здоровий, реальний погляд переважає звичайно над хоробливим романтизмом.

«Тямуй, що я чоловік уломний, недосконалий; вір сильно, що злим ніколи не буду, але хоч і якби се милою могло бути для твоєї уяви забавкою, стережись надто яркими мене розмальовувати красками, не переноси мене ніколи під небо, клади завсігди дуже низько на землі, не виображай собі мене ліпшим від многих других, а тоді не найдеш мене ніколи гіршим від многих других».

В листах своїх Іван Федорович часто любується в романтичних зворотах і образах для виказання свого чуття.

«Чував я колись, що є на сім чи на тамтім світі край з зачарованою долиною. Коли в ню зайде перехожий, тратить напрям дальшої дороги, і хоч би кілька разів покидав долину в намірі рушити в дальшу путь, прецінь завсігди мимоволі в кінці побачиться в тій самій долині. Така, любо, єсть теж і моя доля з тою тільки різницею, що той путник мимоволі завсігди вертає на одне місце, а я з охотою і вподобою кожду думку свою відношу до тебе».

«Що я роблю? Що завсігди: вчуся. Світ – се мій океан, се мій човен; опертий о мачт його, стою я самітний серед веслуючих моряків, в глубокій задумі, і немов картини далекого берега перемигують перед очима мого духу найзгрішніші мислі. Моя провідна звізда – чеснота; моя ігла магнітна – ти. О тобі думаючи, тебе оглядаючи, тужить душа моя в солодкім сумуванні до своєї вітчини з вічності».

«Вигляд поверховий нехай тебе не обманює. Сум на моїм чолі засідає, мов мох на спустошілій святині, але сум той іменно відкриває сердечний супокій і радість, як ніч величаві небесні простори, котрі погашує блиск денної, так як людська змислова радість гасить божество, котре пробуває в святині життя».

Так і здається нам чути Байрона в тих і подібних словах. Але зовсім не байронівська хороблива, а в грунті речі егоїстична ніжність тепліється в слідуючім уступі:

«Коли ти для того не приїхала, щоб не виставляти себе на людські пошепти – добре, дуже добре. Но коли ти боролась з сльозами, щоб тільки мені не перешкодити, коли ти для мого супокою зробила жертву з одного свого забагу – то стережись! Я хочу тільки сповняти, а не нищити твої бажання, причиняти тобі радощів, але не уймати. Знай, мила, що кожда хвилина, переконуюча мене о посвяченні твоїх бажань і приємностей для мене, буде мені отрутою. Будь певна, коли б я знав, що для мого вдоволення мусиш ограничувати свою свободу, придушувати вроджені твої (свої) бажання, я би, певно, не вагувався геть віддалитись від твоїх очей. Дорога мені твоя любов, дорога твоя присутність, але найдорожче твоє щастя і вдоволення. Кожда хвиля солодка, котру ти собі вкорочуєш, буде для мене роком горечі».

Мати, батько тоді вже не жив, здається, прихильно гляділа на любов молодят. Іван Федорович мусив їй подобатись. Вона старалась тільки для забезпечення від людського поговору заручити молодят, і вона полюбила того, як агна, і вставлялася за ним до Сахера в хвилях переслідувань, коли боялася, щоб і Іванові що злого не лучилося. Швидко молоді люди, під опікою такої матері, женщини образованої і розумної, дали собі святе слово – бути собі вірними і ждати терпеливо тої хвилі, коли будуть могли получитися нерозривним зв’язком на ціле життя. Ніжне чуття Ів[ана] Ф[едоровича] швидко почало лякатися, чи й тим, зовсім не офіціальним вузлом він не уняв свободи волі коханої женщини.

«Я люблю тебе щиро. Але яка моя любов, сього ти не можеш знати так само, як я не можу знати твоєї. Моральний обов’язок наш – сповнити свій замисл, але средств поки що нема – тож ждати. А тоді, коли у мене будуть средства, – ти вільна, а прочі обставини сприяючі, то й поспішимо в обняття своєму щастю. А поки що ми не заступаймо тепер одно одному дорогу; най кожде може поступати так, як хоче; коли ожидания не сповниться, то приязнь наша все ж таки основана на надто чистім грунті, а щоб через те мала бути знищена. Кожде з нас зносімо свою долю як належиться. От тому ж то ми обоє помилку зробили, важучись абсолютним чатися так довгий час».

Очевидна річ, що при такій з глибокого серця пливучої делікатності чуття, при такій благородній резиґнації мало обходили наших молодят поговірки сторонніх людей, котрі не раз у менше сильних і менше чистих натур вистарчають, щоб розбити і затруїти й короткі хвилі найкращого життя.

