3. Молодість і школа
Іван Франко
Сказано вже, що Іван Федорович родився 10 червня 1811 року в Гнилицях. В тім часі Гнилиці і цілий північно-всхідний окраєць Галичини належали до Росії і аж 1815 р. перейшли назад до Австрії під назвою округа Тернопільського. Мати кормила його 14 місяців. В четвертім році життя він уже зовсім обходився без няньки і ріс свобідно, гуляючи цілими днями з громадою сільських дітей понад гнилицьким ставом. Змалку вже тягло його до коней, і коли тільки міг допроситися візника, щоб той його посадив наперед себе на коня, то малий Іван сам себе не чув з радості. Ледве трохи більше відріс від землі, почав і сам дряпатися горі гривою і вилазити на коня. Тота любов до коней і до кінної їзди осталась у нього до пізніх літ.
«Знаєш, – писав він до своєї нареченої 1837 року, – їзда на бистрім коні вечором, в бурю, се єсть іменно те, о чім св. Павло писав, що «ані око не виділо, ані ухо не чуло». Коли єсть який-небудь рай, елізіум, валгала, небо, – то й коні верхові там мусять бути».
А на іншім місці стрічаємо рівно характеристичну його замітку: «Що ж я тому винен, що бог чоловіка на улана сотворив?» Так уплило його перше дитинство, поділене між ставом та кіньми. Змалку вже показував надзвичайну смілість і бистроту мислення, так що й найбільші свої пустоти завсігди здужав щасливо витолкувати перед строгим батьком.
Коли Івасеві минуло сім літ, завіз його батько до Тернополя до шкіл елементарних. Товариші, бачачи низенького, буцматого хлопчину, почали з нього насміватися, але він не тільки остро до них поставився, а ще й постановив собі сильно – всіх їх закасувати наукою і показати їм, що він малий більше потрафить, ніж вони великі. І справді, його пильності й огнистому талантові удалось се від першого року, бо він того часу аж до скінчення прав усе був першим в науках між своїми ровесниками.
Коли перший раз приїхав додому, розрадуваний, що везе першу премію, не застав батька дома. Сказали йому, що батько в полі, – тож Іван, догнавши першого коня, який попавсь йому під руки, полетів в поле назустріч батькові, високо в руці держачи премію напоказ. Побачив його батько здалека, летячого наосліп півперек поля, що тільки кінь міг копитом заскончити. Задрожало серце вітцівське, – бо чи ж трудно о нещастя? В кінці Іван причвалав щасливо, зупинив коня, зліз і показує батькові премію. З правдиво спартанською рівнодушністю відказав на те батько: «Ну, премію сесю ти повинен мати. Що робиш, то для себе робиш. Але летіти так недобре, бо можна карк зламати. Уважай, що й радість завелика доводить до шкоди!»
Як вчасно почала в малім Івані Федоровичу розвиватися самостійність характеру і твердість волі, доказує слідуючий факт, розказаний в пам’ятнику пані Кароліни Федоровичевої. Коли Іван мав десять літ, стояв на квартирі у бідної вдови Єжовської. Мала вона одного сина, о рік молодшого від Івася. Синок той також ходив до школи, але розпещений, як звичайно бувають «мамині синки», не хотів учитися, хоч мав талант непослідній. Надармо напоминала його мати, представляючи, що від його вчення залежить і її, й його будучність. Легкомисний синок не брав собі до серця лагідної бесіди материної, а наняти для нього коррепетитора, котрий би допильнував його науки, у матері не було за що.
Іван Федорович з власної охоти освідчив вдові, що займеться її сином, не можучи дивитися на її сльози і на недбальство хлопця, котрий навіть до школи не хотів правильно ходити. Іван зачав сам і з другими товаришами представляти вдовиному синові, що не годиться так мучити матір, – а коли той сього не слухав, Іван випросив собі у матері повну міць і, запросивши непокірного маминого синка до одного свого товариша, при помочі того ж товариша всипав йому так болюще argumentum ad hominem, що той ніколи нічого подібного не досвідивши, наляканий, схаменувся і взявся з силою до книжки.
