Чудесний порятунок

Іван Франко

Та що се враз за гомін ізчинився

При брамі кладовища? Що за люди

Валять юрбою, бігають усюди,

Когось шукають? А оті, що вкупі

К горючому костру простують, що се

За діда ветхого несуть в носилках?

Побачив Гарісчандра сей народ,

Побачив діда й стрепенувся. Ах!

Колись він знав його, знав тих усіх

Людей! Таж се Айодії міщани!

А дід той – се його старезний прадід,

Колишній цар Айодьї, Девадатта,

Тепер від многих літ святий пустинник,

Чудесний лікар і порадник всіх.

Та що за диво, що його міщани

Сюди такою купою прийшли?

І прадіда пощо несуть святого?

Та ось його побачив Девадатта,

Побачили міщани.

«Царю, царю! –

Роздався дружний крик їх. – Почекай!»

Девадатта

Стій, Гарісчандро! Ще тобі не час

В палату Індри! Діти, лийте воду,

Гасіть огонь!

За кілька хвиль погас

Огонь. Ридаючи і сміючися,

Міщани на руках знесли зі стосу

Дитя, і Сайвію, і Гарісчандру.

Гарісчандра

Що завинив я вам, що ви на силу

Вертаєте мене з тієї стежки,

Що до свободи вічної веде?

Девадатта

Великий гріх твій тут тебе спиняє.

Хіба забув ти, що найперша царська

Повинність – дбати про своїх підданих?

Гарісчандра

Не маю я підданих! Я не цар!

Чандал нечистий, сторож кладовища,

Здирач з умерших шмаття – ось хто я!

Девадатта

А як мені святу складав присягу

В Айодії закону стерегти

І не лишать без власті – се забув?

Гарісчандра

Навів на мене бог важку покусу.

В Айодії я власть віддати мусив

Аскету Вісвамітрі. Той там пан.

Девадатта

Тиран і здирця той уже доволі

Напанувався. Нині твій престол

Свобідний, жде давнього свого пана.

Гарісчандра

Не можу я на нім засісти, діду.

В неволю проданий чандалу, я

Лиш з дозволу його піду відсіля.

Чандал

Ось тут я, батечку! Та ти про мене

Не дбай! Іди собі з всіми богами!

Мені оті міщани святобливі

За тебе для заміни привели

Такого ж пана, як і ти.

Гарісчандра

Кого?

Чандал

Та свойого ж царя, бач, Вісвамітру.

Старенький він, то правда, і бурчить,

Клене сердито. Ну, та дасть-то бог,

Що якось з ним до ладу дійдемо.

На кладовище не піде, та я

Пошлю його собак ловить по місті –

Се також діло добре і немудре.

Гарісчандра

Ні, не бувать в Айодії мені!

Важкі пригоди геть мене зламали,

А сина смерть життя підсікла корінь.

Девадатта

Подай мені свою дитину, доню!

Тремтячи, Сайвія старцеві в руки

Дитини трупа подала. Оглянув

Старий посиніле, опухле тіло,

До груді вухо притулив і слухав.

Тоді з-за пазухи добув лушпину

З горіха, в ній якаясь масть була.

Отсю подав він Сайвії і мовив:

«Візьми се, доню, намасти дитя!»

І диво дивне! Де лише прилипла

Чудовна масть до тіла, там щезала

Гадюча пухленина і синець,

Біліло тіло, м’якло, подавалось

І набиралося тепла. На щоках

Слабенький рум’янець заграв. І звільна

Розкрились очі, розтулились ніжні

Уста, і ще слабий, безвладний хлопчик

Тихесенько промовив: «Мамо! Тату!»

І кинувсь на коліна Гарісчандра,

І Сайвія, надмірним щастям наче

Прибита, кинулась йому на шию,

І плакали обоє й цілували

Дитя воскресше, й дідові коліна,

І всіх, усіх Айодії міщан,

Що там з слізьми в очах на все гляділи.

Оце вам повість про царя й аскета –

Могучим всім в науку й осторогу,

Всім твердосердим, гордим на погрозу,

Нещасним всім, страждущим на потіху.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 1, с. 337 – 339.