5. Перебіг повстання у 1831 р.

Іван Франко

Вісті о подіях варшавських живо розходилися по сусідніх краях і всюди велику викликали гарячку. Шляхта почала з’їздитися і змовлятися, щоб спішити в поміч повстанню чи то особисто, чи грішми та збруєю. Правда, у всіх тих з’їздах та змовах не було ніякого органічного зв’язку – тож і користі з них надто великої не було. Наглядний образ тих з’їздів, нарад і рухів шляхти волинської, подільської і української дає Фелікс Вротновський в своїй «Історії повстання на Волині, Поділлі і Україні». Правда, там були ще останки давніх зв’язків патріотичних (а іменно зв’язок «Косинерів», що був одною галузею колишнього «Патріотичного товариства» народового) і швидко, бо в лютім 1831 р. зав’язалося нове «Товариство патріотичне подільське» з центральною радою або юнтою для піднесення і керування повстанням на Поділлі. Але все-таки ладу й там не було.

В кождій околиці шляхта поперед всього занялася вибором начальників і комендантів повстання, хоч добре уорганізованих сил до повстання не було. На Волині вибрано комендантом кн. Є. Сангушка, в Україні і в північних округах Поділля – Вікентія Тишкевича, в полудневім Поділлі – Сулятицького. На радах воєнних, котрі відбувалися в різних місцях, укладано плани повстання, оперовано великими масами сподіваних повстанців (і так, напр., на раді воєнній в Глинянці в марті 1831 р. з двох губерній організатори повітові запевнили на перший рух повстати 12 000 їздців), та коли прийшло до вибуху, здужали вивести в поле заледво по 100 – 200 людей. Ті невеличкі партії складалися з узброєних панів та їх офіціалістів, простий народ усюди майже держався осторонь; по більшій часті пани (крім одного Ворцеля в Ковельськім на Поліссі волинськім) навіть не трібували притягнути хлопів на свою сторону [Про все те обширно гляди в книжці «Powstanie na Wołyniu, Podolu i Ukrainie w roku 1831. Opisane podług podań dowódzców i współuczestników tegoż powstania przez Feliksa Wrotnowskiego»].

В Галичині навіть до таких рухів діло не доходило. Тут молодіж, охоча воювати «з москалем», перекрадалася через границю і спішила прилучитися до котрого-небудь із оперуючих там відділів повстанських. Щоб внести який-такий лад в той рух охотників і улегшити їм перші кроки, від революційного ряду варшавського з початком січня 1831 року навстановлювані були до всіх більших міст Галичини організатори, котрі позав’язували на власну руку комітети для збирання складок, закуповування оружжя, коней і всякого військового знадіб’я і перепроваджування добровольців за границю на місце бою. В таких комітетах добровольці вписували свої імена і по якімсь часі, діставши чого треба було на дорогу, а також маршруту і рекомендаційні листи до обивателів в тих місцях, куди добровольцеві випадало переїздити. Правда, особливо в початках руху добровольці дуже небагато потрібних на дорогу знадіб могли дістати в тих комітетах.

Але й того, звичайно, було досить, бо шляхта зарекомендованих собі повстанців принимала щиро і гостинно, а бідніших заосмотрювала по силі можності то в одежу, білизну і обув, то в збрую, то в харчі. Хто докладно уявить собі ті часи і життя, особливо гарячої та спосібної молодежі в Галичині під тисячними стисненнями та придирками уряду, той порозуміє, що сам неясний слух о якійсь революції тут, під боком, о боротьбі против «тиранів», о свобіднішім, живішім житті хоч би на яку коротку хвилину мусив розбуджувати загальний запал, мусив поривати молоді серця. Нікому і в голову не приходило холодним, критичним оком задивлюватися на цілі і характер повстання, але все, що молоде і гаряче, бігло туди.

Правда, уряд австрійський, що був в союзі з Росією і повстання польське уважав домашнім ділом Росії, обов’язаний був держатися строго на нейтральнім грунті, т. є. через поставлення сильної кордонової сторожі не тільки не дати революції польській перейти до Галичини, але, не менш того, не дозволити своїм підданим підпирати революцію за границею. Тим більше, можна було надіятися сього по австрійськім канцлері кн. Меттерніху, котрого ціла політика, як звісно, була подиктована страхом перед революцією та лібералізмом. І справді,

«сейчас по вибуху революції, – оповідає в своїй книзі М. Саля, – одержав галицький губернатор князь Лобковіц письмо від канцлера Меттерніха, в котрім канцлер стосотий раз виказував запевнення, що Австрія вірно і консеквентно боронити буде принципу легітимності і нізащо від тої задачі не відступить. Для того губернатор супроти польсько-патріотичної партії в Галичині повинен завсігди визнавати і заступати ту саму засаду і старатися о сповнення межинародного обов’язку взглядом сусідньої держави, т. є. о якнайточніше спинювання переходу войовничої молодежі до Королівства і пересилання грошей, коней, збруї і муніції. Всі уряди обов’язані заховуватися так, щоб кождий міг набрати переконання, що революція не може від Австрії зовсім ніякої підпори надіятися [Moriz Frh. v. Sala. L. с. стор. 21].