І як був до того часу одним з послідніх, так сейчас з кінцем другого курсу зістав преміантом і опісля, ставши справді підпорою матері, не раз дякував Іванові Федоровичеві за гірку, а так пожиточну науку. Скінчивши школи, той Єжовський вступив до закону єзуїтів, і се розірвало приязнь між ним та Іваном Федоровичем, котрий не раз опісля жалував його і говорив: «Шкода, що я своєю рукою попхнув його до науки, коли тепер він повертає свій талант і свою науку на шкоду і баламучення других людей!»
Скінчивши елементарні школи, вступив Іван Федорович в році 1824 для побирання наук гімназіальних до колегії єзуїтської в Тернополі. Що з тої школи небагато він виніс духового набутку, се розуміється само собою. В його «Афоризмах» стрічаємо замітку, свідчачу о тім, як він думав про єзуїтську школу. «Ліпше – говорить він – обходитися без шкіл, ніж мати лихі школи; ліпше не вчити нічого, ніж вчити дурниць». Єзуїтська система навчання, полягаючи переважно на «кованні » (бездушнім і механічнім виучуванні напам’ять) тисячних, ні на що не потрібних дрібниць, перевага мертвої латині над всякими другими предметами, цілковита недостача в програмі наук природничих, – а ще до того єзуїтська нетолеранція до всяких дитячих вибриків, до всякого живого руху і природного розвою серця й голови, єзуїтська система шпіонування вихованців поза мурами школи, – все те, в сполученні з тодішньою державною системою, немов навмисно складалося на то, щоб убити в кождім ученику всякі природні спосібності і зробити його мертвою і бездушною машиною на образ і подобіє тих заскорузлих бюрократичних машин, котрі в своїх руках держали тоді долю Австрії, ба й цілої Європи.
Се була важка і сумна доба в історії Європи, доба політичної і духовної реакції супротив революції кінця XVIII століття, доба «Святого союзу», котрого двигаючими демонами були англійський міністр Кестльрі і австрійський канцлер Меттерніx. Письма і газети, які в тих часах появлялися в Австрії, особливо в Галичині, все відзначалося тоді дивним застоєм і запліснілою плиткостею. Письма і газети з тих часів в Галичині носять на собі виразні сліди якоїсь старечої дряхлості і безкровності; ані одного живого, природного тону в них не можна дослідити; навіть бесіда, котра в XVIII віці всюди розвивала могучі крила, тепер затетеріла якось в пустих формах, сталася мертвою «Amtssprache».
Так здається нам, коли читаємо немногі печатні плоди Галичини з тих часів, що з кождого листочка з кождої стрічки прозирає «der beschränkte Unterthanenverstand», котрого таким любителем був пануючий тоді цісар австрійський Франц І. А прецінь же і ті мертві та сумні часи не були зовсім пустою і безплідною нивою на полі історії. Сімена, кинені великими руками кінця XVIII і початку XIX століття, не замерли, але сходили – зразу тихо і незначно, щоби відтак одного гарного ранку своїм свіжим, живим руном прикрити струпішіле стернище реакції.
Всюди в Європі проявлялося глухе невдоволення, хоч наразі й притаєне перед напором грубої сили. В літературі чимраз замітнішими ставали голоси представителів того невдоволення, того «болю над горем цілого світу» (Weltschmerz), голоси Байрона, Мюссе, Гейне. І в польській літературі в тім часі під впливом західноєвропейської літератури і філософії розпочалася нова, т[ак] зв[ана] романтична школа, котра швидко, перейшовши на еміграцію (після 1830 р.), зробилася прямо національно-революційною. Твори писателів тої школи (Бродзінського, Міцкевича і др.), а особливо патріотично-революційні, не менше й політичні письма деяких мужів з кінця XVIII віку, як Коллонтая «Uwagi nad Konstytucyą 3-go maja», хоч і як остро заборонені цензурою, ширилися прецінь в тисячних відписах, доходили до найдальших закутків і всюди вносили свіжу струю, котра, сперта і здавлена, швидше чи пізніше мусила вибухнути грізною хвилею.