«Нехай собі світ своє товче, – писав Іван, – нехай він думає, що ми на то любимось, щоб побратися; ми знаймо собі, що ми-то поберемось, щоб любитися. Молодцем бувши, не знав я іншого розказу, крім голосу мого серця; коли станусь мужем, – єдиними моїми владиками будуть розум і обов’язок. Я в моїх листах, як і у всім – вояк – прямодушний, безцеремонний, як в поході; але так само, як військ, я не покину своєї хоругви, доки одна краплина крові б’ється в моїх жилах. Підвалиною мого обходження з людьми поклав я правду, щирість, одвертість в сильнім переконанні, що політика єсть тільки штукою – обманути чемністю там, де не достає сердечного прив’язання».

Часами пересувалися маленькі, швидко щезаючі хмарки по тій безоблачній лазурі любовного життя. Кароліна була слабовитого здоров’я, і її листи, писані під впливом фізичного терпіння, не раз віяли глибоким смутком, резиґнацією, сумнівом.

«Ні, се не привидження, а правда, – пише вона Іванові д[ня] 24 вересня 1835 р. – я не родилась для щастя, а хто мені віддає свою любов або кому я свою любов жертвую, для того се щастя не принесе. Одне тільки додає мені сили, а іменно – пересвідчення, що я ніколи не схибила з дороги чесності і правди. Блудити, помилятись – людське діло, і я, певно, не раз блудила, помилялась, але я горджусь тим пересвідченням, що я частіше блудила пересадним намаганням – бути для других пожиточною, ніж нерозвагою або злим серцем; одне тільки – люта жіноча гордість дуже велика – не супроти звичайних людей, але супроти тебе. Я, що живу тільки тим бажанням, щоб ущасливляти других, находжусь в найстрашнішім положенні – вражати, а може, й нещасливим зробити найблагороднішого чоловіка. О, щоб я могла своїм життям змити й споминку о собі з твоєї пам’яті!»

Такі уступи непокоїли, мучили Івана, він старався втишувати сумні мислі своєї милої гіперболічними запевненнями і своєю любов’ю, – впадав навіть в пересаду, даючи волю своїй бурхливій фантазії.

«З всіх нам’єтностей, чеснот і блудів моїх найбільшою є гордість, тото бажання – існувати самому через себе. Се ж бо й є єдина часть божества в нашій груді, знак нашої безсмертності, – і тільки злість та пустота людська заклеймила її парою. Пізнавши тебе, довгий час боровсь з собою. Бо коли ти так сильну і велику чуєш любов, то яка ж мусить бути моя, котрого чесноти і блуди середини не знають. Гордість тільки в її найчистішім значенні, твоя холодність, безграничне вшанування, повість окружения, серед котрого я знайшовся, покривали льодовою шкаралущею палаючий в моїм серці вулкан. Але коли холодна образу терпінь моїх покрівля, мов сніг, на твої розтаяла груди, коли одну по другій всі найтайніші пізнав я серця твого, душі твоєї небеснії тайни, коли на кождій чесності лиця твого нові осібні творив собі світи, коли кождий вираз твоїх очей заяснів мені властивим виразом життя мого, коли в душі твоїй я побачив божество, твоє тіло зображало мені гармонію світа, – люба, дай же мені слова для вираження тої любві, котрою я полюбив тебе! Всі глибини життя мого, як незлічимі ріки землі, зіллялися в твоє серце; в тобі мій світ, мій віддих, моє життя, я сам.

Як божевільний, в різних боках шукаючи виходу з кліті, вкінці завсігди на те саме вертає місце, так і я надармо відриваю думку свою від тебе, відлітаю в інші умислові простори, щоб забути о тобі, – по короткій і безцільній боротьбі вертаю самовільно до солодкої неволі, де душа найлюбіше собі обрала осідище. Не досить, бачиться, що заняла ти ціле моє серце, – хочеш і думку виключно приковати до себе, щоб нічим іншим, крім тебе, не міг я занятися. Любо, до незвичайної любові вертепа додай чистоту неба, висоту божества, безкінечність вічності, а маєш слабий образ, як я тебе люблю. Гордість не позволила мені досі визнати перед світом, навіть перед тобою я встидавсь виявити, кільки місця заняла ти в тім серці, котре для людськості тільки битися повинно.