Та що ж! Хоч і як побивався кн. Меттерніх над здавленням «всесвітньої революції» і в цілій справі польській бачив також тільки революцію і більш нічого, то переконання се руководило далеко не всіма урядниками австрійськими, а особливо, здається, не князем Лобковіцем. Було се, як знаємо, недовго по трактаті Адріанопольськім, в котрім Росія такі значні осягла користі перед Австрією в питанні східнім. Напруження, яке панувало тоді між Віднем та Петербургом, зависть німців против чимраз більшіючого слов’янського колоса, – все те не втихло ще й в 1830 році [Глядимо о тім: Die orientalische Politik Oesterreichs seit 1774. Von Adolf Beer., Prag, 1883, стор. 350 – 386].

Многим австрійським мужам стану, не так по-доктринерськи глядячим на діло, як кн. Меттерніх, могло повстання польське бути навіть пожаданим яко ослаблення сили російської. Крім того, кн. Лобковіц міг думати собі, що, не держачися надто остро Меттерніхової інструкції, з одного боку, позбудеться многих гарячих голов з краю і через те вменшить силу невдоволених революційних елементів, а з другого боку, не спиняючи шляхті підпирання революції за границею, позискає прихильність у польсько-патріотичній партії [Моris Frh. v. Sala. L. с. стор. 22].

Сталось затим таке, що хоч в мисль Меттерніхової інструкції сторожу на кордоні поставлено, та комісари і військові патрулі гляділи крізь пальці на перехід поляків за границю. В містах повітових, ба і в самій столиці зовсім одверто і без ніякої перешкоди робили організатори свою роботу, збирались складки, транспортувалось оружжя, коні, порох і кулі до конгресового Королівства. Ось що розказує о тім свідок-очевидець, пізніший директор львівської поліції Сахер-Мазох, котрий тоді яко окружний комісар був командирований до граничної сторожі коло Тарнова:

«Прилюдно урядники відмовляли, відклонювали шляхтичів, студентів та міщанських синів від уділу в повстанні, навіть брали декого під арешт. А між тим з усею щиростею старалися, коли їм донесено, що хтось там перебігає границю, везе муніцію і тощо, – щоби таких ніколи не зловити. Один молодий урядник арештував над Віслою двох молодих польських панків, з котрими давніше не раз стрічався в львівських салонах і котрих імена звісні були в цілім краю. Оба поляки просили усердно, щоб їх пустити, покликаючись на всіх святих і на дружні відносини з партеру львівського театру. Та дармо, урядник показав на свою інструкцію і осадив обох тимчасово в хлопській хаті під вартою військовою.

В почутті свого доброго діла, своєї заслуги в службі цісарській, попався він в руки одному вищому урядникові, котрий інощо прибув був зо Львова, щоб вести догляд над сторожею. Молодий комісар доносить йому, що сталося, але замість похвали вищий урядник насамперед наморщив чоло, а відтак в чотири очі завдав надто усердному комісарові порядного «носа». Надармо той покликався на інструкцію і жадав на письмі того, що начальник натякав йому словами. «Ніс» оставсь «носом», а панам полякам дано також знак, щоб собі вночі втікали, що ті справді совісно виповнили [Polnische Revolutionen, стор. 3].

Очевидна річ, що таке заховання австрійського уряду не могло знеохотити галицьку шляхту і молодіж до уділу і піднімання повстання. Не тільки мужчини несли радо кров і майно «на вівтар вітчизни», але й женщини скубли шарпатиння, заохочували борців, котрі за польську справу виступали, а своїми насмішками і нескритою погордою для кождого здорового, котрий вагувався життя своє нести для вітчизни, робили йому пробуток під домашньою стріхою майже неможливим. Навіть малолітні хлоп’ята ішли, під благословенством фанатичних матерів, на криваву війну, а й не одна дама не досить того, що висилала борців до польського табору, але й сама рушала туди ж, щоб стати в ряди вояків, аби з не меншою відвагою повнити службу милосердної сестри, заходити ранених і пильнувати недужих по шпиталях» [Там же, стор. 1 – 2].