І Іван Федорович, хоч знаходився під сильним єзуїтським доглядом, все-таки не міг остатися непричасним новому рухові. В його скромній квартирі частенько сходилися його молоді товариші: там переписувано найновіші твори польської і німецької літератури та виучувано їх напам’ять, там швидко минали їм години в гарячих патріотичних розмовах. Іван Федорович, хоч завсігди почував себе русином зроду, однако ж, не знаючи руської історії, мусив дати пірватися польському патріотизмові, уважаючи інтереси Польщі за невідривні від інтересів Русі. Звісна річ, такий гімназіальний, напівдітський рух не міг мати достаточної ясності щодо провідних ідей і цілей, не міг опиратися на цільнім, наукою проясненім світогляді; се був радше молодечий ентузіазм до всього, що високе, чесне, ідеальне. Що в таких хвилях не раз чоловік приймає й шумне слово за діло, і блискучу фразу за реальну річ, – се знає кождий, хто й сам був молодим і ентузіазмувавсь, і помилявся.
Тільки ж уряд тодішній, а тим паче вчителі-єзуїти, далеко не так вирозуміло гляділи на ентузіазм молодих серць. Укази самовладної бюрократії були острі і безглядні: за читання і переписування заборонених творів грозило школяреві не тільки виключення зі шкіл, але ще до того й тюрма, а може, навіть і довголітня мука во кріпості. Єзуїти ж розвивали над своїми школами цілу систему хитро обдуманого шпіонства й надзору: тут входили і взаємні денунціації, до котрих приучувано і заохочувано школярів, і розвіди у господарів, що держали студентів на квартирах; доходило навіть до того, що, як оповідає один очевидець, ректор єзуїтської гімназії сам щодня в вільних годинах сидів на вежі костьолу з люнетою і відтам пильно глядів на місто, щоб дізнатися, куди ходять і що діють школярі.
Цікава, отже, річ, для чого при такім тіснім дозорі та реакційнім успособленні шкільного начальства молодий Іван Федорович сейчас з шкільної лави не прийшов в конфлікт з обов’язуючими законами? Чи удалось йому ошукати бачність єзуїтів? Скорше можна припустити, що єзуїти знали о заходах найліпшого свого ученика, але щадили його з різних причин. Одну з таких причин подає в своїм пам’ятнику пані Кароліна Федоровичова, а іменно те, що єзуїти вподобали собі дуже гарного, гарячого і спосібного молодця, так пильного в науках, повного енергії і склонного до ентузіазму, і забажали з часом привернути його до себе, позискати його на члена товариства Ісусового. Очевидна річ, що заходи ті були даремні, і молодий Федорович не піддався єзуїтським намовам.
Може бути, не дізнавши заводу в тім згляді, єзуїти були б видали його власті, коли б не пріор їх Пірлінг, чоловік вельми спосібний, що опісля зістав провінціалом, а далі й генералом закону в Римі. Той Пірлінг почув щиру прихильність для Івана і не тільки боронив його перед секатурами братців-єзуїтів, але й старався сам вплинути на його образования більше, ніж могла зробити тодішня школа. Будучи сам чоловіком ученим і великого серця, він частенько закликав Івана Федоровича до себе, розмовляв з ним і заохочував до науки та до мислення, так що Іван не раз опісля згадував його добрим словом, признаючи, що як єзуїтський тиск і конечна з ним боротьба в таких молодих літах виробляли у нього енергію, смілість і твердість характеру, так знов дружні відносини і розмови Пірлінга розбудили його думку і не в однім згляді розширили його світогляд.
В 1829 році Іван Федорович скінчив гімназіальні науки і виступив з колегії єзуїтської. Свобідніше відотхнулося йому, коли сейчас же того року поступив на «філософію» (нинішну 7 і 8 кл[асну] гімназію) до Львова, котру треба було укінчити перед поступленням на університет. Літом 1830 року він і справді скінчив перший рік філософії і, нагороджений медалем, вернувся під батьківську стріху до Жеребок. Ніщо й говорити о тім, як радувалися родичі своїм сином, котрий так в молодім віці – числив бо тоді доперва 19-тий рік – так високо і з такими похвалами поступав в науках.
Але радість їх швидко мала замінитися в смуток і гризоту. Вже зближалася буря, котра своєю грізною хвилею мала захопити й їх сина і кинути його далеко між чужих людей, на тисячні труди і небезпеченства. Якраз тоді, коли молодий Іван Федорович, наділений першим медалей, повертав з філософій до Жеребок, вибухла в Парижі Липнева революція, котра обалила перестарілий трон Бурбонів, а висадила на престіл Франції старого буржуа Луї-Філіппа з лінії Орлеанської. Реально взявши, здобутки тої революції були дуже невеликі, особливо для тих, котрі в ній боролися і кров свою проливали. Але коли читаємо нині пам’ятки і писання тодішніх людей, коли перенесемося думкою в їх настрій духовий перед революцією і по ній, коли відчуємо безмірний вибух радості, що наступив по тій революції і потряс майже цілою Європою, то аж тоді порозуміємо докладно її глибоке, світове значення.
