1. Два противники

Іван Франко

Около половини юлія р. 1856 спішив гірською стежкою, ведучою посеред чудесної карпатської околиці, селянин віком около сорока літ, в поряднім строю карпатських жителів, до повітового місточка Б. із села Перегинська. Ріст його був, як часто в тих сторонах трафляється, трохи підсадкуватий, лице підголене і коротко підстрижений ус, но при першім уже погляді мож було на його лиці викрити благороднішії черти, ніж би їх мож по звичайнім гірняку сподіватися. Стрій його, впрочім, зовсім не одличав його від інних гірняків, хіба тоє могло декого застановити, що з-під камізельки, зробленої з гарного гранатового сукна, видно було ковнір сорочки із тонкого полотна, старанно і зо смаком вишиваної. Борсукова торба, через плечі перевішена й украшена розличними блестячими металевими спряжками і френзлями із малих морських мушель, палиця з твердого дерева з гарними срібними сківками, а накінець свобода рухів і, як здавалося, одвертий, на красоту природи зовсім не рівнодушний погляд – все то ділало його чимсь особливим в тій убогій гірській околиці. Із черт його лиця і із всіх його движеній пробивалася сильна воля, енергія, свобода духу, а око світилося живим, но спокійним блеском мужа, котрий свої похоті і страсті усмирив, котрий умів панувати над собою і над життям, но і з твердою вірою, постоянно і сміло, з певністю себе ступав до якоїсь вищої цілі.

Муж той звався Кирило Петрій і був родом і ходом з села Перегинська, ославленого місця уродження капітана опришків Довбуша.

До місточка ще майже дві милі. Дорога веде уже через послідні відноги гір, ще через один верх а зайдеться на широку рівнину, котра, незначно взносячись, тягнеться аж ген до бессарабських степів. Тов рівнинов дорога одностайна і монотонна, тож Петрій старався, доки ще не кинув милих, родинних гір, налюбуватися їх красотою, їх свіжістю, їх життям. Погода була пречудна, – верх, перед ним лежачий, здолу порослий був густим яловим лісом, котрий здалека синівся вкруг гори, мовбито кусень небосклона відірвався і, скотившися з верха, обляг його стопи доокола блакитним вінцем. Верх сам свобідний був від дерев, тільки розлогії а рідкії корчі ялівцю, обнизані напереміну то зеленими, то темно-синявими, то чорними ягодами, понасторушували круг них, мовби для оборони, густо свої коротенькії острії шпильки. На самім вершку розсілася невеличка громада столітніх, підсадкуватих а прегрубих і розлогих буків, котрі путникам літом в тіні своїй готовили милий і приятний відпочинок, а зимою посеред своїх конарів не раз спасали їх від вовків. Тая мальовнича і прекрасна група дерев зветься враз з цілою горою Довбушевим верхом. Поважно поглядають тії старі дерева кругом на околишні гори від полудня і сходу і на безмірну легко фалюючу рівнину, котру шумні срібні струї Бистриці перетинають. Но заразом щось тужного і сумного чути в шелесті тих буків, в журченні холодної скальної криниці пониже, дух якийсь таємничий, незнаний а сильний віє в тій самотній, хоч так чудесній околиці, серце і радо би розширитися далеко, обняти собою той «світ тихий, той край милий», – та чогось дрижить, чогось тривожиться! Мабуть, ще не час!..

Петрій прискорив ходу, щоб скорше достатися наверх, – місце тоє мало віддавна для нього неописанний урок. Поглянув широко кругом, довго, любовно майже вдивляючись в кожду сторону, вкінці, вздохнувши, сказав:

– Боже мій, що за чудний край, що за широкий, що за багатий край! А той народ, що за щирий, що за добродушний, а прецінь…

Не домовив, но дальше пильно і тужно вдивлявся в прекрасну, знану околицю.

