5. Особливша рукопись

Іван Франко

Єсли ся тобі, ласкавий читателю, трафило коли переїжджати залізницею із Львова до Станіславова і минати невеличке повітове місточко Болехів, то, запевно, коли виглядав ти віконцем із вагона на тую хорошую підгірську околицю, звернула твою увагу на себе гошівська церков, біліючася далеко своїми мурованими високими стінами. І в-істі, рідко де трафиться тобі у нас побачити будинок так гарний, а особливо так привлекаючий до себе мальовничістю свого положення. Церков гошівська з чудним образом богородиці, до котрого на відпуст спішать богомольці о кілька і кільканадцять миль навкруги, разом з монастирем збудована на вершку значної гори, – але то додає їй ще особливої мальовничості, що тая гора єсть послідня в досить довгім побічнім пасмі Карпат і врізується собою глибоко в гладку і лиш на краю небосклона легко ко сіверо-востоку фалюючу болехівську рівнину.

Гора монастирська не спускається лагідно до тої долини, але стримить над нею, бачиться, грізно своїми обривистими боками, насторошеними ліщиною та глогами, котрі, мов малі діти, обтулюють собою голі боки і ребра матері. А вдолі під тими утесами шумить сердито і піниться, б’ючись о кругле каміння, котре, як умершії барани, дно її залягає, бистра і значна гірська ріка Свіча. За нею на широкій ріні розсілося гарне, велике і порядне село Гошів, – а там ген дальше і сама сердита Свіча сховалася межи лозами, мов та розсерджена дама, котра завине своє пречудне, повне блеску молодості лице в вуаль і відвернеться набік; узькі, кручені, хоть старанно вичищені і дрібним піском посилані стежинки в’ються крутим берегом вгору, ведучи на не дуже обширну, але рівну і широкими теребовельськими плитами виложену площадь, серед котрої високо к небу зноситься монастирська церков з самим же монастирем, – все хоть не зовсім уже нове, але старанно удержане і чисто побілене.

Ціла площадь доокола від запада, сівера і востока по краях, куди суть стрімкії, утесистії береги, обведена низьким а давнім живим плотом із глогів, котрі, сплівшися своїми кільчастими галузками, утворили густу, непробиту стіну. Декуди тільки видко в тій стіні проруби, заосмотрені хвірточками. Від южної сторони, куди дальше тягнеться пасмо гір, поперериване лишень темними, узькими і глибокими поперечними деберками, на нижчій, хоть не обширнішій терасі розложився невеличкий, але досить розкішний садок отців василіанів, з хідничками і альтанками, отіненими хмелем та диким виноградом, з деякими цвітками та гарними овощними деревами. Збудування господарські розложилися аж ген на долині; здається, рука побожного фундатора зіпхнула з тої поетичної і мальовничої висоти, маючої статися місцем божої хвали, молитви, спокою і самотнього монашеського розмишляння, всю суєту мирськую, щоби не мутити нею набожного спокою. І в-істі, далеко по краю іде, – а давніше ще дальше ішла, – слава про побожність і святість гошівських отців, про чудну ікону, – і немало легенд і повісток о тім місці кружило і кружить межи народом. З не одною із них ми і в дальшім перебігу нашої повісті будемо мати спосібність стрітися.

– Чи бачите, отче Методій, що я нині найшов в нашій бібліотеці? – говорив отець Спиридон, маленький сивий старець з товстим лицем, дрібними, глибоко сидячими, сивими, но всегда усміхненими і ласкавими очками, до ігумена монастиря, старця уже більше як сімдесяти літ, вечором того ж самого дня, коли наші герої, Петрії, вернули з нещасливим старцем до Перегинська.

– А що ж ви такого знайшли? – спитав отець Методій, защіпаючи сильніше вікна своєї келії і спускаючи віконниці, котрими шамотав вітер. Надворі уже зачиналася страшна борба стихій, грізна, розгульна літня буря, так багато маюча подобія до борби чувства, до кип’ячої, грізної борби страстей в молодім серці. Старець замкнув перед тою бурею свої вікна і засунув віконницями, подібно як замкнув давно уже своє серце перед бурями страстей, як відрікся світу і всіх його чувств, його радощів і бід. Лиш чувство релігійне осталося в душі і світилося ясно в його серці, як тая олійна лампа в його тісній келії.

Позамикавши вікна, поправивши лампу і поставивши на своє місце великий і важкий хрест срібний, єдину ціннішу оздобу тої простої келії, нічим зрештов не розличної від келії звичайного братчика, – отець Методій сів знов при старім дубовім столику обіч отця Спиридона і, повільно обернувшися, поглядав на предмет, о котрім говорив отець Спиридон. А треба ще додати, що отець Спиридон був надзирателем невеличкої, хоть досить багатої в старі книги і письма бібліотеки монастирської.

Спімнутий предмет – була то рукопись, виконана на сивім, але сильнім і грубім папері, на якім звичайно писано при кінці вісімнадцятого і з початком дев’ятнадцятого століття, заким ще повинаходжувано наші білі, тонкі а слабі папери, що самі від себе по якімсь времені нівечіють і розпадаються, мовби були зроблені із сухого тіста. Рука була, як бачилося, досить тяжка і невправна, але букви великі і старанно писані.