Се був смертельний удар для реакції – не так для самої реакції матеріальної, бо та животіла собі в Європі ще аж до 1848 року, але для духу реакції, для принципу, авторитету, проголошеного перед тим цілою школою крайнє реакційних писателів (Бональд, де Местр і др.). Могуча, освіжаюча хвиля нового духу розлилась по Європі. Тодішнім людям, придавленим жорстокими лапами святого союзу царів, не треба було ясних ідей, широких поглядів, прямих, розумом та критикою проложених доріг, міцних організацій. Леда фраза свобідніша запалювала їх, леда брошура нецензурна витискала у них сльози, леда поклик під яку-небудь більше або менше червону хоругов піднімав їх, запалював і гнав на діло, на безумство, на загибель. Не диво затим, що хвиля французької революційної бурі залетіла й на схід Європи і породила тут немов електричне напруження, котре швидко мусило вибухнути – і дійсно вибухло в приготованім віддавна, зовсім до французької революції не подібнім повстанні польської шляхти «за утрачену вітчизну», т. є. за Польщу в давніх границях.
Позаяк героєві нашому, так як і многим другим русинам з шляхти й не з шляхти, судилося теж приложити руки до тої боротьби і проливати кров свою на полях Варшави, то ми й постараємось, накілько змога наша, освітити початок і провідні мислі та й хід того повстання, не вдаючись, розуміється, в подрібне оповідання фактів, для нас менше важних.
Примітки
На полях автографа (с. 9) дописано олівцем: «Що потрібне, то купи, хоч би й переплативши, а що не потрібне, то продай, хоч би й за півдарма (реч. Андр.); Ів. Федорович прийняв до себе Ломніцького, Латиніка і ще 2».
Рай, елізіум, валгала, небо… – Мається на увазі релігійно-міфологічні уявлення про місце, куди потрапляє після смерті душа праведника: елізіум – згідно з античною міфологією, розташований в кінці всесвіту, ««острів блаженних», де в умовах вічної весни перебувають душі праведників. Валгала – згідно з германською міфологією, небесний чертог, де загиблі на землі найхоробріші воїни відроджуються і проводять час у герцях і бенкетах.
Кестльрі – Роберт Стюарт Каслрі (Robert Stewart, Viscount Castlereagh, 1769 – 1822), англійський державний діяч, міністр закордонних справ (1812 – 1822).
Меттерніх Клеменс (1773 – 1859) – князь, міністр іноземних справ і фактичний голова австрійського уряду в 1809 – 1821 рр., канцлер в 1821 – 1848 рр.
Бродзінський Казимир (1791 – 1835) – польський поет і критик, професор історії літератури Варшавського університету, у своїх естетичних концепціях прагнув поєднати романтизм з класицизмом.
…Коллонтая «Uwagi nad Konstytucją 3-go Maja». – Точна назва твору, який має на увазі І. Я. Франко, «О wstanowieniu i upadku konstytucyi polskiej 3 maja («Про встановлення і скасування конституції польської 3 травня»). Автором твору є відомий польський громадсько-політичний діяч і вчений просвітитель Гуго Коллонтай (1750 – 1812), один з основних авторів вказаної конституції.
На полях автографа (с. 17) дописано олівцем: «Стрільбою, котру мав у себе, бігав на полювання з Туркулом; за торічні гульдії війна; Пірлінг написав діло історичне на підставі архівів італьянських о Дмитрі Самозванці».
Святий союз царів – Йдеться про «Священний союз», реакційну міжнародну політичну організацію, створену 26 вересня 1815 р. в Парижі російським імператором Олександром І, австрійським імператором Францом І і прусським королем Фрідріхом Вільгельмом III. 19 листопада 1815 р. до «Священного союзу» приєднався французький король Людовік XVIII, а згодом і більшість монархів Європи.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 22 – 28.