12. Стара в пустині

Іван Франко

Вступім ще раз у Довбущуківку. Темна, хоть погідна і тепла ніч окрила землю; уже пізня пора, в Довбущуківці всі, здається, полягали спати, тільки в одинокій престарій пустині мигтить блідий каганець і непевним блеском обливає предмети в тій безлюдній і мертвій оселі. «Пустинею» звалась, як ми уже давніше спімнули, маленька, віком похилена і ніким не замешкана хатина на убочі Довбущуківки, котра уходила за місце уродження Олекси Довбуша.

Каганець світився блідо, і через шпари полупаних дверей падало його непевне світло до сіней, котрих непобіленії стіни були порохняві і погризені хробаками. В хаті самій не було нічого, кромі старої дерев’яної лави і товстої ялової колоди на середині, котра, здавалося, була ще забутком тих времен, коли на подібних колодах під топорами ляхів падали руськії голови.

По досить довгім времені ввійшли до хатини браття Довбущуки, – передом понурий Олекса, з загризеною долішньою губою і вдвоє схиляючись, а за ним Демко. Вони мовчки посідали на лаві.

– Уже пізно, а наших нема! – проговорив Демко. Олекса мовчав, похиливши велику, як таран, голову.

– Ти ще, брате, бачу, гнівний на мене за ранішнє? – відізвався знов Демко, звертаючись до Олекси.

– А як же не маю бути гнівний, коли се лиш твоя вина, що ми ще мусим дальше задавати собі муки і праці з тими поганцями? Були би-сьмо їх обох мали тепер у руках!

– Та що ж ділати? Зуваж собі сам, чи я тому винен, що несподіваний біль витис ми із уст той проклятий крик? Але не бійся, небавом ми їм за то гарно відплатимся!

Знов слідувало довге мовчання, – Олекса, видко, не був розположений до розмови. Демко первий зачав:

– А що, Олексо, нич не чути о твоїх синах? Чи прийдут они нині на збір?

– Не прийдут.

– Ба, але ж товариші чекают на поділ грошей. Що їм скажеш?

– То їм скажу, що нема хлопців з грішми!

– А де ж они суть? Я їх дома не бачив.

– О, то би я був дурний держати їх дома, знаючи, що проклятії бродяги могли би кождої хвилі по них прийти. Я їх вислав, щоби сховали гроші, доки я ту з товаришами не упораюся.

– А як же ти хочеш з ними упоратися? Що хочеш з ними зробити?

– Зажду єще, доки ми не зловлят Петрія, – а потому…

– Чому ж мовчиш, – що потому?

– Брате, можу ж спуститися на тебе?..

– Як на себе самого! Хіба ж не знаєш, що і мені іде о тоє – позбутися того небезпечного спільництва?

– Га, сли так, то добре! Ділаймо разом! Як закінчится робота з Петріями, треба скликати їх разом в лісі, на Чорній горі, – і там почестувати!

То посліднє слово вимовив Олекса з якимсь дивним наголосом, но Демко ще не догадався нічого і вопросительно поглядав на брата.

– Ex, дурна з тебе голова! Я зовсім чесно думаю, – принесем барилку горівки, заправленої розличними корінями, – та й годі!

Демко порозумів пекельну думку брата і здригнув на цілім тілі.

Щось зашелестіло під хатою, Олекса замовк і слухав, – все було тихо.

Правду сказав славний поет: «Es ist der Fluch der bösen Tat, dass sie gebärend stets nur Böses zeugen muss!». Так сталося і з Довбущуком Олексою! Спочатку не злий чоловік, він міг би був під добрим проводом стати і зовсім добрим. Але отець його впоїв йому смертельну ненависть ко Петріям, которії будьтоби стараються на всякий спосіб уничтожити їх рід, правого наслідника видертих убитому Довбушеві скарбів. Зовсім природне того послідство було, що привик до бездільності, уважаючися за правого наслідника Довбушевого добра, що привик всяке нещастя, всяку противність судьби, котра його постигла коли-небудь і котрої сам звичайно був причиною, класти на карб Петрія, що зачав рішительно думати над відплатою злим за зле, над уничтоженієм Петріїв. В тій цілі зв’язався з шайкою бродяг лісових, а тепер, коли побачив, що їх дружба йому більше може шкодити, як помочи, не маючи їх як позбутися, рішився до страшного діла – до отравлення всіх! Демко понурив голову, почувши страшнії слова, – оба браття довго мовчали, не сміючи один на другого глянути.

Накінець з шумом і голосними розмовами ввійшли товариші, і зачалася нарада.

Олекса говорив їм о своїх планах, як би то можна дістати Петрія в руки, як його допитувати і мучити, щоби показав місце, де скрив скарби Довбуша, але нич не споминав о грошах, которії іменно за помочію тих товаришів йому удалось вислідити і викрасти.

