1. Передмова

Іван Франко

Жиємо серед таких часів і серед такої суспільності, де все духове життя громадиться на питаннях сучасних, національних, політичних і соціальних. Політики й мужі стану, журналісти, писателі і поети вважаються вже не якимись дельфійськими пророками, з вершин святого триніжка віщуючими народам «неісповідимі путі господні», вищими над людські нужди і роботи, цілі і бажання, але простими, хоч не раз і могучими складниками суспільної сили, робітниками, котрих обов’язком єсть кождий на своїм загоні докладати рук до спільної праці – увільнення людей з вікових пут і пониження, поправи національних, політичних і суспільних обставин наших. Для тої великої цілі всі нині працюють; всяка праця, не маюча з нею зв’язку, уважається – і справедливо – страченою, безцільною працею.

Принцип утилітарний – в найширшім і найкращім значенні того слова – панує нині во всіх роботах людського духу. Природознавець висліджує чимраз нові способи, щоб покоряти природу волі чоловіка і повертати її сили на людський пожиток; історик висліджує з тисячних уривків одноцільні стежки і течії минувшого життя і видобуває з них науку для сучасних – проясняє стежки будущини; публіцист, газетяр розносить здобутки різнорідних праць духових, вісті про всякі діла людські в найдальші закутки краю, в пишні палати й під убогі стріхи, причиняючись тим до обалювання всяких кастових границь і всяких монополів знання. Всі і всюди привикли ми до кождої речі прикладати міру сучасності, завдавати питання: чи і яку сеся річ має вартість для нас? Чи вносить вона для нашої праці який новий матеріал, чи дає яку нову сказівку? Коли ж ні, то хоч би се була річ й як гарна і як поважна, ми – не відмовляючи їй свого признання і поважання – все-таки відсунемо її набік.

Випускаючи в світ сесю працю про «Івана Федоровича і його часи», ми знаємо добре, що й до неї буде приложена та сама мірка, що й супроти неї з різних боків роздадуться питання: яке значення має широкий образ життя, ділань і поглядів Івана Федоровича для нас, для нашого часу, наших потреб і змагань? (А то тим більше, коли опрацювання того життя поставив собі за задачу писатель, котрий, зле чи добре, поставив собі за ціль свого існування – бути виразом сучасних нужд і поглядів, слугою сучасних потреб, рядовим сучасного емансипаційного походу руського народу. Обов’язком такого писателя єсть, поперед всього, виказати, що, підіймаючися такої обширної роботи, як отсе ся, він не змарнував свою силу на безужиточній забавці, не стався відступником святого діла, котрому служить.)

Правда, сам предмет сеї праці улегшує значно сей обов’язок, бо ж очевидна річ, що життєпис чоловіка, занимавшего від 1830 до 1870 р., отже, через сорок літ, видне місце майже у всіх передових кружках, у всіх важніших рухах і історичних подіях Галичини, мусить заключати в собі багато матеріалу, цікавого і навчаючого для всіх сучасників, котрі тямують тоту стару правду, що будущина корінням своїм завсігди стоїть в минувшині, що, отже, пізнання тої минувшини значить те саме, що пізнання грунту і самого коріння теперішності й будущини. І коли се з більшим або меншим правом сказати можна о кождій добі минувшости і о всяких студіях історичних, не виродившихся в суху археологію, а ні в не менше сухий календар битв і пануючих, то що ж доперва сказати про важність пізнання найсвіжішої і для маси молодого покоління у нас – жаль сказати! – якраз найменше знаної минувшини!

Суспільність наша в Галичині в протягу посліднього століття пережила много перемін, потрясаючих до самої основи її політичну, національну і суспільну будову. Упадок і розбір Польщі, війни наполеонські, котрих могучі хвилі захопили й нашу Східну Галичину в 1805 і 1809 роках; кількаразова зміна границь між Австрією, Росією та конгресовим Королівством Польським; далі повстання польське 1830 – 31 року, в котрім чимало полилось і руської крові; слідуючі за тим конспіраційні роботи еміграції польської по всіх країнах історичної Польщі, переважно в дусі демократичнім, з приміткою слов’янолюбства і федералізму, хоч і зовсім неясно розвиненого; починаючеся з того часу відродження руської народності і руського письменства в Галичині, зразу протеговане бодай світлішими поляками; невдалий і нещасний вибух польського повстання в 1846 році, загашений кров’ю польських панів, пролитою самими ж польськими мужиками; триваючий від половини 1830-х років серед передових поляків (під впливом еміграційного демократизму) рух в напрямі увільнення мужиків від панщини і доконання того увільнення в 1848 році через уряд в супірництві з панами; рух політичний і національний 1848 року і та велика, у нас майже безпримірна гарячка всіх, випливаюча з попереднього довгого і тяжкого гніту панщизняного та поліцейсько-бюрократичного: конституційні праці першого австрійського сойму в Відні і Кромерижу і його розв’язання; революція угорська під проводом Кошута і її придушення при помочі російської сили; слідуюче за тим скасування недавно наданої конституції і 10-літня бюрократична реакція під управою Баха, надання грудневої конституції 1859 р., а в кінці нове повстання польське в рр. 1863 – 64 – отсе головні моменти історії посліднього століття на нашій землі.

