Гарісчандра продає жінку

Іван Франко

На крик дитини старець Вісвамітра

Явився знов, і, бачачи царя

Зомлілого, холодною водою

Його побризкав і його дружину.

Прокинувсь із омління Гарісчандра,

Та, бачачи вірителя грізного,

Знов обімлів. Озлився Вісвамітра

І, копнувши його ногою, крикнув:

Вісвамітра

Вставай, вставай, о царю Гарісчандро!

Вже сонце геть схилилося з полудня!

Вже недалеко вечір! У кого

Є на сумлінні довг, той спать не може.

Вставай і думай, як довгу позбуться!

«Лиш правдою се ясне сонце сяє,

На правді твердо ся земля стоїть;

Правдиве слово вік-віків триває.

На правді утвердилось небо й світ.

Сто тисяч жертв із коней і волів

Клади в один бік на вагу посполу,

А в другий бік лиш змисл правдивих слів –

То правда перетягне все додолу».

Ти тямиш ті священнії слова

Святої Веди? Уважай, щоб нині

Твоя обіцянка була такою ж

Правдивою! А то тобі прийдеться

Ваги прокляття мойого зазнати!

Сказавши се, знов геть пішов аскет,

А Гарісчандра, мов безумний з болю,

З тяжкої муки, кидавсь і стогнав.

І знов до нього жінка підійшла

І тихими, сердечними словами

Йому потіху капала на душу

І додавала сили та відваги

До лютого, нечуваного діла.

«Мій друже! – мовила. – Не піддавайся

Надмірній тузі! Се ж лиш на часок

Розстаться нам. Ходім лишень на торг!

Чей, бог пошле нам ласкавого пана,

Тобі поталанить на скарб розжиться,

І всі ще в щастю ми заживемо!»

Зневолений погрозами аскета,

Словами жінки, горем безконечним,

Вкінці з землі піднявся Гарісчандра,

І руки заламав, і тяжко плакав.

А далі випрямивсь і так сказав:

Гарісчандра

Га, так і буть! Моя дружино мила,

Сповню, що кажеш! Підніму на тебе

Прокляту руку. Мов остатній нелюд,

Мов дикий людоїд, продам тебе.

Ох, не на те я брав тебе у батька

І не на те пестив тебе в палатах,

Щоб так з тобою розставаться нині!

Та що робить? На все те божа воля.

І, мов убитий, весь позеленілий

З тяжкого болю, він повів її

У город, на базар, де продавали

Невольників. І, ставши на базарі,

Почав кричать, хоч серце в нього рветься:

«Гей-гей, купці, багатії міщани,

Послухайте, що вам я сповіщаю!

І не питайте ви мене: хто я?

Я нелюд, я безумний, лютий звір,

Я грішник і дводушник! Бачте, я

Веду на продаж сю свою дружину,

Свою кохану, вірну жінку – й серце

Не трісло в мене, і не всхла рука.

Сходіться! Придивіться їй! Хто з вас

Бажає сю мою голубку милу

Собі в невольниці купить – озвіться!»

Такеє прокричавши, заридав

Страшенно Гарісчандра. З дивним дивом

Довкола нього стовпились купці,

Гляділи то на нього, то на жінку,

Та приступить не важився ніхто.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 1, с. 321 – 323.