1-й варіант

Іван Франко

Як змінився Борислав через одну ніч! Другий день робітницької війни зачався бурливо, шумно. Шумів зразу, правда, лиш вітер, що схопився по півночі, але всі: і жиди, і робітники чули, що на тім шумі сьогодні не скінчиться. Герман і Леон ще вчора ніччю приїхали до Борислава і зараз при вході дуже здивувалися, побачивши при гостинці робітницьку варту, що мовчки, понуро розступилася перед ними і впустила їх до Борислава, немов у темну пропасть. Ані Герман, ані Леон нічого не сказали до тих вартових, а тільки мірили їх поглядами, повними німої злості і ненависті.

Сейчас по своїм приїзді Герман післав Мортка по жидах-предприємцях, щоби сходилися до нього на нараду. Але що вже було досить пізно вночі, а купи робітників, хоч мовчки, але все-таки грізно ходили по Бориславу, то й нікотрий жид не важився виходити на вулицю.

– Завтра прийдемо, всі прийдемо, – говорили, тремтячи зо страху, жиди і додавали звичайно: – Господи, господи, що то сеї ночі буде, що то буде!

Але вночі нічого не було, окрім вітру. Ріпники спали спокійно в своїх цюпках і комірках, дожидаючи й собі ж, що то буде завтра. Тільки Герман довго не міг заснути, лютуючись то на проклятих гоїв, то на глупих жидів, котрі так раптом переполошились і голови потратили.

Зато Леон Гаммершляг хотів по-свому показатись смілим і практичним гешефтсманом і, скоро тільки приїхав, сейчас післав свого вірника шукати за Бенедьом. По добрій годині шукання вірник здибав Бенедя на улиці.

– Бенедю, Бенедю! – скрикнув він, побачивши його. – Агов, Бенедю!

– А що такого? – спитав Бенедьо. Вірник прискочив до нього і вхопив його за руку, немов боячися, щоб він не перекинувся птицею і не перхнув перед його очима в воздухи.

– Ходіть до пана! Пан дуже просить, щоб ви зараз прийшли до него.

– До якого пана?

– Ну, до Леона, – хіба не знаєте?

– А, так, до Леона! А не знаєш, чого так напруго я потрібний Леонові? Бо я, чоловіче добрий, часу не маю.

– Ну, ну, на одно слово, – чи то часу багато забере? Ходіть, ходіть!

– Коли так, то ходім, – сказав Бенедьо, і вони пішли до Леонової кватири.

Леон стрінув Бенедя з якимось помішаним, неозначеним усміхом, котрий ніби мав виражати моральну перевагу вітця над блудним сином, але на ділі тільки незручно закривав гнів, і непевність, і тривогу спекулянта, котрому в самій найкращій хвилі задумана спекуляція починає під руками розпливатися.

– Ну, Бенедю, що чувати? – спитав він.

– А що ж би? – відповів спокійно Бенедьо. – Нічо так надто великого.

– Що я чую! – говорив далі Леон, чимраз піднімаючи голос і чимраз виразніше показуючи своє поміщання і тривогу. – Ви ту бунт якийсь робите! Ви знаєте, чим то пахне?

– Бунт, – відказав Бенедьо, – борони господи! Куди нам до бунту! Ми тілько хочемо допімнутися троха ліпшої платні.

– Допімнутися! – аж скрикнув Леон. – Ба, та так допоминаєтеся?

– А що ж діяти, коли інакше не можна.

– Але якої ж вам ліпшої платні? – спитав Леон по хвилі мовчанки, вже розважливіше. – Адже ж ви самі годилися зо мною, і пристали, і сказали, що вам досить!

– Та ту не о мене ходить, – сказав Бенедьо. – Я на вас не жалуюся і для себе більшої платні не домагаюся. Але другі, другі! Другим кривда дієся. Тепер голод, хліб дорогий, а їм іще платні раз по разу уривають. Люди з голоду пухнуть, вижити не можуть за тоті гроші, – ну, то й мусять допоминатися.

– Ну, то нехай би тамті допоминалися, про мене, але пощо ж було вам відступати від роботи при моїй фабриці, де вам прецінь добре?

– Що ж було діяти, – відказав Бенедьо, – коли громада каже покинути всяку роботу, то ми не могли виламуватися з-під громадської волі. Адже знаєте, як то кажуть: для кумпанії дався циган і повісити.