Деякі з тих фактів, як почаття з половини 1830-их років відродження руської народності при помочі людової літератури і школи в Галичині і дарування в 1848 році панщини руським мужикам та признання руської народності всіх прав «свободних» австрійських горожан, належать, безперечно, до найсвітліших точок в неприглядній історії руського народу. До основного і нестороннього пізнання тих важних хвиль нашої історії досі у нас дуже мало зроблено, хоч ніхто не сумнівається, що наслідки всього зробленого і висказаного тоді живі ще й досі і довго ще не перестануть бути живими. Особливо в послідніх часах серед руської суспільності чимраз замітніше проявляється змагання – «повернутись до засад і програми людей з 1848 року», хоч між повторяючими ті слова небагато є таких, котрі б могли ясно означити, що треба розуміти під тими засадами і куди провадила тая програма. Так само перша доба нашого відродження літературного – друга половина 1830-их і перша половина 40-их років – хоч і як важна та цікава, належить все-таки до найтемніших і найменше просліджених частин нашої історії, і тільки в послідніх роках случайності та посторонні публікації починають докидувати до неї по промінчику світла.

Одною з таких публікацій повинна бути й наша. Коли нам удасться з находячихся у нас під руками рукописних і печатаних матеріалів: кореспонденцій, дневників, нотат, газет, брошур і др. докинути хоч трохи нових фактів та черт до того, що досі знане, внести хоч трохи більше світла в темряву нашої недавньої минувшости, то ми будем уважати одну часть своєї праці сповненою. Се буде історичне тло, на котрім нам прийдеться розвинути образ праць, змагань, думок, терпіння і розвою чоловіка, в своїм роді незвичайного, гарячого, жившого в тих 40 роках повним життям індивідуальним і громадським – Івана Андрійовича Федоровича.

Хто був Іван Федорович? Історик повстання польського в 1831 році, описуючи послідній його акт – поконання Варшави дня 6 вересня, – не перемине пам’ятного штурму військ російських до шанців Волі, описаного з такою силою і пластикою в поемі Міцкевича п[ід] н[азвою] «Reduta Ordona». Близ тої редути Ордона, коло Волянської церковці, находився другий шанець – Совінського, де при боці того полковника бився і впав поранений молодий ще, бо 20-літній хлопець, Іван Федорович. Історик пореволюційних конспірацій та агітацій демократичних в Галичині не помине й Івана Федоровича, котрий від 1834 до 1838 р. був душею і провідником тих змагань серед львівської молодежі. Історик сойму конституційного з р. 1848 не помине й Івана Федоровича, котрий з-поміж галицьких послів був одним з найвизначніших і найтверезіше мислячих, що особливо трудним ділом було в тій добі загальної гарячки. Вкінці історик духового життя галицької шляхти відведе почесне місце для Івана Федоровича в ряді шляхтичів-писателів за гарну книжку його «Афоризмів», між котрими особливо тикаючі питань суспільних і політичних відзначуються смілим замислом, трафностею і ясностею вираження.

Але всі ті виступи на публічну арену – хоч і як цікаві для характеристики чоловіка і самих тих справ – все ж таки не становлять головного змісту його життя ані головного інтересу його біографії. Далеко цікавіша частина – се процес внутрішнього самообразовання і досконалення – тиха, безшумна, а тим тяжча і плідніша боротьба за свої переконання і за право жити після тих переконань; рівно ж тихі і безшумні, хоч многочисленні жертви, поношені для других і для цілого краю, – духова праця і її плоди, оригінальні, яко все, що було випливом його духу, добуті тяжким досвідом життя, знанням людей і світу. Все те складалося на викування характеру сильного, суцільного в собі і натвердо гартованого, а природний, огнистий талант і жіноча майже вразливість на все окружаюче додавали тому твердому кременеві невгасаючого огню.