Не диво затим, що й молодий, 20-тилітній герой наш, Іван Федорович, гарячий між гарячими, скоро тільки донісся до нього поклик революції варшавської, поспішився один з перших з-поміж тернопільської молодіжі вписати ім’я своє до листу добровольців, щоб поспішити над Віслу, пролити кров свою в «війні за волю». Багато його знакомих і товаришів вибиралися туди ж, то й як же ж було йому оставатися? Опроводивши ще дома різдвяні свята, він не їхав уже опісля до Львова кінчити перший курс прав, але дожидав спосібної хвилі, щоб вирушити в свою небезпечну дорогу.

Він був тоді на другім році т[ак] зв[аної] філософії, т. є. так, яко би в теперішнім восьмім класі гімназіальнім. Не знаємо, яка була причина, що Іван Федорович, укінчивши перший рік філософії у Львові, на другий рік не захотів туди назад вертатися, але волів на той другий рік філософії записатися в Тернополі. Було се з початком лютого, в м’ясниці. Якраз кінчився перший курс філософії і Іван Федорович вспів уже зложити публічний екзамен з історії всесвітньої, – дальших екзаменів зложити йому вже не довелось. В Тернополі йшли веселі забави, а тайком кипіло зовсім інше гарячкове життя. І Іван Федорович гуляв і забавлявся, дожидаючи від комітету розкладу – вирушити в дорогу.

Розуміється, що родичі нічогісінько не знали о його замислах. Вони були люди надто розумні і твердо мислячі, надто далекі від спеціального, польсько-шляхетського, а тим менше революційного патріотизму, щоб мали підпирати його в задуманім ділі, або лишень дозволити на його виконання. Приходилось затим Іванові навіть перед коханою матір’ю таїтися. Але доля готовила йому тяжку пробу. Дня 10 лютого одержав він від комітету наказ – на другий день явитися у організатора, де дістане все, чого потрібно, щоб зараз вирушити в дорогу. І якраз того самого дня приїхала з Жеребок його мати, запрошена разом з сином на обивательське весілля до поблизьких Шляхтинець. Вимовлятися годі було, і Іван поїхав. Але в голові його незрушимо утвердилася думка – зараз, сеї ночі, покинути матір на весіллі в Шляхтинцях і поспішити за покликом патріотизму. Так він і зробив. До півночі ще потанцював з запалом, опісля попросив матері, щоб позволила йому трохи проїхатися, чи, може, відвідати якогось знакомого в селі. Мати позволила, не догадуючись нічого, тим більше, що син вибирався зовсім як був, в балевім фраку і легенькім плащику. Трохи тільки застановило її тото, що Івась так гаряче, так сердечно прощався з нею, немов надіявся не знати якої довгої розлуки.

– Що тобі, синку? – запитала любляча мати.

– Нічого, мамко, нічого, розігрівся трохи танцем, так щось до голови прийшло, – успокоював її син. Мати поблагословила його, нічого не догадуючись, а Івась з Шляхтинець погнав просто до Тернополя, на квартиру п. Сташинського, котрий від варшавського ржонду народового визначений був на організатора обводу тернопільського.

Тут дістав гарного коня, тепліший плащ і в супроводі другого такого ж охотника, старого наполеонського вояка Кшечковського, заосмотрений рекомендаційними письмами до обивателів, через котрих маєтки мав переїздити, пустився в дорогу до границі, прямуючи до Замостя. Серед тисячних пригод оба добровольці пробрались через австрійський кордон до цілі. В Замості комендант кріпості генерал Сераковський (… той сам, що опісля арештований генералом Скшинецьким на підставі доносу, 15 серпня погиб з рук роз’яреного варшавського народу,) радо приняв Івана Федоровича, але, бачачи його запал і нетерпеливість, радив йому їхати до Радома і вступити до кінного полку ген. Дверницького, котрий тоді, по щасливій битві під Сточком (д[ня] 14 лютого) стояв в Радомі, – бо твердиня, – говорив Сераковський, – під час війни замкнеться, і йому прийшлось би сидіти без діла.

Послухав Іван Федорович тої ради і поїхав до Радома, щоб вступити до полку Дверницького. Але тота майже двотижнева їзда серед тугої зими і тисячних невигод підкосила його здоровля, – ще заким доїхав до Радома, заболів на тифус. На додаток лиха і кляча його показалась жеребною і неспосібною до зношення такої тяжкої дороги. Пристібався до нього в Радомі якийсь повстанець з добрими радами і витуманив у недужого клячу в заміну на якогось лихого коника, з котрим Іван Федорович уже і зовсім не міг собі дати ради, так що мусив його ні за що продати. Між тим слабість його змагалася і грозила зовсім звалити його з ніг. Удавсь тоді Іван Федорович до місцевого лікаря (д-ра Балинського).