– Отець мій, умираючи, всказав мені і цілому нашому роду велику ціль. Я єї спочатку не понімав, но тепер она ясна перед моєю душею, дорога до неї проста, але, ох, як же то ще далека! Боже мій, коли ми скінчим тую дорогу?..

Но бог мовчить, і природу залягла глибока тишина, – лиш збоку, межи буками, злегка зашелестіло сухе торішнє листя, захрупотів лім. Петрій оглянувся, – нич не видати. Мабуть, серна полохливою ногою перегнала сухим листям долів із звичайного леговиська.

А на небосклона високо плаває самотній орел, то широкими розмахами крил вгору збиваючись, то знов спокійно легкими закрутами тонучи вдолину.

– Скажи, орле, може, ти розпитав у того ясного сонця, скілько оно єще разів має сходити над тими прекрасними горами, заким?..

– Заким що, пане Петрію? – відізвався грубий, дикий і трохи хрипливий голос ззаду з-помежи буків.

Петрій оглянувся і спокійно, мовби того сподівався, змірив очима того, що його тими словами привітав. Як запевняли тії, що Петрія знали лично, рідко коли щось здужало так нагло його заскочити, щоби на лиці його видний був який неспокій, щоби з уст його добувся хоч би найлегший голос зачудування. Рівновага, но не апатична, але зовсім сознательна рівновага духу знаменувала кождий крок його життя.

І справді, потреба було цілої неодолимої рівноваги духу сього роду, щоби не то не зачудуватися, але і не перелякатися на вид чоловіка, котрий при тих словах станув перед Петрієм.

Чоловік той дивне якесь мав подобіє в своїй фізіономії до одного з тих буків, що вінчали Довбушів верх, – так, здавалося, був сильний, коренистий, грубий, так високий ростом, так загадочний в своїх движеніях. Вік його був, може, такий, як Петрія. Лице його заплоске, губи, з котрих долішню звичайно зубами прикусував, трохи віддуті, чоло широке, як доска, а на обох його кінцях кості, дивно якось вистаючії, творили понад його очима дві подовжнії, поперечнії могилки, мовби насади двох рогів на голові вола, – все то надавало йому вид тарана, котрим в давнині розбивано мури. Голова велика, ціла майже, кромі уст, очей і чола, поросла чорним, коротким і, як щеть, твердим волосом, звичайно була вділ похилена, малі чорні очі мали якусь ящірчу живість і всегда з дивним виразом зверталися в один пункт. Якимсь упрямим, твердим і антипатичним видавався той чоловік, так що, узрівши його перший раз, годі було здержатися від мимовільного дрижання. Додаймо до того велетну булаву в широкій, як лопата, руці, топір і широкий ніж за ременем, – а стоїть перед нами первий-лучший бандит Абруцців або Піренеїв.

– Слава Ісусу Христу! – поздоровив його Петрій.

– Слава навіки! – відповів він і, вийшовши зовсім з-межи буків, став, як мур, перед Петрієм, опершись на булаву і вліпивши свої маленькії очі в його лице. – А куда бог провадит, пане Петрію?

– В місто, сусідо. Маю там дві пильні справи.

Лице «сусіди» скривилося легким, іронічним сміхом, і він, прикусивши долішню губу, цідив крізь зуби:

– А відки ж мені тілько честі – бути вашим сусідов, пане Петрію? Борони боже, щоби я коли так високо сягав!

– Що ж то? Хіба ви самі від мене відхрещуєтесь? Я вами, Довбущуку, певно, не горджу і ніколи не гордив!

– А, так, так… но… напевно… мушу признати… – душив насилу Довбущук під час слів Петрія, но коли той назвав його по імені, затрясся цілий, мовби під ним земля захиталася, а заразом запалали йому очі якимсь ярким світлом. Но то був єдиний проблиск внутренньої бурі, котра, віроятно, чимраз грізніше збиралась в Довбущуковій душі, – натепер остав ще спокійний і, усміхаючись холодно, продовжав розмову:

– Га, най буде і по-вашому, пане Петрію! (Тоє «пане» вимовляв всегда з особливим притиском і якимсь дивним тоном, в котрім змішана була гірка іронія з ненавистю і погордою.) Я ніяк не можу осмілитися вам противорічити, крий боже! Але, – перервав нараз зміненим голосом, – чи не мож знати, що то за дві пильні справи маєте в місті?