Іван Федорович цікавий для нас затим і яко діяч публічний, і як чоловік, і як мислитель. Був се один з тих великих людей, яких великі часи до життя покликають. Багате множество матеріалу, нагромадженого в віконськім архіві, а особливо його власних дневників, записок і кореспонденцій (всіх листів около 5 000) дає нам можність прослідити майже крок за кроком постепенний зріст і розвиток того надзвичайного духу. Мов живі встають перед нами з його кореспонденцій цілі ряди сучасних йому людей, товаришів по науці й змаганнях, з котрих деякі добились нині високих становищ, другі погибли, забуті й незнані, зникли безслідно або лишили по собі добру і сердечну пам’ять. Круг його знакомства був дуже широкий; їх спис, після котрого він задумав був зробити психологічну і моральну «класифікацію» людей, обіймає кілька тисяч назв.

Дальше додати треба, що по Івані Федоровичу лишилось чимале діло філософічне, обнімаюче в собі здобутки його мислі і праці духової. Задачею життеписця буде також прослідити докладно, як повставало і перетворювалось те діло в мислі автора, якими нитками в’язалися висказані в нім погляди з цілим його світоглядом й з його моральною натурою, – і показати заразом в головних обрисах зміст, дати поняття о формі філософії Федоровича. Правда, діло само задля наглої смерті його автора осталось невикінченим і до печаті не доспіло, але в нім, особливо в послідній і головній його часті, трактуючій о соціології, зложено так багато цінних і оригінальних поглядів, що подання обширних з нього витягів зможе тільки піднести вартість біографії і поставити в належитім світлі її героя.

В кінці не треба забувати, що пок[ійний] Іван Федорович був з роду і свідомості русином і признається до того від молодості. Особливо по 1848 р. він пильно занявся руською справою, а в однім з послідніх (невикінчених) розділів свого діла філософічного п[ід] н[азвою] «Теперішній стан Європи» зложив багато цікавих мислей про руський народ, руську мову, історію і про теперішній стан руської справи. І що найцікавіше – пильне заняття руським питанням, пізнанням руської історії само з себе навело його і на ширший слов’янський видокруг, – він став панславістом федеральним і аж з того високого становища ясно порозумів всі помилки поляків, а особливо польської від рідного грунту відірваної еміграції 1830-тих і 40-их років. Дух руської історії отверезив і прояснив його.

При такій многоті та й так цікавого, як в данім разі, матеріалу становище наше яко біографа було значно улегшене. Ми мали можливість дійствуючим тут людям в кождій описуваній добі дати говорити їх власними словами як сучасникам о сучасних речах, через що, надіємось, читатель о всіх тих речах одержить поняття далеко живіше і барвніше, ніж з оповідання історика хоч би й як талантливого. Наше завдання лежало тільки в упорядкуванні та критичнім обробленні тих джерел, щоб в цілій книзі задержане було одно, об’єктивне і скілько можна справедливе для всіх партій і змагань становище.

Той вершок розвою пок[ійного] Івана Федоровича, до котрого він оконечно дійшов – слов’янська федеративна ідея, – мусить зовсім природно і конечно стати й для нас вихідною точкою, з котрої ми повинні глядіти на факти й на людей. Що діло се виходить в руській мові, на се була воля не тільки автора біографії, але й її мотора, впов. добродія Володислава Федоровича, сина пок[ійного| Івана Федоровича, котрий бажав, щоб посмертний пам’ятник його батькові здвигнений був в мові того люду, котрого сином покійник завсігди почувався, для котрого в житті своїм багато робив добра, котрого сумну долю відчував так сильно, котрого мовою й сам владів дуже добре, як о тім свідчить звісна по цілій нашій Галичині ним уложена пісня:

Чи такая наша доля,

Чи така судьба вже нам,

Щоби гарний край Подолля

Все чужим служив панам?

Що татари не спалили,

То нам видер німець-жид,

А всі край наш руйнували,

Тепер нужда, що аж гид.

А вже прецінь, може, час

Ліпшой долі і для нас

Від вік-віку ті поля

Руська сіяла рука,

А широкий степ Подолля

Витоптав кінь козака.

Німці степи поміряли,

В поля, в хати жид іде, –

І де наші батьки жили,

Синам жити нема де.

А вже прецінь, може, час

Ліпшой долі і для нас.

Козак з віку служив богу,

Русин свою церков мав, –

Татар не був в її стінах,

Німець патент прибивав,

Щоб віддали срібло, злото

І стопили святий дзвін, –

Тепер жидівська голота

Бере цвинтар на вигін.

А вже прецінь, може, час

Ліпшой долі і для нас.

Козак з віку власну мову

І свій власний загін мав;

Старші клали установу,

Старших козак вибирав.

Днесь за право тра платити,

Ніби право який дар, –

Навіть і за смерть платити,

А то з’їде жид-нотар.

А вже прецінь, може, час,

Щоби й жид щез від нас.

Примітки

Кромериж – містечко в Моравії, де у 1848 р. засідав австрійський рейхстаг.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 7 – 13.