– А ба, пане ватажку, – озвався один низенький, живий і досить добре одітий бездільник, – таже, здає ми ся, головна ціль нашого нинішнього збору була – поділ винайдених грошей! Де ж тії гроші, давайте їх сюда, нехай порозділяєм!

На лиці Олекси не видно було ніякої зміни, він спокійно відповів:

– Ніт єще моїх синів, они пильнуют грошей в горах, і я велів їм нині принести їх сюда. Они небавом надійдут!

– А хто знає, – може, їм там приключилася яка біда, – заговорив несмілим голосом Демко, котрого грудь волнувала ще після страшних слів, що передже чув від брата. Бродяги зачали негодувати на опізнення, – вони сподівалися вже застати готове, а тут уже і ранок був недалекий. Олекса сидів тихо, – вони голосно вели розмови о розличних своїх злодійських штучках, коли нараз заскрипіли двері хатини і, мов фурія, влетіла досередини стара Горпина в довгій білій сорочці і білім накривалі. Вона, напруго влетівши, остановилася аж на середині хатини, а каганець освітив в тій хвилі її страшне лице. Очі її блищали диким огнем, а червонії обвідки повік надавали їм ще більше неприродності і почварності.

– Прокляте на вас! Прокляте на ваші діла, на ваші наміреня! Ви, синочки мої любії, я давно сліджу за вашими поступками і тілько вам кажу на все: най проклене вас бог так, як вас прокляв отець, котрого-сьте, збитого, викинули в ліс, як вас ось ту проклинає мати! Шибениця най буде вашою смертною постелею, круки най вам співают піснь похоронну, клюючи ваші тіла, – все, що зачнете робити, най вам вийде на згубу і на безголов’є!

І, проражаючим голосом вирікши тії слова, стара руками, здавалось, кидала прокляття на їх голови.

Олекса, нічо не кажучи, вихопив ніж із-за пояса і хотів кинутися на матір, – Демко ледве удержав його, ухвативши за рам’я.

– Пусти мя! – крикнув Олекса до брата.

Стара тим часом, мов відьма, зникла з-помежи них.

– Стій, брате, – уговорював Демко, – дай спокій дурній бабі! У них всіх така уже натура, що мусят кричати, але той крик – то пустий вітер!

Олекса усів знов, і знов зачалася нарада розбишаків, сміхи і розмови, но всі щораз грізніше і підозрительніше поглядали на обох братів, которії не мішалися якось в їх товариство і мовчачи сиділи на лаві.

– Відай, ми дармо ждем на ваших синів і на наші гроші, ватажку, – промовив з їдкою іронією в словах той сам низенький чоловічок, що перед тим відзивався. Називали його Невеличкий.

– Га, то розійдітся тепер, я за три дні жду вас ту знов. Сподіваюся, що мої сини до того часу вернут.

– Ex, чорт би там брав твоїх синів, коби лиш ваші гроші вернулися! – проворкотав під носом Невеличкий, виходячи. Довбущук не чув тих слів, він був погружен в тяжкій задумі. Небавом всі товариші вийшли і по недовгім часі зникли в поблизькім лісі.

– Слава богу, якось сей раз минулося! – аж легше відотхнув Олекса.

– Але пощо ти їх за три дні сюда зозвав?

– То моя річ! Ходи, я ти розкажу дорогов! Час іти спати!

Демко взяв каганець, і ось браття вийшли, замкнувши двері за собою.

Но товариші, скоро ввійшли в ліс, сейчас всі задержалися і утворили колесо наоколо Невеличкого, которий поважно стояв всередині.

– А що, а що? Що они говорили з собою? – питали всі гурмою.

– Пст! – шептав той, положивши палець на уста. Товариші зрозуміли знак і крикнули: – Но, но, говори!

Він оповів їм тихцем розмову обох братів, которую скрито підслухав. Всі аж об поли руками ударились.

– Чи так? А, – ми того не знали!

– Ми їх розірвем на кусники, ми їх посічем! – кричали декоторії.

– Стійте, – уговорював їх Невеличкий. – Я маю гарний план, пізніше вам розкажу. Але тепер треба го нам єще слухати, не треба му дати нічого пізнати! Іде о то, щоби дістати в руки Петрієві гроші! В тій хвилі, коли Петрій в наших руках, – ми не маєм ватажка! А тепер ходіт кождий на своє місце!

– Славно, славно! – закричали товариші і, мов нічнії сови, розпирхнулися по лісі.

Примітки

Es ist der Fluch… – трохи змінені слова Октавіо Піколоміні з драми Ф.Шіллера «Піколоміні» (дія 5, сцена 1): Das eben ist der Fluch der bösen Tat, dass sie, fortzeugend, immer Böses muss gebären.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 75 – 79.