А тепер, коли я гордість поборов, коли вже нічого не маю, щоби я міг тобі посвятити, коли ще що мав, віддав я тобі і нічого за те не жадаю, крім любові, коли я упокорився до визнання, що визнав, що згубив я себе, щоб знайтися повніше в тобі, ти мені говориш, що все те ідеали без реальної підстави, сама думаєш о смерті і мені кажеш забути о собі. Чи ж диво, що я мало не збожеволів, коли, з запалом хопивши твій лист, находжу в нім мислі о смерті? Другий був би стратив з мислі. Я ж ще й жити не зачав, а ти вже хочеш, щоби умер. Бо чи ж думаєш, що смерть твоя не потягла б і моєї за собою? Я пережив би ще тебе, мене не поховали б разом з тобою, але я вмирав би щохвилини, не раз, але кождої хвилі по 1000 разів, щоб віджити згадкою о тобі і знов боротись зі смертю по твоїй страті. Відбери віддих чоловікові – скажи йому жити!»

Незавидне фінансове положення і конечність заробляти собі на хліб працею механічною, противною його натурі і вбиваючою духа, також часто відзивається гіркими нотами в його кореспонденції з Кароліною.

«Я знаю, що листи мої не тільки короткі, але й недосконалі, беззв’язні, пусті. Але вважай, чи може висказати вірно, що чує той хто різнорідними занятий трудами, щохвилі мусить перелітати від одного предмета до другого, не маючо страшнішого для мислячого чоловіка, як той вічний неспокій, вічні преречності його занять. Заледво збуджуся, вже численні ждуть мене обов’язки, кожда година, кожда минута що іншого насуває моїм гадкам: тут право, тут політика, тут адвокатура, тут візита, тут сей інтерес, тут той інтерес; сяду до одної роботи – тисячу разів мушу перервати, відійти, що іншого питати або писати.

Чи ж диво, що так мало тепер в мені находи зв’язкує. Сумна дійсність мого буденного життя каже мені вертатися в світ матеріальний, але, вступаючи в нього з тим духом, з тою думкою, котра найбуденніші своєю силою усвячує труди і надає їм ціху вищості, в котрій проявляється божество, так як відбивається образ пречудної околиці в живописнім блиску на поверхності болотяного озера. Ах, яке гарне життя для чоловіка, котрий зуміє відкрити і поняти його поваби, сховані правдивою мудростею від очей змислової, безмежної товпи. Справді, терпіння і противності земні становлять найкраще, найсолодше джерело розкоші чоловіка. Ох, коли б ти чула, як то мило бути вищим над власну долю, бачити несповнені надії всіх, а прецінь резигнувати добровільно з уживання приємності життя для власного вшанування, посвячати себе для щастя других, творити добро людям не для надії нагороди, але для власного переконання!»

А 22 грудня, перед різдвяними святами, він так пише до неї:

«Бідачко люба, як ти тепер мусиш бути втомлена! Але знай, що й коло мене чортівськи гаряче, рахую весь день і мало не ошалію, а не можу кінця найти. Бо міг би я бути сторожем в пеклі, ніж Кастором в небі!»

Пора вакаційна бувала для нього випочинком і відсвіженням по таких трудах. Листи його з Жеребок дишуть супокоєм і світлим гумором. «Іду спати звичайно о 12, встаю всіляко, часом о 3, часом о 11, майже щодня маю візити від шкільних або військових товаришів або і від інших сусідів, – сам рідше виїжджаю. їм дуже мало, каву п’ю кілька разів на день, горілку і інші не п’ю, дуже рідко, купаюсь часом в болоті, бо ріка висохла, виходжу дуже рідко, майже ніколи, лінивствую страшенно. Виглядаю доволі зле, бо жию, як український козак під час війни, пишу, крім листів до тебе, майже нічого, вправляюсь в скакні, а надовсе – в їзді верхом, їжджу по 3 години денно, часом кілька разів упаду з конем (Wohlgemerkt, разом з конем, ніколи з коня) і їду дальше.

Ах, любо, коли є який рай, валгала, елізіум, небо, то бігме, що і коні верхові там мусять бути. Знаєш, любо, або щоб ти мене зовсім порозуміла, скажу тобі «wisku sic», що прогулка о виході сонця, серед ночі, під час бурі і уливного дощу на бистрім коні є іменно те, о чім св. Павло сказав: «Ані око не виділо, ані ухо не чуло» і т. д. Часом для розривки придивляюсь господарству. Лиш часу, і все добре буде: й сам не знав, що так багато відомостей в тім заводі посідаю. В стрілянні не так добре мені поводиться: стрілив я доперва раз, забив разом лиса і хлопа: але не бійся, хлоп жиє, вже навіть здоров, я раз в раз його заходив, – впрочім, се тільки мала дурашка, котра, крім видатку кільканадцяти дукатів, і се ще коштувала, що моя дорога мама кілька разів умліла.