– Гм, та воно-то так, – сказав якимось силуваним голосом Леон, щоб і в тій тяжкій хвилі показати себе лібералом, хоч в душі страшно кляв і Бенедя, і кумпанію, і свій глупий лібералізм. – Але я все своє кажу: вертайте до роботи! Адже ви знаєте, як мені квапно дієся! Ладунок мусить за тиждень бути готовий, – а ні, то руїна моя! Я весь свій маєток поставив на тоту карту, я зазичився, – а тепер як не додержу контракту, то що зо мною буде!

Все те проговорив Леон уже не первісним гнівним тоном, але так м’якенько, далі благаюче, а далі немов аж плачливо, що Бенедьові самому жаль зробилося.

– Та що ж я тому пораджу, – сказав він, похиливши голову, – як усі стануть наново до роботи, той я, певно, стану разом з ними. А всі стануть аж тоді, як їх жадання будуть заспокоєні.

– Але які ж ваші жадання? – скрикнув знов гнівно Леон.

– Невеликі, зовсім невеликі. Для тих, що до ями йдуть, по дванайцять шісток денно, для тих, що наверха, по ринському…

– Ну, ну, ну, – перехопив зрадуваний Леон, – що ж великого! Зачим бунтуватися? Виходіть завтра на роботу, я готов платити таку платню!

– Біг заплать вам, паночку, за ваше добре серце, – сказав Бенедьо, – але ту ще, крім вас, і другі є. Як усі на то пристануть…

– Усі? А що ж мені до всіх?

– Воно-то правда, що вам до всіх діла мало, але для нас, то важна річ. Ми інакше не можемо. А крім того, іще одно жадання, дуже важне!

– Ще одно? Е, та бо тих жадань у вас як з дірявого міха сиплеся!

– Що ж діяти, прошу пана! Громадська воля. Кажуть робітники, що поти не підуть назад до роботи, поки їм пани не зобов’яжуться на кожду кошару платити по ринському до запомогової каси, – знаєте, на порятунок в разі каліцтва або безроботиці.

– Га? Що? – скрикнув Леон, мов не дочуваючи. – Каси запомогові! Порятунок? По ринському на кошару? А се хто вас такого навчив?

– Хто навчив, то навчив, – відказав спокійно Бенедьо, – досить, що така воля робітників.

Сього було занадто для Леонового лібералізму; він не видержав.

– Га, от що! – крикнув він кидаючися, почервонілий зо злості, до Бенедя. – Такі-то ви? Я гадав, що ви люди як люди, а ви соціалісти, рабівники! Ні, не буде того! Марш ми з хати! Не хочу й бачити вас на очі! Я собі найду робітників!

Бенедьо тихо вийшов, а Леон довго ще бігав по світлиці, пінячись зо злості і проклинаючи на чім світ стоїть усіх соціалістів, комуністів і прочих того роду розбійників, котрі ось уже й до нашого краю дібралися і збаламутили смирний бориславський народ. І чим лютіше він проклинав тих ненависних бунтівників, тим сильніше надія його чіплялася одної стеблинки: сподіваних із Дрогобича робітників, котрих завтра, скоро світ, мав припровадити його вірник. Хоч зразу щось немов шептало йому, що й на той рятунок ніщо багато надіятися, то згоді, чим більше він входив в гнів на Бенедя і на його кумпанію, тим сильнішою і певнішою в його очах робилася надія на рятунок з Дрогобича. З тою надією він і заснув.

А Бенедьо за той час уже сидів у Матієвій хаті і розповідав зібраним побратимам свою розмову з Леоном.

– Зараз видно, що знающий чоловік, – заключив він своє оповідання, – відразу пізнав, в чім головна вага наших жадань. Каса запомогова! Те його найдужче вкололо. Але іменно для того треба нам якраз на те якнайсильніше настояти.

– Але, може, воно й правда, що він схоче деяких сторонських робітників спроваджувати, – сказав Стасюра. – Се могло би для нас бути лихо.

– А відки він їх так духом спровадить? – відказав Бенедьо.

– А впрочім, нехай і спроваджує, – додав рішуче Андрусь Басараб, – адже нащось при входах наша варта стоїть! Панів то впустимо, але з робітників ані душі. Хоч би мало й до бійки прийти!

