3. Прощання товаришів шкільних

Іван Франко

Андрій Кирилич Петріїв був молодець около двадцяти літ і зовсім приятних та занімательних черт лиця, котрі, однако ж, трудно було назвати хорошими. Його русяве волосся спадало густими кудрями на плечі. Високе чоло блищалося всегда, а в його чорнім, блискучім оці відбивався внутренній спокій душі. При ближчім слідженні, однако ж, мож було на дні того ока викрити якусь черту глибокої меланхолії, котра часом, особливо в пізніших літах, часто розливалася по цілім лиці, вкриваючи його якимсь напівпрозрачним матовим світлом: щирість і добродушність видна була во всіх його чертах, в цілім уложенні його лиця. Ріст його був мірний, і видно було, що з часом він стане такий підсадкуватий, як отець, – але його організм був цілковито і сильно розвитий, а во всіх движеніях видно було бистроту, зручність і енергію.

В товаристві розмовний, веселий а навіть жартобливий і за то дуже люблений товаришами, він, помимо того, був склонний до самотності і розмишлювання в тишині. Лагідність і услужливість, бистрий розум, пильність і витривалість в праці, здоровії поняття о речах єднали йому всюди приятелів як межи товаришами, так межи учителями і старшими. На селі, коли приїхав на празнини, любив він говорити з селянами, прислухуватися їх природній філософії, так простій, а прецінь так повній глибокої моральності.

Межи товаришами він особливо любив живих, веселих, дотепних молодців, і для того найщирша дружба в’язала його з Олександром Тисяком, сином убогих, вправді, родичів із невеличкого гірського села, кілька миль віддаленого від Перегинська, – але котрий із своїх гір, окрім характеристичної красоти лиця, окрім здоров’я і свободи движеній, виніс нічим непреодолиму веселість. Пристрасний любитель співу і пісень, і сам досить хороший тенор, був Олександер ще більшим любителем товариства, жартів і веселих розговорів. Непосидючий і бистрим дотепом обдарений, умів він кождого втягнути в розмову, кождого заняти, кождого розвеселити і забавити. Але тая, як здавалося, легка, дитинна поверховність, тая пустота і шалість покривала глибоке, ніжне чувство і була передовсім випливом буйної, веселої фантазії. Олександер ще від нижчих класів одличався тим, що робив всегда найліпше задачі, він давно ще зачав пробувати виливати свою фантазію в стихи і слив межи товаришами поетом.

В помешканні Андрія уже пусто, голі стіни представляють понурий вид, речі ще вчора передав домів. Він уже приготовився до подорожі, чекає ще тільки на товаришів, котрих просив до себе на четверту годину, щоби з ними попрощатися, – і ходить задуманий широкими кроками по світлиці.

Перед ним на столику лежить отворений лист від вітця, которий вчора дістав і в котрім йому отець писав, що мусить покинути дальші науки і вертати додому. Немало то спочатку застановило і здивувало Андрія, бо отець його перед тим ніколи йому о тім не згадував. Жаль йому стало товаришів шкільних, з котрими в щирій, братній дружбі так много літ пережив, жаль йому стало і тих наук, котрі лиш що зачав був правдиво любити і цінити, а котрі тепер навсегда мав покинути. А знов, з другої сторони, і рад був вирватися із-межи міських мурів, стісняючих його широку грудь, рад був жити близ вітця, котрого дуже любив і поважав, рад був уцілувати руки любезної матері, котрої не бачив ще від великодніх свят, а накінець – і його тяг до Перегинська сильний магнес, двоє блистячих, живеньких і чорних, як уголь, оченят.

От о чім думав Андрій, ходячи по своїй пустій комнатці.

Та ба, готов-єм був, любезний читателю, мимовільно затаїти перед тобов ще один, і то, може, найважніший, предмет гадок Андрія, предмет, із которого хоть почасти дасться витолкувати тая скрита меланхолічна черта нашого героя. Щоби, однако ж, ліпше порозуміти і в властивім світлі обачити цілу річ, перечитаймо одну маленьку картку із історії дитинячих літ Андрія.