Але Дверницького не було в Радомі, і Іван Федорович поїхав до Варшави, де вписався до полку кінної артилерії, а то ось яким случаєм. Коли в дорозі раз заночував у якогось обивателя і сказав йому своє ім’я і прізвище, той обиватель запитав його, чи не свояк він того Федоровича, що єсть в Варшаві полковником при кінній артилерії. (А Федоровичів в повстанськім війську було справді кількох.) Іван відказав, що навіть не знає про нього нічого; тоді той обиватель дав йому до нього від себе рекомендаційне письмо. Перед вступленням до активної служби Іван Федорович кілька неділь стояв на квартирі у д-ра Балинського, котрий, видячи його молодість і виховання, дуже полюбив його, прийняв його до свого дому і всіх способів докладав, щоби привернути йому здоровля. Не менше також жінка д-ра Балинського полюбила Івана як мати і при його виїзді враз із своїм благословенством дала йому пачку білизни, гарний військовий мундир і шаблю.

Молодому революціонерові не сиділося в теплій хаті д-ра Балинського, як скоро тільки слабість його крихітку попустила. Не на то він прецінь покинув рідну хату, щоб тут, в чужій, розкошуватися! Він бажав якнайскорше діла, боротьби, – і з немалим своїм жалем дізнався, що Дверницький давно вже вирушив в дальший похід і, діставши 1 марта з Варшави розказ – іти з своїм полком на Волинь для скріплення готовлячогося там повстання, рушив в напрямі до Замостя. Рад би був Іван Федорович пуститися навздогін за полком назад до Замостя, але що ж, коли у нього тепер не було коня і йому прийшлось вступити до піхотного полку, котрий якраз тоді переходив коло Радома.

Котрий се був полк, ми запевно не знаємо, здається, що… під проводом…, до котрого по свідоцтву … [Гл. Zbiór pamiętników do historyi powstania na Podolu, Wołyniu i Ukrainie] поприступало багато молодежі, свіжо прибуваючої з Галичини. Але гарячі надії молодих революціонерів на небезпеченства, бої, пригоди і славу воєнного життя не оправдались сим разом, і він дуже нетерпеливився, тим більше, що се була пора загального ентузіазму, викликаного першими удачами воєнними.

Тоді-бо вже головний начальник військ повстанських, вибраний на місце Хлопицького, кн. Радзівілл, по кількох щасливих, але поменших битвах (під Добрим 17 лютого, під Вавром 19 лютого, під Білоленкою 24 і 25 лютого) згромадив головні сили повстання до рішучої битви (під Гроховим 25 лютого). Туди, здається, вирушив вкінці і наш Федорович з Варшави. Радісно, з запалом, музикою і цвітами проводжували варшав’яни молодих вояків, а пані Балинська, протиснувшися поміж згромаджений народ і ряди вояків, прилюдно вручила Федоровичеві прекрасну шаблю, котру купила була для нього.

Полки стягалися коло містечка Грохова, недалеко Варшави, щоб тут помірятись з головною силою росіян, прямуючою до Варшави. Радзівілл занадто дуфав на «непоборимий патріотизм війська», по великих та кривавих утратах з обох сторін програв битву через свою непорадність. Наполеонський герой Хлопицький, мішаючися також до команди, наробив ще більшого баламутства, котрого не міг окупити своїм особистим мужеством ані раною, віднесеною тій битві. Тільки генерал кінного полку Скшинецький смілим своїм атаком заслонив решту повстанського війська від остаточного розбиття і зробив те, що Дибич не міг використати своєї побіди і прямо йти на Варшаву.

Внаслідок Гроховської битви ржонд народовий в Варшаві рішився замість Радзівілла вибрати іншого начальника; вибір упав на Скшинецького. Новий начальник зразу справді показався смілим і енергічним. Повернувши місяць часу на відпочинок і реорганізацію війська, він при кінці марта розбив дві російські дивізії (Гайзмара під Великим Дембом і Розена під Вавром) і вислав Дверницького с 6 000 людьми на Поділля для розбудження і зорганізування повстання, до котрого там, як ми бачили, шляхта по-своєму приготувалась.

Під Боремлем удалось вправді Дверницькому опертися напорові військ російських і здобути 8 гармат, але похід його на Поділля не удався, і вже 22 цвітня мусив він з своїм відділом, уступаючи переважній силі російській, переступити австрійську границю і в Клебанівці зложити оружжя. Аж 5 мая опісля вибухло справді те повстання на Поділлі, на котре головно числив Дверницький, але начальник його, старший товариш Костюшка, 80-літній Колишко, побитий раз під Дашевом (14 мая), а другий раз під Майданком (25 мая) мусив так само, як Дверницький, перейшовши границю коло Сатанова, віддатися з недобитками свого війська в австрійські руки [Гл. Wrotnowski. Historya powstania na Podolu, Wołyniu i Ukrainie].