Отак приготовлювалися обі сторони до рішучої боротьби, – тож і не диво, що на другий день усі прокинулися з тим певним переконанням, що до такої боротьби в найшвидшім часі прийти мусить. Те переконання додало всім якоїсь відваги і смілості. Робітники збиралися купами по вулицях, розмовляли голосно, реготалися, а коли де появився жид, то, не займаючи його прямо, допікали йому співанками з бориславського життя. По кількадесят голосів складалося докупи і, величезним хором, мов, ревом бурі піднята, розлягалася по Бориславі гнівно-сумовита пісня:

Ой, ви жиди бориславські, сто сот мамі ваші,

Ой, то ми ся набідили у ті ямі ваші!

Правда, жиди і нині не були надто много сміліші, як учора, а деякі то тайком порядно-таки тремтіли, побачивши грізні співаючі громади ріпників по вулицях, – але все-таки й жиди перемагали потроха свою тривогу, вихилювалися по одному з домів, виходили на світ божий і спішили до Германового дому на нараду. В своїм поганім безраднім положенні вони всіми думками чіплялися тої наради, надіючись, що чень же з неї виплине для них яка поміч. Перед Германовим домом їх збиралася чимраз більша купа, і чим більше їх збиралося, тим більша відвага вступала в них, тим голоснішою і смілішою ставалась їх бесіда, тим легше здавалось їм побороти тоту громаду збунтованих робітників. Тільки Герман, що швидко вийшов до них і по привітанні запросив усіх до покою, був якийсь мовчазливий та немов розсіяний, снувався то сюди, то туди, частенько вибігав на вулицю, прислухувався до чогось і не зачинав наради. Жиди гомоніли, сперечалися о речах посторонніх, ждали, аж Герман зачне нараду, але Герман не зачинав, усе прислухуючись, усе чогось дожидаючи.

А між тим на гостинці, ведучім з Губич до Борислава, розпочалася перша перепалка робітницької війни. Леонові і Германові вірники назбирали й справді в Дрогобичі всілякого зброду: водоносів, сміттярів та денних зарібників, жидиків-підростків, що то по понеділках сірку поміж хлопські вози носять і продають, і взагалі всіх незанятих людей, пообіцяли їм по ринському денно і повели до Борислава, щоби зломити упір бориславських робітників. Скоро світ, вирушили з Дрогобича дві громади, людей зо двісті разом, і, регочучись, співаючи та кричачи, повалили до Борислава. Але чим ближче доходили до цілі, тим тихіше робилося між ними. Тут і там приставав до них якийсь чоловічок: то чесний газда з поблизького села, то якийсь парубок, – заходив з тим або другим в бесіду, – сказав пару слів і відходив, – а по тих пару словах якось чимраз тихіше робилося в крикливих і охочих громадках дрогобицької бідноти.

– А куди бог провадить? – так звичайно питав посторонній чоловічок декого з вандруючої громади.

– До Борислава, – відповідали йому.

– А там за чим?

– Ну, на роботу.

– Гм, – відказував чоловічок і якось значучо крутив головою.

– Та що такого? – питали його.

– А по много вам обіцяли платити?

– По ринському денно.

– Гм, – відказував чоловічок і знов значучо крутив головою.

– Та що ту такого? Чого гмкаєш, а не говориш ясно, в чім діло? – приставали до нього.

– Та я нічого! Я тільки міркую, чи варта шкіра за виправу: чи варто за ринський наражувати своє життя і ще собі самому шкодити.

– А то як? Що се ти таке говориш?

– Бо то, видите, в Бориславі бунтація, – вас там не пустять по добрій волі, а будуть битися з вами до посліднього, от що! А по-друге, треба вам знати, що вони якраз для того збунтувалися, що жиди замало платять і все уривають платні. Вони й з вами то само зроблять, скоро їм поможете тамтих зламати. А як тамті виграють і присилують жидів ліпше платити, то й вам би ліпше було. Чи так?

– Та воно-то так.

– Ну, видите! Я би гадав, що вам би не треба мішатися до того діла. А втім, як собі знаєте, як ваші воли тягнуть. Моя хата скраю, я нічого не знаю! Бувайте здорові!