Не маючи затим щастя, повірив я ту часть нашої розривки молодшому братові Аріанові, котрий у всім є моїм невідступним товаришем. Брат старший і молодший зовсім заняті господарством, не зле обом ведеться. Над сестрами часом засмучуся, особливо коли то гадаю, так мало Берця і Юльця вміють; але ще час. Сусідів маю до вибору: добрих і злих, дурних, порядних і розумних. Мушу тут ще згадати про мого брата Аріана – що за веселий хлопака! Часом мушу його аж відганяти від себе. Щохвиля – новий дотеп, думати мені не дає. Саме життя, – як, проте, й щохвиля в нову переміняється подобу, уживає життя і оживляє все, що його окружає. Раз якось будиться вночі і питається мене, чи сплю, кажу, що ні. «Ніколи, – відповідає мені, – не хочу много знати, бо виджу, що такі школьники, як ти, навіть спати не можуть».

Або чи ж не мусять зрушити кождого такі прояви ніжного, всеобіймаючого чуття, що стрічаються в його дневниках з тої доби, як напр., «Жаль мені хлопа, що чекає на мене, а його, може, – любляча жінка».

В погіднім настрої духу під час вакації листи Івана впадають часом в дидактику, – він радо і обширно розправляє особливо про становище женщини супроти мужчини, показуючи тут вповні свій мужеський, дільний характер, хоч впрочім теоретично не виходячи з рамок тих понять і представлень, які о женщинах мали польські романтики.

«Коли я часом в устах мужа, котрого ціню високо, почув гарячі вирази для женщини, завсігди було мені се прикро, бо ж я думав і думаю, що мужчина не повинен за найвищу ціль свого життя обирати любов до женщини. Природа, творячи женщину, одне тільки призначила їй звання (?), а тим є любов; нею керована, повинна осолоджувати трудні обов’язки мужа і нагороджувати йому їх труди; в нім, в дітях своїх живучи, не знає других потреб понад їх виховання. Прочі случайності світа мало її обходять, – в серці її живе одне тільки бажання, а се є бажання рівної любові з сторони мужа, яку вона чує для нього.

Віддана тому виключному (?) чувству, ним тільки займається, в нім жиє, і не диво, що в ній самій те чувство до найвищої доходить степені. З того згляду затим не перечу, що женщини більше, живіше любити можуть і люблять, ніж мужчини. Бо ті мусять бути стерниками. Кождий з них після вподоби і спосібності як душі, так і тіла повинен займатися порушуванням різних колісець тої великої машини, котру зовемо світом. Для того одержав він від природи відповідні до свого покликання сили і відвагу, зарозумілість, бажання слави, знання, щоб погорджував небезпеченствами, не пускався на примхи других, з запалом змагав до раз повзятих цілей і сквапно заглиблявся в тайники природи, щоби, таким робом творячи щастя для других, сам був творцем і так осягав велику ціль свого призначення.

Але як тепло і недостача його – студня – суть є єдиною первісною силою цілої природи, – так само і в мужчині ті дві сили повинні бути керівниками всіх других: нам’єтність і рівнодушність. Перша творить героїв в чесноті або і злобі, – друга спиняє розгін, удержує рівновагу і робить те, що мужчина єсть холодним і рівнодушним, щоб тим способом, мало дбаючи о власне добро, жив більше для других».

Як бачимо з цілої тої бесіди, – теоретичне розумування не удавалось Іванові, – йому неставало достаточного наукового грунту; зате там, де з-під теоретичного розумування проривається наверх його власне чуття і його власні характер, слова, його ясність чистим огнем щирості і правди. Наведем тут ще один обширний уступ о тім самім предметі, в котрім показуються цікаві погляди Івана на те, що ми назвали б «емансипацією жіночою».

«Говориш, – пише він до Кароліни, – що мужчини не люблять, коли женщини відзиваються о вчених предметах, і відповідно се до мене. Ну, правда се, що чоловікові дивовижним здається, коли женщина, тут і там нахапаними чужоземними виразами, розправляє про юридичні, політичні, дипломатичні або другі предмети, вимагаючі серйозних і глибоких студій (як бачимо, Іван вичислив тут без розбору такі предмета, котрі йому самому були противні, о котрих сам він ніколи не диктував, котрих сам серйозно не дискутував або о котрих не знав навіть, чи вони дають поле до серйозних студій, як напр., дипломатичні шахрайства – бо ж, певно, Ів[ан] не думав тут о дипломатії яко політичній науці історії), а котрих вона, певно, основно не розуміє (а коли розуміє, то, значиться, нехай і розправляє! – Авт.)