– Де ж ви то знайшли і що то за письмо?

– Днесь вполудне, заглянувши, після мого звичаю, в бібліотеку, я узрів отсе на столі. Що я собі голови наломав, щоби відгадати, хто там міг тоє письмо положити! А що ту за письмо, що за язик, того зовсім не второпаю. Цілий день нині мучився я, щоби прочитати тії знаки, – ані руш!

– Як то, – сказав здивований ігумен, вкладаючи на маленький, но довольно правильний ніс окуляри, оправлені в грубі золоті обручки, – адже се, як бачу, досить чительне руське письмо!

– Га, то будьте ласкаві перечитати єго, отче настоятелю, – сказав, здвигаючи плечима, отець Спиридон.

Ігумен дрижачою від старості рукою взяв рукопись і, придержуючи ю до лампи, зачав придивлятись дивним знакам, щоби їх відцифрувати. Наверху стояло виразно написано:

«Мій пам’ятник. О. Д. 1772».

– А бачите, отче, я перечитав надпись без всякої трудності, – сказав старець, урадуваний, як дитина.

– Я перечитав ю також, а ще перечитав і на кінці кілька букв, але решту ані суди боже!

І направду здивувався немало отець Методій, коли, дальше уже ані слова не міг перечитати із цілої довольно спорої рукописі; букви подобали зовсім на руськії, і письмо було досить старанне, чисте і, як на свою давнину, дуже добре заховане. Після пильного слідження здужали тільки оба отці духовнії переконатися, що не все було писано в однім часі, але межи писанням поодиноких кусників, розділених відступами, упливали, віроятно, довгії літа. На самім кінці були знов чительно написані слідуючі слова:

«Врем’я. 25. Юлій. 1856. Гош. Мон. Бібл. Час. 12. Пвн.»

– Що се має значитися? – вопросив здивований ігумен. – До чого зміряют ті дивнії слова? Котрого днесь маємо?

– 25 юлія.

– А чи ту не стоїт той сам день?

– Так і єсть.

І отці, роздумуючи над смислом тих слів, поглянули на рукопись.

– Котра година? – спросив ігумен.

– Одинадцята за п’ять мінут.

– Гм… 1856… теперішній рік, а «Гош. Мон.» – чи не має то означати Гошівський монастир? – міркував напівголосно сам до себе старик-ігумен.

– А «Бібл.» – чи не має то значити бібліотечну залу? – докинув бібліотекар, отець Спиридон.

– Боже, ту, може, щось недоброго коїтся, може, наші священнії мури мают нині статися зрілищем якого поганого, безбожного діла, котре шукає скритості і загадало знайти ю аж в наших тихих мурах?

– О тоє нема чого боятися, отче Методій, – проговорив бодріший духом бібліотекар, – двері позамикані, а зрештов, надворі така буря, – кому ж би тепер хотілося підкрадати аж сюда?

І як на потвердження слів отця бібліотекаря, завила буря, зашуміла грізно, гори заграли стократним ехом громів, аж шиби задзвеніли в олов’яних оправах вікон.

– Нещастє і зло не спит! – промовив коротко і понуро отець ігумен, і в тій же хвилі світло на столі дивно якось задрижало, захиталося, помимо цілковитого спокою в келії, зачало слабнути, темніти і нидіти, накінець павхнуло ясно і сильно і горіло потім дальше спокійно одностайним і ясним поломенем, як і перед тим. Оба отці дивно якось поглянули по собі, – на їх спокійних старечих лицях не видно було жадної зміни, жадної блідості, але серця мимовільно якось живіше і неодностайно забилися страхом.

– Що ділати? Хіба побудити братей і службу? – говорив ігумен і уже сягнув рукою по рукоять дзвінка, коли отець Спиридон задержав його.

– Думаю, що не треба заскоро тривожитись. Мені ся все здає, що ту не грозит ніяке небезпеченство. От знаєте що отче настоятелю, ходім радше тепер сами до бібліотечної зали; заждем там до дванадцятої, побачимо, що там буде діятися. Але я все думаю, що то таки нич не буде.

Старому і трохи уже дитинному ігуменові тяжко було рішитися, – він все бачив якісь нечувані переступства, позаяк взагалі він, яко старець, дуже наклонний був до містицизму. Але вкінці, взявши хрест з святими мощами, свячену воду і кропило, він рішився слідувати за отцем Спиридоном. Той був молодший і сміліший, взяв лампу і рукопись і, шукаючи при боці ключа до бібліотечних дверей, ступив наперед.

І знов вітер загудів, зашумів, засвистав надворі, і знов гори розгомонілись страшними голосами і відголосами громів, і знов задзвеніли шиби в вікнах, і знов світло таємничо захиталось і немов прижмурилось, неначе сонне, щоби по хвилі ще ясніше, як вперед, блиснути своїм ясним, тускло-золотим оком. В тій же хвилі годинник, дзвінко і проразливо шиплячи, видзвонив три чверті на дванадцяту, – і обом отцям стало знов, не знати для чого, грусно і моторошно. Вони задержалися на хвильку в дверях.

– Наперед, отче Спиридон, – повелів тихим, но спокійним голосом ігумен. Двері зачинилися за ними, – і оба зникли в узькім крученім коридорі монастирськім.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 33 – 37.