От такі бесіди вели з вандруючими громадами стрічні чоловічки, і не диво, що після кількох таких стріч і веселість, і смілість, і охота тих громад якось поволі попритухали. Ще жиди-бідаки найзавзятіші були: вони раділи, що брати будуть по ринському денно, і хоч не дуже мила була їм бориславська робота, та все-таки добрий заробок занадто сильно манив їх до Борислава. Так вони минули Губичі і дійшли до толоки, на котрій стояла робітницька варта. Окрім варти, на толоці аж кишіло робітниками, а трохи обіч палало велике огнище під великим кітлом, в котрім варилася каша. Той вид дивно вразив першу надходячу громаду під проводом Мортка. І самому Морткові зробилося ніяково, коли напроти себе на гостинці поміж вартою побачив старого Матія. Але, кріплячися якмога і обертаючися до своїх, він крикнув: – Ану, за мною! Не бійтеся!

Вже ріпники побачили надходячих і лавою повалили напротив них ід гостинцеві, але не займали їх ані одним словом. Мовчки йшли одні другим назустріч.

– Гов! – скрикнула варта, коли зблизилися на яких двадцять кроків.

– Далі, за мною! – кричав Мортко до своїх, хоч у самого, не знати чому, почали тремтіти коліна. Але, незважаючи на його розказ, приходяща громада стала. Мортко поступив іще два кроки наперед, але, видячи, що ніхто не йде за ним, став також.

– Чого спиняєте людей серед дороги? – крикнув він гнівно до вартових, стараючись гнівом покрити тривогу.

– Ади, який лютий! – жартував хтось з товпи. Деякі зареготалися.

– Тихо, тихо! – роздалися голоси, і в тій хвилі виступив Матій наперед і, звертаючися до приходящої громади, сказав:

– Товариші, робітники, вислухайте, о що вас будемо просити! Ви вже, може, чули, що ми ту загадали зробити. Погано нам жити в Бориславі, бідним зарібникам, – усюди погано, а ту найпоганше. Часи тісні, а плата мала. Робота у нас погана, небезпечна, чоловік лізе в яму і ніколи не певний, чи вилізе з неї живий. А за таку роботу що маємо? Платні песій гріш, так що чоловік мусить з голоду мліти, а до того ще тисячні кривди та збиткування. Чи можна ж так далі жити? Ні! І для того ми зібралися докупи, щоби дружною силою допімнутися свого права, добитися собі якоїсь полегші. Як єї діб’ємся, то се буде полегша не лиш для нас, але й для всіх бориславських робітників і для вас. То чей же ж ви не схочете в’язати нам руки в тій війні, чей не схочете відбирати нам послідню надію і за тих мізерних кілька ринських псувати нашу і свою власну будущу долю? Просимо вас, товариші, вертайте назад, відки вас приведено!

Мертва тиша лежала під час тих слів над бориславською толокою. Ціла тота маса людей стояла недвижно, в ожиданці якогось першого знаку, котрий буде або знаком спокою і згоди, або страшної бійки. Знак вийшов від Мортка. Він раптом прискочив до Матія і, штовхнувши його кулаком в груди, скрикнув:

– Що ти ту будеш плести дурниці, ти, старий псе! Ану, хлопці, далі за мною, до роботи!

Але в недобру пору зібрався Мортко на таку відвагу. Вартові крикнули з лютості і кинулися на нього з кулаками, а голота, котру він привів з Дрогобича, підкинула капелюхи догори і крикнула:

– Гурра! Дай вам боже щастя, товариші! Ми не ваші вороги! – І як стій ціла громада обернулася і вернула до Дрогобича. А Мортко, збитий, окровавлений, ледве здужав продертися крізь громаду і побіг до Борислава, щоб донести Германові о всім, що сталося.

– Гурра! Наша взяла! – радувалися робітники і вже почали розходитися: хто ід кітлові, а хто до Борислава, коли втім із-за річки, що плила коло нової Леонової фабрики церезини, із-за кручі, через котру вела до Борислава бокова стежка,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Примітки

В архіві І. Франка зберігається також частина автографа первісного варіанта XVI розділу повісті (ф. 3, № 335), опублікованого вперше в примітках до п’ятого тому двадцятитомного Зібрання творів І. Франка (с. 466 – 473). Текст уривається на середині слова.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 500 – 505.