Було се вечором у неділю. Пречудна весняна природа красувалась цілою повнотою свіжості, життя і запаху, – свобода і радість наповняла, здавалося, безмір і проникала наскрізь людськії серця. Благодатне тепло виваблювало щораз новії громади пестрих цвітів із землі, щораз новії громади святочно одітих людей із тісних хижин в поле, на улицю, на прохід і дружеську розмову. Коло родичів, котрі під вечір засіли широкими кругами на колодах серед села, крутилися гурмами діти, іграючи та наповняючи воздух криком і гамором, мов громада кавок. Вкінці зібралися і побігли в поблизький невеличкий лісок, котрий находився на стоці так званої Чорної гори і припирав майже до самого Перегинська. Тлумно, з шумом і криком побігли діти в лісок на цвіти і ягоди, не зважаючи, що вже сонце хилилося до заходу, – з ними побіг і малий Андрій.

Прибігши уже до стіп самої гори і заким ще ввійшов у ліс, хлопчина мимовільно підніс очі вгору. Сонце власне запало за сам вершок Чорної гори і червоним світлом обляло за собою широкий край небозводу. На тім червонім тлі рисувалася в диких, пошарпаних, острих і утесистих формах, мов скаменілий кістяк великана, Чорна гора. Але той вид не був нічим новим для малого Андрія, інний предмет заняв в тій хвилі цілу його увагу. На самім вершку Чорної гори, на найвищій скальній іглі, де хіба орли клали свої гнізда та хмари мовчки пересувалися, стояв недвижимо, як камінь, з руками, зложеними нахрест на груді, чоловік в гірськім строю. Великанська його стать рисувалася виразно на кроваво озаренім небі, – видко було його голову, схилену вділ, а малому Андрієві бачилося, що він поглядає з гори на нього і киває йому, щоби не ішов в ліс. Але товариші його уже повбігали були в лісок і гуділи по нім, як чмелі, скачучи помежи знаними смереками, та кликали Андрія. Той відвернувся від особлившого чоловіка і побіг за другими.

Не минуло, однако ж, чверть години, як діти вбігли в ліс, – сумерк уже западав по долах і чагарях; роса густа сірим ковром покрила узенькі луки межи горами, тишина розсілася в природі, коли нараз перервав ю ужасний крик дітей в ліску. Видко, щось страшного мусило статися, бо крик ставався все дужчий і одчаянніший, вкінці кількоро дітей вирвалося із ліска і зо страшним криком щодуху погнали в село. Андрія не було межи ними.

Слідувала довга, тяжела тишина.

І знов перервав ю тривожний крик. Були то голоси селян і селянок, котрі, почувши від дітей, здужавших утечи, що два медведі напали других в ліску, і, узброївшися чим хто міг, поспішили на рятунок дітей. Наперед, бліда як смерть, без слова, без голосу, бігла Андрієва мати.

– Сюда, сюда, ходіт за мнов… ось туй недалеко на полянці! – кричав один хлопчик, котрий осмілився ще раз з людьми вертати в ліс і показати їм дорогу. – Ходіт лишень! Он ту ми збирали ягоди, нараз заревіло щось за нами, я в ноги, обертаюся, а то два медведі біжат просто на нас, а такі вам великі! Я вже потім не знаю, що ся дальше стало, бо-м аж в селі отямився.

Так розповідаючи, запровадив потривожених аж на реченую поляну. Тихо і сумрачно було на ній; в першій хвилі не мож було нич узріти.

– Мати божа, а се що?– крикнула одна селянка, спіткнувшись о щось м’якого, лежачого під смерекою.

В тій хвилі засвічено ліхтарню, котру приніс з собою один із селян, і очам присутствуючих представився страшний вид.

Мов снопи на тоці, валялися по цілій полянці нещасливії діти, пошарпані і плаваючі в калюжах власної крові. Глибокії рани, із котрих ще капала кров, свідчили, що життя уйшло уже давно із тіл і що дармий тут всякий рятунок.

З криком страшного одчаяння, з криком, проникаючим до кості, бо в нім звучала вся сила матерньої любові, кинулися нещасні матері відшукувати свої діти. А перед всіми Петріїха, котрій серце пукало за своїм єдинаком. Тиха лісова полянка по вторий раз зазвучала страшними голосами розпуки і болю.

– Ось він, ось він, – крикнула Петріїха, кидаючись омліла на свого Андрійка. Лежав нещасний хлопчина межи трупами, цілий підпливши кров’ю. Але диво: мати бере свою дитинку в дрижачі руки, глядить, де страшна рана, котрою уйшло молоде життя, але рани добачити не може, лиш кров обляла йому головку, руки і плечі, – рани не видко. На землі, де лежав Андрійко, широка калюжа крові, але, може, вона виплила із інних трупів?

