2. Донос

Іван Франко

Різнообразнії думки роями тиснулися в душу Петрія. Самоудовольство і певність після побіди, віднесеної над затятостю Довбущука, перелилися в душі його в благодатне чувство надії, скріпляюще нас перед новими опасностями. Його воображеніє розкривало йому перед душею широкії картини будучності. Він бачив, як за Довбушеві скарби зносяться по цілім краю народні школи і воспиталища, удержують і образуються тисячі убогих сільських дітей, підноситься земледільство і промисл, підноситься і ублагородняє працюючий клас, виробляється руська інтелігенція, – а всі тії великанськії діла ростуть, дозрівають під проводом його щасливших наслідників, Петріїв. Никне, немов чорна хмара, незгода межи Петріями і Довбущуками, – за тим приміром і інні партії, котрі спорили досі о останки імінія своїх батьків, замість щоби мали спільною працею тоє ж побільшати і удержувати, подають собі руки в згоді. І його душа, плінена блеском тих чаруючих картин, не могла від них відірватися, а воображеніє його під вліянієм нескінченно просторих ланів, котрі він бачив очима, – ширило щораз дальше світ його душевний, показувало йому цілу, велику, нерозділену і неділиму Русь, цвітучу і веселу, щасливу, славну і могучу!..

– О боже, – востхнув він із глибини серця, – коли все тоє так станеся?

– Добре полуднє! – поздоровив його якийсь жидок, котрого догнав по дорозі.

– Добре здоров’є!

Самотні а широкі поля, котрі якось тиснули душу самотою і німим мовчанням, понукували до розмови, до познакомлення ся хоть би найнезнакомшим, скоро його стрітилося. Подорожній жид, котрого Петрій стрітив, мав в лиці своїм щось так привлекаючого, так не жидівського, а типово руського, що Петрій, зараз за першим поглядом на нього, остановився і зачав пильно приглядатися тому чоловікові. Свобода рухів, великії, умнії і яснії очі, простий ніс, знаменуючий енергічність і силу характеру, кромі того, щирість і одкровенність – всі тії, племінним жидам так невластивії черти ударили Петрія. Йому здавалося, що він уже десь-колись тоє лице бачив, хотя й невиразно і хвилево. Розмова зачалася від звичайних вопросів зглядом дороги, жнив, села, з котрого, і цілі, до котрої ідеться. Петрій довідався, що той незвичайний жид називається Ісаак Бляйберг і іде також до Б. в собственнім інтересі, котрий уважав за неінтересований чи за мало значучий, щоби його другому оповідати. В продовженні розмови увидів Петрій, що Ісаак зовсім не має жидівського акценту і говорить так плавко і звучно по-руськи, як родовитий русин. Він чувствував що раз, то більше якуюсь неописанну симпатію до того чоловіка, він оповів йому своє діло, в котрім ішов до Б. до поліції, замовчавши, однако ж, підозріння, яке мав на Довбущукових синів.

– Около 5 000 р[инських] золотом і серебром, – що за огромна сума на наші тяжкії часи! – аж скрикнув Ісаак; то була первая ознака, по котрій Петрій знов пригадав собі, що має жида перед собою.

– Знаєте ви що, господине Кирило, я маю сношенія з многими жидами і християнами в М. на Уграх, де звичайно єсть осередок всіх шпигунів, трудячихся виловлюванєм злодіїв, – я би міг зателеграфувати сейчас з Б. до них. А не знаєте так більше-менше, хто би то міг був зділати?

– Єсли бисьте були такі добрі, то просив би-м питати за двома молодими людьми, досить підозрінної і зухвалої поверховності; літ коло 18 до 20.

– Що? То ви, таким способом, більше-менше знаєте їх?

– Ні, я бачив часто двох таких людей, снуючихся там-туда, де лежали гроші, но чи я міг і подумати, яка була їх ціль? Мимо того, я постановив сегодня рано перенести гроші на безпечніше місце, але уже і місце застило по них.

– Позвольте запитатися, – перервав нараз інним тоном Ісаак, – чи не бачилися ми уже коли? Ви мені щось знакомим видаєтеся!

– І мені так видится, – сказав Петрій, – але не можу собі пригадати, де би то і коли могло бути?

Слідувало довге мовчання, кождий з путників погрузився в розгадування, но ні одному не могла прийти на пам’ять ані хвиля, ані спосібність, при котрій вони бачилися. Прийшовши до Б., вони попрощалися, жид обіцяв якнайскорше дати о собі чути і поспішив за своїм ділом на Лан, котра-то часть міста, замешкана майже ісключно жидами.

А Петрій, вступивши по дорозі до сина і приказавши йому збиратися в дорогу, пішов до поліції. Господин Чакан, шеф поліції місцевої, виразив, може, ще більше здивування над величиною страти простого, як казалося, селянина і прирік йому щиро занятися вишуканням злодіїв, котрих Петрій так само означив, як Ісаакові, замовчавши о їх іменах і о тім, що він знає їх.

Пощо подав Петрій донос в такий спосіб? Чому він попросту не сказав, чия се справка? Пощо він через таке невиразне описання злодіїв наражався на цілковиту страту так значної суми?

Мотиви його поступування були зовсім прості. Він зв’язаний був присягою стеречи Довбушевих грошей і хоронити тії ж в цілості, – присяга вимагала від нього поліційного слідження на случай страти. Але заразом присяга в’язала його старатися яким-небудь способом прийти до згоди і єдності з Довбущуками, бо аж тогди мала наступити пора їх спільного ділання для добра народу. Він числив, що лагідністю, уступчивістю позискає їх, він хотів їх щадити, а однако ж назад відзискати свою страту. Но таке поступування, як і він сам бачив, не могло завести його до цілі. Або мусив відречися грошей, або явно відкрити імена злодіїв. Случай, однако ж, допоміг йому відзискати страту і дав йому навіть спосібність ворогам своїм показати доброту свого серця, – хотя й мало що поміг йому до переведення згоди і усмирення злоби Довбущуків. Як то сталося, розкажем опісля, а тепер перенесімся на Зелену улицю, на котрій було помешкання Андрія. Тая самотня і тиха уличка, вся, як бачилося, потопаюча серед зелених вишневих та грушевих садів, була найодвітнішим місцем мешкання для учеників. І дійсно, найбільше їх на ній всегда роїлося і наповняло своїм криком, пустотами, бормотанням, ученими фразами і розмовами кождий закуток.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 15 – 17.