Гарісчандра і Сайвія збираються згоріти

Іван Франко

Наклали стіс високий. Гарісчандра

В обійми сина взяв і по драбині

На стіс той виніс. Та не клав він трупа

А, держачи його в обіймах, мовив:

Гарісчандра

Дружино вірна, а тепер візьми

Горючую головню й положи

В сухий хворост, що в середині стосу.

Покірно Сайвія зробила се.

І затріщав хворост, і бухнув дим.

Несміло ще стелився по долині,

І полум’я маленьке почало

Лизать поліна.

Гарісчандра

А тепер, сердешна,

Прости мене, коли хоч раз в житті

Тебе чим-небудь я вразив недобрим,

Хоч словом, хоч би поглядом німим!

Прости найпаче те, що через мене

В отсю страшну неволю ти попала!

Сайвія

Мій мужу любий, не кажи сього!

Яке ж мені життя без вас обох?

Чи кажеш своїй Сайвії нещасній

Вертати знов у лютую неволю

З розбитим серцем? Ні, позволь мені

При собі стати разом з нашим сином.

А як святеє полум’я здійметься

Могуче вгору, то і наші душі,

Очищені, і вольні, і веселі,

Стрясуть із себе всі земні терпіння

І полетять в щасливий, вищий світ.

Гарісчандра

О ангельська душе! О серце щире!

Ходи ж сюди! В обіймах спільних всі

Покинемо неволю й разом станем

Там, де нема неволі, ні страждання.

І радо Сайвія на стіс вступила.

Тоді ногою кріпко Гарісчандра

Драбину геть відкинув. І обоє

Навколішки упали коло трупа,

Зложили руки і думки свої

Понад усі терпіння й муки земні

Знесли високо, до богів безсмертних.

І ясно, легко стало їм в душі,

Немов прохожим, що з холодних дебрів,

З густого бору, із блудних стежок

На вольний, теплий, ясний степ виходять.

А там внизу огонь тріщав, гудів,

Густими бовдурами дим валився,

І полум’я кривавії язики

Вилися вгору. Ще не досягали

Тих, що в обіймах дружніх, у молитві

Стояли на версі, та звільна їх

Немов вінцем огнистим обплітали.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 1, с. 335 – 336.