Рівночасно вибухло повстання й на Литві, котре, в пору підкріплене військами польськими, могло б було цілій війні надати інший оборот, загрожуючи з-за плечей армію російську. Але Скшинецький не скористав з пори і вислав невеликий відділ [під] проводом ген. Хлаповського на Литву аж тоді, коли головна сила повстання там була майже зламана. Ще менше помогла ділу посилка на Литву ген. Гелгуда; повстання на Литві швидко було розбите і головна часть повстанців, перейшовши границю, піддалася пруссакам, а тільки невеличкий відділ з полку Хлаповського під проводом генерала Дембинського продерся з кінцем літа назад до конгресового Королівства.

Після перших удачних битв при кінці марта небагато вже разів щастя усміхалося повстанцям. Вправді, удалось 10 цвітня генералові Прондзінському побити один російський відділ під Ічанем, але від того часу Скшинецький попав в якусь апатію і бездільність, з котрої опісля нелегко було отрястися. «Від того часу, – говорить в своїх пам’ятниках Роман Вибрановський [Pamiętniki generała Romana Wybranowskiego, t. 1], – теряли ми дурно час на маршах і контрмаршах. Нудилось і мучилось військо без потреби, а головний начальник не хотів користати з запалу вояків, яким оживлена була армія на перших побідах». От того-то обозового життя, з тисячними трудами і невигодами, а без бою і без хісна для справи, довелось закоштувати і Іванові Федоровичеві. В тім-то часі (в марті) пристав і Іван Федорович до одного з піхотних полків. Полк волочився з одного місця на друге без цілі і без плану, переважно відлюдними і пустими місцями, поступаючи то знов вертаючи, маневруючи і лавіруючи, але не спотикаючись з неприятелем. Надсильні марші, морози і снігові замети, бівуаки під голим небом або в напівзруйнованих шопах, голод і холод і тисячні незгоди становили головний зміст того вояцького життя.

В цвітні полк крутився коло Радома (Варшави – Радома), і у Івана Федоровича внаслідок морозів і невигод, до котрих він був непривичний, появилася недуга – тифус. Якийсь час, змагаючися силами, волікся недужий за компанією, але в кінці сил нестало, і він без чуття повалився серед дороги. Поблизько край дороги була кузня; властитель її, коваль, підняв його з гостинця, заніс до хати і, роздягнувши, омлілого поклав на землі на соломі, думаючи, що швидко розстанеться з світом. Коваль був бідний, і йому хотілось задержати собі вузлик і збрую панича. Шаблю його він навіть, не дожидаючи його смерті, взяв з собою до кузні і повісив на стіні, запевно, щоб продати її першому-ліпшому прохожому повстанцеві.

Але панич не вмирав, – противно, приходив звільна до пам’яті. Його залізна натура поборювала недугу. Ковалева жінка чим могла заходила його, але коваль, понурий і твердий чоловік, зовсім не сього бажав. Раз якось, тяжкої безсонної ночі, Іван почув за стіною в комірці, де спав коваль з жінкою, якісь шепти і уривані викрики, немовби ґазди його спорились на чимось: коваль кляв і грозив, жінка просила і плакала. На другий день рано коваль, не кажучи нічого, виніс недужого з хати і заніс його до хліва, заборонивши жінці пильнувати його. Стара чесна жінка, скоро тільки коваль пішов до кузні, прибігла до недужого бліда і заплакана і сказала до нього: «Паночку любий, втікайте з сього місця! Тут вам недобре бути, а я не хочу, щоби в моїм домі вам, борони боже, сталося що злого!» Але куди було смертельно недужому втікати, коли він навіть на ноги звестися не міг! Прийшлось мимо тої щирої остороги лежати на місці і дожидати кінця.

Щасливий случай спас нашого героя. Його шабля висіла в кузні. Втім, над’їхав якийсь пан, побачив шаблю і запитав коваля, відки се оружжя у нього взялося? Неохітно, як звичайно, відповів коваль, що се шабля вояка, котрий ось уже кілька день у нього вмирає і вмерти не може. Доктор Балинський – бо се він був, – пізнавши тоту саму шаблю, котру перед місяцем жінка його вручила була молодому повстанцеві, сейчас поскакав до хлівка і застав нашого героя, зложеного недугою і тривогою, в страшній гарячці. Сейчас зарядив, що було потрібно, щоб перевезти його до шпиталю, і зайнявся щиро його виздоровленням. Слабість сим разом була тяжча, ніж попереду, – Іван перебував страшні пароксизми. В однім з таких пароксизмів він схопився з ліжка, вибіг зо шпиталю і впав до поблизького дому панства Балинських. Єдиний синок Балинських, молодий, прекрасний хлопчина, побачивши його, так перелякався, що зо страху заразився від нього тифом і по кількох днях умер. Як жалував Іван Федорович, коли по своїм виздоровленні дізнався, що ті чесні люди такою тяжкою і болющою втратою окупили його власне виздоровлення!…