– Боже, чи се могло би бути?.. – Іскра надії блиснула в серці бідної женщини, розпука додала їй сил, – розірвала сорочку на дитині, прикладає руку до серця, серце б’ється в груді… – Він живий, живий! – крикнула, а в тім голосі тисячі чувств мішалися. – Води, води!

Принесено води, покроплено Андрійка, і він ожив.

– Що ту такого? – запитала дитина. – Ох, мамуню, чи ви ту? А той чоловік великий, де він, чи ви го бачили?

– Що за чоловік, моя душечко? Я нікого не бачила – що за чоловік?

– Хіба ж ви го не виділи? Адже він недавно ту був – саме тогди прийшов, як медведі шарпали Семенка і Настуню, а ми решта в страху стислися вкупу!

– Андрійку, як то було, як то сталося? – питали селяни, обступивши ущасливлену матір.

– Адже вам говорю, що прийшов якийсь чоловік, – я го ще не бачив ніколи, аж нині первий раз, як сонце заходило.

– Де ж ти єго бачив?

– А он там, на самім вершку Чорної гори; він стояв, а руки мав зложені нахрест на груді, так, як бабуня, коли їх мали брати у ямку.

Всі, котрі то чули, поглянули по собі з усміхом недовірчивості, думаючи, що хлопчина зо страху говорить якіїсь небилиці. Але хлопчина зовсім спокійно говорив, лиш лице його було ще смертельно бліде.

– А потому, як медведі надбігли, я видів, як той сам чоловік спішив з гори, але зараз сховався в гущавині. Уже медведі всіх покусали і бігли до мене, коли нараз він став передо мною, витягнув руки догори, але нич не казав. Я настрашився ще більше, коли-м побачив, що медведі зачалися єму лестити до ніг, як пси. Що дальше сталося – не знаю.

І знов люди поглянули по собі, але на сей раз ніхто не усміхався. Мимовільно очі всіх звернулися на вершок таємничої Чорної гори. Пошарпані скали і дикі зворища бовваніли в нічнім сумраці, і здавалося не одному, що вони всі поволі рухаються, але і живої душі не було видно межи ними.

– Синочку мій, ходи додому! – озвалася Петріїха, беручи за руку Андрійка.

Плач і завід нещасних матерів розлягався тим часом по лісі.

Нещаснії пообвивали покалічені й кроваві тіла і понесли домів.

Який був той вечір в Перегинську, нелегко описати.

Ніч настала темна і хмарна, вітер свистав в ущеллях Чорної гори, мовби заводив разом з бідними родичами. Заледве потомленії горем і жалем люди поснули, дався чути крик: «Горит, горит!»

Огонь вибух в сусідній хаті коло Петрія при самім кінці села. Вітер, як би підняв тую новую грозу на свої крила, ніс зо страшною скорістю знищення по селі, – і в кількох мінутах більша його половина бухала кровавим заревом. Крик, замішання, зойки мішалися з тріском валячихся дилин і з шумом поломені. Всякий рятунок оказався дармим при так страшнім вітрі і при недостатку прирядів до гашення.

Петрієва хата була одна з перших, котру обхватив огонь. Не було часу нич виносити. Петрій, котрий в грізних хвилях ніколи не тратив притомності, зібрав що ціннішого, виніс на безпечне місце і побіг рятувати сусід, сказавши жінці іти з дитиною в город і стояти здалека. Але нещаслива Петріїха, другим уже одного вечора ударом діткнена, стратила зовсім притомність, і коли очутилася в огороді, узріла, що Андрія не було при ній, і пригадала си, що його в замішательстві забула винести з хати.

– Мій син, мій Андрійко! – крикнула нещаслива і, омліла, упала на землю.

А Андрійко після страшної тривоги в ліску спав твердим сном, аж доки не збудила його духота, дим і жар, побільшаючийся щохвиля. Бідна дитина зразу не могла поняти, що се значиться, але, коли надворі побачила страшний блеск і почула крик і писк народу, зачала і собі кричати і плакати. Но то недовго тривало. Дим запирав дух бідному хлопчині, горячо відібрало йому сили, він упав на постіль, не можучи уже і рушитися. І ще раз отворив очі і узрів, як нараз перед ним став той же самий таємничий високий чоловік, котрого уже два рази нині бачив, його велетна стать рисувалася дивно на червонім тлі пожару, котрий уже зачав бухати через вікна, – він приступив до хлопчини і взяв його на руки. Андрійко в тій же хвилі потеряв притомність, зажмурив очі, а голова звисла йому на діл, як мертвому.