– А чому ж ні? Хочу відобрати сина із шкіл, він ми тепер дома потрібніший, а сли дотепер не навчився розуму, то більше, певно, не навчится. А зрештов, світ – найліпший учитель, бо учит жити, під час коли в школах хіба там читати, писати, рахувати або і єще чого непотрібнішого учат.

– Менша о то, – перервав живо Довбущук, – а друга справа яка?

– Друга? Ат, до поліційного уряду.

– А не можна запитати, чого вам там треба?

– Щось ви нині дуже цікаві, сусідо! – одвітив усміхаючись Петрій. – Того я у вас до сего часу не спостеріг.

Довбущук аж тепер отямився, що трохи задалеко загнався, і, закусуючи сильно свою долішню губу, відпер скоро:

– Вибачайте, пане, Петрію, що так наприкряюся… але… бачите… якась мя цікавість зайшла… но я… зовсім… як називаєся… не хотів…

Довбущук доразу замішався. Видно було, що при послідніх словах думки його зовсім інним предметом занімалися. Язик безсознательно говорив слова без зв’язі. Петрій хотів перервати неприятну стрічу і, забираючися в дальшу дорогу, сказав:

– Бувайте здорові, Довбущуку, дорога далека, а мені дуже пильно, – треба поспішати.

– Петрію, – крикнув нараз Довбущук, – не ідіт до Б. !

– А то для чого би-м не мав іти, єсли ми конче треба? Прецінь я вам казав, що мій Андрій…

– Андрій може ще там погуляти, коли школа скінчилася. Він уже прецінь дорослий, за мамою не буде плакати.

– А хоть би і так, то друга справа не терпит проволоки. Я мушу…

– Петрію, прошу вас, вертайте домів! – говорив, м’якнучи нараз, Довбущук, хотя в очах його видко було граючий огонь зловіщий, готовий вибухнути за леда словом. Тая йому неприродна лагідність прикро контрастувала з попереднім диким і грізним тоном.

– Що вам, Довбущуку, – уговорював Петрій, – чому налягаєте на мене, аби-м вертався, сли ніяк не можу?

– Не можеш! Га, га, га, не можеш! – крикнув Довбущук. – Го, го, братчику, знаю я, що тебе за ланцюг тягне до поліційного уряду! Чув я дещо в селі.

– Но і що ж в тім дивного, хоч би й так?

– Ні, ні… нич дивного… нич дивного! Але… але я тя прошу… я ти розказую: вертай сейчас назад домів! – так із зростаючою дикістю кричав Довбущук, а очі зайшли йому кров’ю від внутреннього напруження, котрого йому було треба, аби до тої хвилі зміркуватися.

– Чи ви, сусідо, не загадали днесь грати зглядом мене ролю якого економа, наганяючого підданих до роботи, – або вашого предка, Довбуша?

Петрієві нерозважно вирвалось тоє слово; чув блуд, та годі було його направити: чекав прото, яке дійствіє тії слова зроблять на противнику. А в серці Довбущука, як видко було по його очах і лиці, страшна велась борба, страшно кипіла кров! Но тим разом ще угамувався від діла, дав тільки волю словам.