Куди повернувся Іван Федорович по своїм виздоровленні, сього допевно не знаємо. Здається, що він удався до Варшави, де тоді формувалося кілька нових полків, і тут і в тім часі він познакомився і заприязнив з ініціатором повстання Петром Висоцьким. Висоцький, мабуть, спонукав його вписатися до 10 полку, формуючогося під його власною, Висоцького, командою. Той полк становив тоді частину дивізії ген. Белінського, котра до половини мая стояла залогою в Варшаві.

Всі ділання повстанської армії в маю концентрувалися над річками Бугом і Нарвою. По цвітневих боях Дибич, очевидно, покинувши план іти прямо на Варшаву, задумав підождати, поки не надійдуть нові сили, а особливо полки генерала Риудигера, котрий на Поділлі розбив Дверницького і полки гвардії царської під проводом царевича Михайла. Гвардія, справді, надійшла, але заким ще здужала получитися з армією Дибича, подав польський генерал Прондзінський Скшинецькому смілий план – вислати часть війська на Литву для роздмухання там повстання і загроження російському війську відвороту, дальше, насупроти армії Дибича поставити невеличкий корпус, котрий би як можна найдовше удержував його на стоянці в тім переконанні, що се ціла армія польська, а поки б Дибич стояв собі над Бугом, згромадити всю, яка тільки дасться згромадити, силу повстанську і ударити на гвардії, знищити їх і відтак сполученою силою впасти на Дибича.

Скшинецький, хоч признавав багато дотепності тому планові, але все-таки не рішився вповні виконати його, находячи його надто смілим і ризикованим. Він післав на Литву Хлаповського, але з малесеньким відділом і з жменькою «інструкторів» для тамошніх свіжо нагромаджених повстанських сил. Так само, не знаючи нічого про долю Дверницького, післав він один відділ на полуднє для підпирання повстання на руській землі – але відділ той по кількотижневій блуканині вернувся назад з порожніми руками.

Не менше того зробив Скшинецький пробу сконцентрування сил повстанських; між іншими покликав він і полк 10-й з Висоцьким із Варшави до головної армії і приділив його до бригади ген. Венгерського. Але все-таки діло не йшло наперед. Скшинецький лишив над Бугом один корпус під проводом ген. Умінського для обсервації і спинювання цілої армії Дибича, а сам кинувся на гвардії цісарські. Незручне ведення сього походу не дозволило йому окружити і розбити їх, – зачалася погоня. А між тим Дибич, дізнавшися о цілім плані, випер Умінського з його становища і погнався за головною армією повстанців. Стріча наступила над рікою Нарвою в містечку Остроленці, де 26 мая, головно через непорадність Скшинецького, армія польська хоч і не пирсла відразу з поля битви, але все-таки понесла так тяжкі і так криваві страти, що битва сеся справедливо уважається початком рішучого упадку повстання польського.

Про пригоди нашого героя в тім поході над Нарву ми не маємо ніяких докладних звісток. Знаємо тільки, що Петро Висоцький дуже полюбив його і держав усе близ себе, головно для того, що у Івана Федоровича було дуже бистре око, тако що при обсервованні ворожих позицій Висоцький не потребував люнети, говорячи, що «Федорович вистарчає мені за перспективу». Так само з оповідань його знаємо, що перед самою битвою коло Остроленки, котрої, як звісно, польські генерали зовсім не надіялись, Іван Федорович з многими другими вояками перейшов за Нарву на болонє, розібрався і кинувся до річки купатися, коли в тім громи гарматні сполохали їх, даючи знати о наближенні неприятеля.

В тій кривавій битві під Остроленкою герой наш при боці Висоцького брав уділ в пам’ятнім, хоч і нещасливім штурмі бригади ген. Венгерського на російську піхоту (полк Мартинова), котра, перейшовши через Нарву, стояла вже на шосі вздовж берега, ослонена пекельним огнем 80 гармат, котрими ген. Толь з горба на противнім березі обстрілював становище повстанців. В тім штурмі Іван Федорович відніс першу, хоч і зовсім нетяжку рану [Докладний опис битви під Остроленкою і штурму бригади ген. Венгерського на «Кам’яний» полк Мартинова гляди в ділі Ludwika Mierosławskiego «Powstanie narodu polskiego w r. 1830 i 1831, od epoki, na której opowiadanie swoje zakończył M. Mochnacki». Parys, 1845 – 1860, tomów 7. Том III, стор. 357 – 405].