А в огороді лежала напівмертва Петріїха. Ніхто не поспішив ю рятувати, аж дощ, котрий коло півночі пустився, прикликав ю до життя. Місяць проглядав де-не-де із-помежи хмар, і при тім світлі вона увиділа, що при ній, недвижний і блідий, як в ліску, лежав її Андрійко.

І від того-то часу каждої ночі в сні представлявся Андрієві незнаний, таємничий його спаситель; не раз він бачив його наяві при западі сонця на верху Чорної гори на червонім тлі зарева солнечного і вкінці уже не міг собі розтолкувати, коли його бачив в сні, а коли наяві. Дармо він напружав свого духу, щоби дійти, що може його в’язати з тим таємничим чоловіком, а однако чув то сам, що його судьба зв’язана з ним, чув, як йому здавалося, тії сильнії невидимі узи. І від того-то часу датувалася тая черта меланхолічна в його душі. Але тепер постановив він собі дійти будь-що-будь тої таємниці і пізнати ближче чоловіка.

То були мислі Андрія. Ударила четверта година.

– От і означений час, – промовив він тихо до себе, – небавом і они прийдут, небавом попрощают мя други моїх шкільних літ, – може, і навсегда! – І по лиці Андрія розлялася глибока, хоть хвилева меланхолія.

В тій хвилі брязнула клямка, широко отворились двері, і з шумом ввійшло кільканадцять молодців в світличку.

– Ов, а ту, бачу, у тебе зовсім уже пустка, Андрію, – сказав, входячи і сміючись, Олександер.

– Та пустка, як бачиш, – мої річі ще вчора поїхали в гори, а я нині забираюся, – ось батька лиш що не видно.

Тим часом другі ученики поклали капелюхи на столик, ходили по хаті, і пустка загомоніла життям, оживилася ще послідній раз.

– Чи побачимся ми коли ще всі разом так, як тепер? – закинув Олександер.

– Приятелі, – сказав, виступаючи на середину, високого росту брюнет, Іван Баранович, – послухайте, що я вам скажу. От ми днесь послідній раз ту бачимся по кількох літах, прожитих разом, дружно, в праці і труді. Чи не добре би було, щоби ми тепер постановили собі, пізніше, от так за десять-дванадцять літ, на певнім означенім місці зібратися всі, кілько нас ту є і хто живий останеся? Яке хто буде занімати становище – чи буде урядником, чи священиком, жонатим чи ні – кождий най ставится!

– Добре, добре! – загомоніли всі. – Пристаємо! То буде найліпша пам’ятка нашої дружби.

– То буде оригінальне свиданье, – сказав Олександер і додав, виступаючи на середину: – А я вношу, більше в подрібності входячи, щоби-сьмо за десять літ дня 25 липня зібралися в Львові коло Народного дому. Хто з тим соглашаєся, нехай підпишеся на отсій картці!

– Ні, не так, – сказав Андрій, – таких карток зробити, кілько нас ту є, і на кождій мают всі підписатися, щоби кождий міг таку картку всегда при собі мати на пам’ятку!

Згодженося з тим, і сейчас всі живо кинулися до діла, а небавом картки були готові. Нагорі на кождій картці написано було гарним і грубшим письмом:

«Львів. Народний дім. Дня 25 липня. 1866».

За тою надписсю слідували підписи учеників. Щирії, дружеськи поцілуї запечатали той первий акт прощання, за чим слідували пісні, – тії розгульні, ученичеські, молодецькі пісні, заховані ще з давніших часів, в котрих ученики вищих класів зовсім інне життя провадили, як тепер. Вкінці озвалися майже одноголосно всі до Олександра, щоби той задекламував свій стих на прощання, бо уже кілька днів перед тим чули, що Олександер такий стих уложив і хоче його при розстанні задекламувати.

– Чи не до мене се ви говорите? – спитав він жартобливо і обернувся, бо до сього часу розмовляв з Андрієм, з котрим були нерозлучні приятелі.