– Прокляте, зрадницьке плем’я! Що за ім’я вирекли твої собачі уста? Поглянь, ти, пропаща душе, поглянь кругом на тії гори, поглянь на край той, котрий і тобі, собако, таким чудним видався, на тую необозриму рівнину, поглянь і скажи ми: хто був недавно князем і владиков тих гір, орлом того воздуха, оленем тих борів, паном тих панів аж ген по Дністрові води? Довбуш! Перед ким дрожали смілі і сильні, корилися горді? Перед Довбушем! На кого надіялися слабії, біднії і утисненії? На Довбуша! Хто був красою наших гір, начальником наших легенів? Довбуш! Той сам Довбуш, котрого рука в молодості садила тії буки, видобула з каменя отсю воду, – той сам Довбуш, котрого рука забрала безмірнії скарби від панів і вельмож, уділяючи здобутого бідним браттям, – той сам Довбуш, котрого підступно убив і обрабував з всіх єго скарбів проклятої пам’яті поганець і урядник – твій дід! Скажи, ти, собачий накоренку, де скарби Довбушеві, скажи, де тії купи золота, срібла і дорогого каміння, о котрих говорит народ, о котрих няньки оповідают дітям, о котрих легіні співают пісні, о котрих оповідают сумні еха тих гір, Довбушевого княжества?

Під час тих слів огонь страшного унесення запалав на лиці Довбущука, очі дико йому переверталися в голові.

– Скарби Довбушеві не до вас належат, – відповів спокійно Петрій, буцімто давно уже сподівався такого звороту тої не зовсім дружеської розмови.

– Не до нас? О, я знаю, що не до нас! Але до кого повинні належати? Чи не до нас, єдиних єго потомків? Чи не до нас, єго внуків, котрі тепер з голоду пухнемо, котрі не маємо чим грішне тіло окрити, взимі босі ходимо, під час, коли собаки, убійці нашого діда, розкошуют, свої діти строят та до шкіл посилают і в цілій околиці, мов пани які, верховодят!

– Ей, не гнівіт бога, Довбущуку! Розкошуют з того, що запрацюют! А щодо дітей, то чи ж я сам ваших обох синів не посилав до школи, чи ж я не рад їх був також на людей випровадити? Що ж, коли ви в вічній ненависті, в вічній вражді на мене навіть своїм дітям не желали добра з моєї руки і відібрали їх із школи та вмовлюєте в них непрестанно тую ж вражду і ненависть, котра нас скорше всіх погубит, як одному з нас поможе!

– О, не дождеш ти того, щоби я або котрий-небудь інний Довбущук приймав ласку із твоєї руки, коли може справедливо того требувати, аби ти сам перед ним корився! Най пропаде твоя поміч! Хоть би-м зійшов і на жебрацьку торбу, то таки кусник хліба, котрий мені твоя рука подасть, не варт би був і того, щоби-м го свому псу кинув!

– То чого ж хочете від мене, сли-сьте такі фудульні?

– Свого! Своєї спадщини, Довбушевого добра, і то цілого, до крихти, а тогди тілько можеш ти сам, сли хочеш, спуститися на нашу ласку!

– Але ж того я вам не можу дати, дайте ми спокій! – одвітив різко Петрій. – Єсли би оно до мене належало, я би вам з охотою всьо віддав до посліднього гроша, не тілько для того, щоби вас не кривдити, но щоби вас спекатися і увільнитися від вашої вражди!

– Га, вовчик у баранячій скірі! Ще готов плакати милосердними слезами, щоби, обтерши слези, тим легше пожерти! – воркотав крізь зуби Довбущук. – Петрію, – додав вкінці давнішим грізним тоном, котрий старався, оскільки возможно, злагодити, – Петрію, ще раз, послідній раз упоминаю тя добрим способом, – віддай Довбушів скарб правим властителям!

– Правим властителям? Чи то у тебе праві властителі, що по-злодійськи крадут то, що до них не належит? Довбущуку, дай мені спокій! Сли тя нужда припре, можеш кождого разу прийти до мене, у мене всегда одверті двері для біднішого брата, одверта комора для потребуючих!

– А так, то значить, іди до него жебрати!

– Добро, котрим мя бог поблагословив, – тягнув дальше Петрій, незважаючи на слова Довбущука, – то праця моїх власних рук, не Довбушів скарб! Не я властитель тих грошей кровавих, не я можу ними розпоряджати! Вища ту владає рука, тож трудно мені против неї перти!