Між паперами Івана Федоровича находиться ним самим зложена – бачиться в Варшаві зимою 1831 р., по упадку повстання, пісенька польська п[ід] н[азвою] «Mój 10-у pułk», котру поміщаємо тута яко пам’ятку історичну з того часу:

Bez szemrania, bez wahania

Żołnierz rzuca jednej chwili,

I gotowy do rozstania;

Ze wszystkimi, co mu mili,

Zrywa wszystkie serca nici,

Bo marsz pułku bije jego,

Bo tam sława mu zaświeci,

Bo honor wymaga tego,

By nieść życie tam gdzie pułk.

Utul, luba, utul łkanie

Spiesz się użyć, spiesz zmiłością,

Co czas krótki do wyznania

Żołnierz musi żyć szczerością.

Prędko zawsze, prędko zrywa

Węzły serca, jak swe życie,

Zbiera kwiaty i używa,

Lub poświęca, cierpi skrycie, –

Niesie życie, tam gdzie pułk.

Jeśli żyłaś mile, błogo

Choć dni kilka, pamięć twoja

Cię pokrzepi, jeśli drogą

Mignie ci chorągiew moja.

Jeśli zaś za chwilę jedną,

którąś kiedyś w szczęściu żyła,

Długo potem masz być biedną,

Pamiętaj, byś stałą była,

Niesła życie, tam gdzie pułki

A pułk ten zwał się dziesiąty,

Wódz w nim Piotr Wysocki był,

Gdzie był czwarty, ośmy, piąty

tam się nasz pułk dzielnie bił.

Dzisiaj dziesięć ludzi z niego

Tu zostało, – reszta tam,

Gdzie kres cierpień z nas każdego,

Gdzie chorągiew wieje nam,

Gdzie marsz wieczny bije pułk.

[Без вагань, без нарікання

Жовнір кидає все вмить

І готовий до розстання.

З усіма, хто йому милий,

Рве усі він серця струни,

Бо марш полку його гримить,

Бо там слава його засяє,

Бо честь того вимагає,

Аби нести туди життя,

Де його полк.

Стримай, мила, стримай ридання,

Поспішай до життя, поспішай до кохання,

Бо часу мало на признання.

Жовнір мусить жити щирістю.

Завжди швидко, швидко нищить він

Узи серця, як і своє життя.

Збирає він квіти життя і тішиться ним,

Або ж жертвує собою і мовчки страждає, –

Несе він туди життя,

Де його полк.

Якщо жила ти любо, радісно

Хоч кілька днів, пам’ять твоя

Тебе підтримає, коли на дорозі

Майне тобі моя хоругва.

Якщо ж за одну ту мить,

У яку ти колись була щасливою,

Ти будеш потім довго страждати,

Пам’ятай, що ти повинна бути вірною, –

Ти несла життя туди, де полк.

А полк той звався десятим,

Вождем його був Петро Висоцький,

Де був четвертий, восьмий, п’ятий,

Там наш полк відважно бився.

Зараз десять чоловік з нього

Тут залишилося, решта – там,

Де кінець стражданням кожного з нас,

Де хоругва повіває нам,

Де вічний марш грає полк].

Битва під Остроленкою рішуче зламала моральну силу повстання. Скшинецький стратив усяку надію на дальший успіх і почав навіть потаємно переговорюватися з росіянами. А хоч швидко опісля (10 червня) Дибич умер на холеру, то се не піднесло духу повстанців. На місце Дибича вислано фельдмаршала Паскевича-Єриванського на головного начальника російської армії в Польщі. Лиш раз ще блисло щастя польському оружжю, коли 29 мая висланий на Литву вслід за Хлаповським, ген[ерал] Гелгуд, получившися з Хлаповським і Дембинським, побив російського генерала Сакена під Райгородом. Але вже 7 червня Гелгуд в битві під Вільною стратив те, що скористав під Райгородом, і повстання на Литві швидко зістало придушене. Гелгуд і Хлаповський перейшли на територію прусську і там зло жили оружжя (Гелгуд зістав від одного офіцера з свого власного полку яко зрадник замордований), а Дембинський здужав з своїм невеликим відділом продертися назад до Варшави.

Між тим, коли сили російські концентрувалися, а фельдмаршал Паскевич виєднав у пруського уряду позволения переправити свою армію на лівий бік Вісли на пруській території і в тій цілі зачав будувати міст близ Торуня, в польськім таборі коло Болимова, а також і в самій Варшаві ширився нелад і розстрій. Одні підозрівали других о шпіонство і о зраду, взаємна недовірчивість хмарою залягала на умах, все свідчило о упадку віри в повстання.