– А до кого ж, як не до тебе, – гукнув Баранович. – Шуруй, поето, насеред хати та глаголи свій стих.

– От би-сьте ми воліли дати спокій, мені не до декламації тепер, коли мій Андрійко мене оставляє, – говорив Олександер тихим голосом, но, помимо того, встав і виступив на середину. Всі стали оподаль вокруг, зробилася тишина, Олександер спустив на хвилю очі вділ, вкінці, піднімаючи їх і поглядаючи ясно по товаришах, задекламував дзвінким голосом і з живою жестикуляцією слідуючий стих прощальний:

Днесь сонце світить тепло, ясно

В послідній наш прощання час,

І в серцях наших нині красно,

Свобідно, хоть і сумно враз.

Но чи нам світ так ясний буде

І так свобіднії душі,

Коли притиснемо до груди

Друг друга по довгім часі?

До сей пори плила-іграла

Фаля життя, несучи нас,

Лиш чудний край, сади минала,

Не замутилась ані раз.

Но чи таков вона остане,

І не прийде нам на їй дно

Тонути в намулля погане

І виплинути на… багно?

До днесь в нас праця була спільна

І в дружбі мило було жить,

І вироблялась воля сильна,

Щоб сміло в бій з життям вступить.

О, не забудьте ж, браття милі,

В життю про юних днів дружбу,

Бо лиш на світі той щасливий,

Хто ю знайти успів в життю!

Поет уклонився на знак, що декламація скінчена. Не чути було гучного плескання ані брава, але всіх очі, звернені німо на підлогу, свідчили живо, що декламація молодого поета настроїла їх уми до поважних мислей, до глянення на далеку, темну будучність. Первий Андрій кинувся в обнятія Олександра, знов пішли устиски і поцілуї, – і по хвилі знов шумніше було в світлиці.

– Андрію, але ти напишеш деколи кілька слів до мене, не правда? – говорив Олександер, обнявши його за шию.

– Як же можеш ще питатися? – одвітив Андрій.

– Ага, завжди, бігме, що так! – перервав Олександер, нагадуючись. – Знаєш що, Андрію, ми ще сих празнин побачимося! Я думаю робити екскурсію по горах помежи народом в моїх поетичних цілях, навмисне заверну до твого Перегинська.

– Заверни, заверни, я ти ручу, що багато скористаєш, – говорив Андрій, – а мені і моїм родичам зробиш через тоє дуже велику приємність.

Знов брязнула клямка, ввійшов старий Петрій.

– Слава богу, мої господинове!

– Слава навіки! А, вітайте, господине Кирило! – крикнули хором молодці.

– Перепрашаю вас, мої господинове, що зараз по привітаню мушу і попращати вас. Пора в дорогу, Андрію!

– Я готов, татку! Будьте здорові, товариші! Олександре, до свиданья!

Але товариші не хотіли так скоро пустити ані старого, ані молодого Петрія. Андрія цілували, обнімали, а старого окружили і розпитували про роботи, про Довбущукових синів, котрі були також кілька літ їх товаришами, і про інниї речі.

Петрій, однако ж, дуже був маломовний і сказав лишень:

– Простіт, мої господинове, дорога до Перегинська далека, хоть би-м і рад, не можу ту з вами довше бавити. Треба спішитись.

І знов, обернувшися до сина, спитав коротко:

– Чи уже?

І Андрій, попрощавшися з всіми, мовчки пішов за вітцем. Поетичному Олександрові аж слези стали в очах. Мовчки отець з сином перейшли улиці міста, і Андрієві видався отець уособленням його судьби, повеліваючої, неумолимої і мовчачої, а однако ж ласкавої, як отець. Оглядаючися всюди, він прощався з всіми закутками, знайомими домами і лицями, межи котрими жив довгі часи, а з котрими тепер навсегда мусив розстатися і іти, куди його вела його німа судьба. Старий Петрій також мовчав, він мав багато дечого говорити з сином по дорозі, тож тепер порядкував і укладав все в душі, – щоби йому постепенно всказати путь, котров має на будуще ступати, і ціль, до котрої має стриміти.

Примітки

Народний дім – культурно-освітній осередок, який 1849 р. відкрила у Львові Головна руська рада. Сучасна адреса – вул. Театральна, 22.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 18 – 27.