– Га, то я тя попхну, ти, безвстидний обманщику! – ревнув диким, до найвищої степені роздразненим голосом Довбущук і, цілою силою порвавши свою булаву, зніс ю високо понад себе і спустив потім на Петрія таким образом, як рубач сокиру, котров хоче відразу розлупати грубу і жилаву колоду. Но Петрій, як би того сподівався, в тій же хвильці відскочив набік і своєю палицею так кріпко ударив Довбущука по пальцях, що тому випала з рук тяжка булава. Но бішенство Довбущука тим зовсім не ослабилося. Затиснувши зуби з болю, з виразом найстрашнішої дикості на лиці, прискочив до Петрія, зціпив його сильно правою рукою, а лівою, винявши з-за пояса довгий виострений ніж, з цілої сили пхнув Петрієві в грудь. Но яке ж мусило бути його задивування, коли грудь Петрієва задзвеніла сталевим брязком, а ніж зсунувся по ній вдолину без найменшого ушкодження! Мов ревуча фаля о скалу, так розбилася його затятість і дикість о непорушимий спокій і сталеву грудь противника. А Петрій під час тої переражаючої сцени був спокійний і з тихим погірдливим усміхом поглядав на свого противника, – один тільки його рух був той, що вирвав Довбущукові ніж із руки і увільнився від його не зовсім дружеського обняття.

– А то що? – заговорив він первий енергічним, но спокійним голосом. – Чи ви не знаєте, що можу вас тепер сейчас в місті обвинити і наробити вам немало клопоту і біди? Не грайте зо мнов, бо всьо, всьо, що гадаєте мені злого зробити, ви сами на себе карбуєте! Як сами видите, я вас не боюся, але ви – стережітся!

По хвилі мовчання мовив дальше:

– Ні, Довбущуку, ви дуже собі нерозважно поступили, хотячи мене позбавити житя! Бо, поминувши уже зовсім правдоподібну можливість, щоби вас сейчас висліджено і піймано, зважте лишень, чи би вам то на що придалося? Ціль ваша – прийти в посіданє Довбушевих скарбів, – сталась би власне через мою смерть неможливою, бо, кромі мене, ніхто не знає місця, де они сховані, а самі би ви їх, певно, і до смерті не найшли! Але бувайте здорові і не гнівайтеся за тую коротеньку научку, – вірте ми, я лиш вашого добра желаю, хоч ви всегда такі недобрі на мене!

І тихим ходом, спокійний, хоть трохи сумний пішов Петрій дальше своєю дорогою.

А Довбущук все ще стояв мов остовпілий на місці, вкінці підняв спущену голову, загриз спідню губу і, заскреготавши зубами, проворкотав до себе:

– Собака, він був предостережений! А тепер хоче єще бути великодушним, щоби мене тим більше упокорити! Але зажди, зажди лишень, я потрафлю [з]робити тебе троха податливішим, зломати той твій камінний спокій!.. Но тоє правду сказав, що крок мій був нерозважний!.. Так, він мусит жити, він мені потрібний живий, я постараюсь ще достати го в свої руки і, – добавив, затискаючи кулаки і сверкаючи очима, – я го достану! О, але тогди… тогди…

Не договорив, але видко було, що внутр його кипіла збурена, що в кип’ятку тім варилися якісь грізні думки і плани, котрі займали цілу його душу. Хитаючися і не зважаючи на стежку перед собою, пішов Довбущук вділ, піднявши свою булаву, і вскорі щез в гущавині бору, протягаючогося, як великанський вінець, у стіп Довбушевого верху.

Примітки

майже дві милі – польска миля – 7 км.

Абруцци – найвища частина гірського пасма Апеннін висотою 2200 – 2924 м. Через Абруцци проходить залізниця, що з’єднує Рим з узбережжям Адріатичного моря.

Піренеї – гори в Іспанії.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 7 – 15.