Інтриги і підкопи, депутації і свари заповнили собою послідній час повстанської історії. В серпні сойм варшавський скинув Скшинецького з посади головного начальника, але й поставлений на його місце ген. Дембинський, свіжо повернувший з Литви, не зумів з’єднати собі довір’я і продержався на своїй посаді всього тиждень. В тім наступили д[ня] 15 і 16 серпня в Варшаві уличні розрухи; роз’ярений народ виволік з тюрем кільканадцять людей, підозріваних о шпіонство і зраду, і повішав їх. Розрухи ті винесли наверх честолюбного ген. Круковецького, котрий, окликавши сам себе (на місце ген. Венгерського) губернатором Варшави, іменував головним начальником армії поки що ген. Малаховського, а відтак затвердив на тій посаді Дембинського. Але дні повстання були вже почислені, війська російські залізним ланцом окружали столицю, ціла будуща кампанія зводилась тільки на оборону її шанців, що при пануючім неладі і розстрою згори рівнялося смертельному засудові для справи повстання польського.

Примітки

Сангушко Євстафій (1768 – 1844) – виходець із литовсько-руського князівського роду, полковник російської служби, володар значних маєтків.

Ворцель Станіслав Габріель (1779 – 1857) – польський революційний демократ, соціаліст-утопіст, діяч національно-визвольного руху, очолював демократичне крило національної еміграції 1830 – 50-х років.

…до всіх більших міст Галичини організатори… – Після цих слів у автографі закреслено: «у котрих кождий охотник повинен був зголоситися. Звісна річ, організатори ті, хоч переважно з місцевих заможних обивателів понастановлювані, все ж таки не завсігди могли дати охотников що-не-будь, окрім маршрути, рекомендаційних листів до шляхти тих місць, куди охотникові призначено було їхати, і в найліпшім разі, особливо в початках руху коня та деяку збрую».

Лобковіц Август-Лонгин (1797 – 1842) – князь, губернатор Галичини, зміщений з посади за підтримку польських повстанців, які 1831 р. тікали із Польщі в Галичину.

…трактаті Адріанопольськім… – Йдеться про підписаний 1829 р. в м. Адріанополі договір, яким була юридично оформлена перемога Росії у війні з Туреччиною 1828 – 1829 рр. Туреччина визнала приєднання до Росії основної території Закавказзя, незалежність Греції, зобов’язалась надати автономію Сербії, Молдавії, Волощині. Росія одержала свободу мореплавства по Чорному і Середземному морях і свободу торгівлі в усіх підвладних Туреччині землях. В Європі кордоном Росії було визнано ріку Прут.

Захер (Сахер)-Мазох Леопольд Ріттер фон – директор австрійської поліції у Львові, автор мемуарів «Polnischne Revolutionen» (Польські революції. Спогади з Галичини. Прага, 1863).

Шляхтинці – нині село Гніздичка Тернопільського району і обл.

Скржинецький (Скшинецький) Ян (1787 – 1860) – польський генерал, діяч національно-визвольного руху. В 1830 р. призначений командиром дивізії, а згодом (після битв під Добрим і Гроховим) – головнокомандуючим польською армією. Після невдалих дій у битві під Остроленкою зміщений з цієї посади.

Боремель – село, нині Демидівського района Рівненської обл.

Клебанівка – село, нині Підволочиського району Тернопільської обл.

Колишко Б. – головнокомандуючий повстанським військом на Поділлі під час польського визвольного повстання 1830 – 1831 рр. У 1794 р. брав участь у повстанні під проводом Т. Костюшка.

Дашів – містечко, нині Іллінецького району Вінницької обл.

Дембинський Генріх (1791 – 1864) – польський генерал, активний діяч польського визвольного повстання 1830 – 1831 рр., брав участь в поході на Литву, обраний головнокомандуючим польською армією, але, не проявивши стратегічних здібностей і не виправдавши сподівань повстанців, був усунутий з цієї посади. 1848 р. – учасник повстання в Угорщині, 1849 р. йому доручено командування революційною угорською армією.

Ридигер (Риудигер, Рюдигер) Федір Васильович (1783 – 1853) – генерал-ад’ютант російської армії, один з командуючих після придушення польського визвольного повстання 1830 – 1831 рр., зокрема виступив проти повстанців, очолюваних Ю. Дверницьким на Волині.

Толь Карл Федорович (1777 – 1842) – граф, генерал царської армії, з 1830 р. начальник штабу армії, відправленої на придушення польського визвольного повстання 1830 – 1831 рр., командував російськими військами в битві під Гроховим.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 42 – 56.