Але коли женщина о справах людського серця і людської судьби розмовляє з тою глибиною і з тим теплом, в котрих ясно видніється чистота і глибина її власних благородних переконань і чувств, – то може тільки таким мужчинам бути не до вподоби, у котрих низше образовання, бездарна, поверхово блискуча, але на ділі зовсім ничтожна філософія вистудила голову і серце до всього благородного і котрим нічого до смаку не приходиться, крім чудацьких і простакуватих виражень всякого роду або де під добірними словами і гарними фразами висказується тільки нужденна, груба змисловість.

Або ж мало б вище образования женщини, котрого взагалі всі ми бажаємо, вже для того самого уменшувати вартість женщини? Або ж чи ж образованій женщині не мало б бути вільно брати участь у всім найкращім і найвеличнішім, що тільки має світ і до чого нас творець призначав, у взаємній обміні думок і випливаючім з неї образованні, ублагородженні і ущасливленні братів наших. Я думаю – і бачиться не без підстави – що розмови мужчин і женщин маються до себе так, як сухі тези філософічні до моралі гарної новелі. Тисячі слухають і читають філософію, – найбільше, що при тім розум їх занятий, а серце при них ув’ядає; між тим, коли свіжі щепи і життєві случаї показані в повісті, де автор надто ще вміє захопити цікавість читателя, збуджують також його співчуття тривкий вплив на його практичне поступування.

Але ж чи різнорідні, з трудом набуті знання женщини мають німіти? Чи ж найясніші переконання мусять тільки в спальні її безплідно ржавіти? – Еге, – повідують мені, – женщина має мати, сестри, мужа і дітей, тим нехай уділяється, а в прочім нехай буде скромна. Он що! Але ж яке право мають мати, сестри, муж і діти забирати в виключний свій хосен все образования людини, коли те образования здобуте наймудрішими людьми всіх століть і для того є життєвим доробком всієї людськості? Тільки той мужчина, той любовник може покладати пута на язик женщини, котрий натілько підлий, що віддає своє серце і свою руку людині, котрій не може у всім звіритися. Але женщина, котра не сталася жертвою такого нікчемства, нехай говорить вільно і свобідно завсігди, коли тільки серце її для правди палає».

Як бачимо затим, і тут приміси логічно досить невироблені і неповні, але конклюзія, в котрій показується ціле благородне і гуманне серце Ів[ана], ясніє безперечною красотою і інвастикою стилю та непритворною теплотою і щирістю чуття. В кореспонденціях з 1838 р., незадовго перед шлюбом, стрічаємо ще кілька дуже гарних заміток про становисько жінки до мужа, котрі тут для доповнення сього образка виписуємо: «Від жінки залежить, яким муж для неї має бути. Часто нарікають жінки, що мужі зміняють їм. Правда, більша часть мужів – худоба, що йде за поривом своєї нам’єтності, – але що ж тоді сказати, коли муж або любовник, котрий поняв і почув власть розуму, відмінився?»

Під впливом такої любові, а також під впливом тих різнорідних обставин, і знакомств, і случаїв, котрі ми старались показати в попереднім розділі, звільна відбувався в душі і переконаннях Ів[ана] Ф[едоровича] важний, хоч і болющий зворот. Він доходив уже до мужеських літ, коли чуття тратить перевагу над розумом, а розум, особливо загартований в твердій школі досвіду, починає глядіти на всяке діло критично. Притім же ж і любов його, вдача в науках, приязнь людей образованих та чесних, обставини родинні насували йому надто заманчиві, надто близькі і ясні картини родинного життя, а дізнані заводи і прикрості в конспірації чимраз більше розсівали мрії о швидкім відбудуванні «роздертої вітчини». І от серед таких-то обставин Іван Федорович…

[В рукописі бракує кількох заключних сторінок]

Примітки

чистий лицар Тогенбург – У виданні 1985 р. (та мабуть і в рукописі Франка) стоїть: «Тоненбург», але це очевидна описка. Франко мав на думці баладу Ф.Шіллера «Ritter Toggenburg» (1797), герой якої, повертаючись із хрестового походу, дізнається, що його наречена подалася у черниці, і через це помирає. Отож нехай вороги не думають, буцімто ми не розуміємо, що писав І.Франко.

Кастор – старогрецький герой; таку ж назву має зірка в сузір’ї Близнят.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 71 – 81.