7. Довбущуківка

Іван Франко

Матрона Довбущучка, жона Олекси Довбущука, таки вкінці не могла видержати, щоби не зблизитися до свого мужа і не запитати його про то, що її цілу ніч мучило всіми муками сумніння і непевності, що її позбавило сну, помимо утрудження і гризоти. Чоловік її сидів, хоть то ще було рано, зовсім убраний за столом, чорний і похмурий, як та буря, що лютилась вночі. Видко, ще йому з голови не вийшла вчорашня сцена з Петрієм на Довбушевім верху; мож було навіть сумніватися о тім, чи Олекса Довбущук сеї ночі, подібно, як і його жона, хоть на хвилину заснув або задрімав. Він думав о месті над Петріями, о Довбушевих скарбах, о тім, як то він Петрія живого дістане в руки, як дасть волю своїй дикості і свіріпості і буде доти мучити ненависне, зрадниче плем’я, доки йому не покаже криївку, в котрій уже бачив в душі купи золота та срібла, теперішньої його собственності.

– Олексо, чому ти мені раз не скажеш, де обертаются наші хлопці? Де они поділися, що роблят, що їх уже другий день дома нема, що уже другу ніч дома не ночували? – Так говорила дрижачим голосом Матрона, зближаючися до мужа. Но в голосі тім дрижала на дні глибоко сильна, щира матерня любов. Матрона Довбущучка дуже любила своїх синів, вона спочатку тішилася ними, коли ще були дітьми, вона плакала дуже, хоть ще дужче тішилася, коли Петрій забрав їх і разом з своїм Андрієм віддав до школи. Но кілько ж вона не наплакалась, кілько не насумувалась, коли її муж, в безумній ненависті ко Петрію і його добродійствам, відібрав їх із школи! їх із природи дика натура стала, під проводом такого ж вітця, ще дикшою і безпосередньо запровадила молодців на дорогу зла і переворотності. Без чувства, без згляду на вік і слабість здоров’я вони обходились з нею, як і отець, і ніколи вона не учула від них ні від Олекси, свого мужа, щирого, лагідного слова. А помимо того, вона любила їх, а помимо того, вона плакала за ними, плакала над їх моральним упадком, – плакала, бо не могла тому зарадити. Отець провадив кождий їх крок, провадив ко злому, питав в них гордість і ненависть ко Петрію і інним чесним людям, учачи уважати їх за сторонників Петрія, перекуплених Довбушевими грішми против Довбушевих потомків, – отець ділав і синів такими, як був сам, а бідная мати не сміла навіть заглянути, навіть запитати, куди він їх веде, як вони жиють і що з них буде.

– Олексо, – промовила вона ще раз, зближаючись і обнімаючи шию мужа, котрий ще дужче нахмурився і сидів, опершись ліктями о стіл, і мовчав, мов зовсім інними занятий думками, – чи ти уже не чуєш, о що я тебе питаюся? Чи ти мені не скажеш хоть раз, що ся діє з моїми дітьми? Де ти їх послав, що они роблят? Чому не вертают?

Довбущук спідлоб’я сверкнув на неї своїми дрібними жаркими очима, похилив голову ще нижче, мовби хотів взяти її на роги, закусив долішню губу – знак, що злість бухнула жаром в його душі, і по хвилі мовчання крикнув до неї:

– Марш, дрантє (так звичайно титулував свою жону)! Що тебе они обходят? До кочерги і мітли твоє собаче право!

Но мати, котра уже подібнії фрази, віроятно, не раз чула, не далася ними відстрашити і дрижачи говорила дальше жалібно:

– Олексо, Олексо, що я тобі винна, що ти зо мною гірше обходишся, як з якою собакою? Скажи мені, де мої діти? Я прецінь мати, – як то, они мене нич не обходят?

– Марш до чорта, дрантє! – крикнув знов Довбущук і, відвинувши руку, пхнув нещасну в груди так сильно, що була би, навірно, упала на землю, єсли би її не була задержала стіна. Вона, востхнувши і, очевидно, надармо силуючись заплакати, пішла мовчачи до сіней і занялася якоюсь роботою.

Дивне, дивне серце женщини!

Олекса тим часом сидів, знов понуривши голову, сидів та роздумував о Довбушевих скарбах. Робота в полі стояла, – йому і не в голові було братися за яке-небудь діло. Переконання, що він мусить статися великим багачем, що йому належаться Довбушеві гроші, попирало ще більше вроджене його лінивство, – нужда виглядала широкими очима з кождого кута його старої, занедбаної хати. А тим часом, коли Олекса Довбущук сидів в своїй хаті, надворі настав уже давно пречудний день, які бувають у нас після літньої нічної тучі. Сонце, немов урадуване своєю побідою над тьмою і зливою, світило вдвоє ясніше, темно-зеленії ліси шуміли, пестрії гірськії поляни дихали розкішним запахом, тільки в глибоких потоках шуміла і валилась клубами каламутная вода. Люди весело йшли до роботи, – декуди зачинали жати жито, інниї пололи ще пшеницю та льон або з граблями та вилами йшли до сіна.

Такий образ представляло село Перегинськ в тую пору, – тільки на невеличкім присілку, Довбущуківці, не видно було того життя сільського, там усе, як всегда, було понуре і немов мертве. Лиш кілька штук нужденної худоби повільно пошкандибало на пашу в ліс, а за ними поволікся брудний, заспаний і заплаканий хлопчина, син Демка Довбущука, Олексового брата, котрий пас всю худобу з Довбущуківки. А тая Довбущуківка – була то слобідка, зложена з чотирьох хаток, которії розсілися на невеличкім горбі, окруженім з трьох сторін густим смерековим лісом карпатським. В одній із тих хатин мешкав Олекса Довбущук з жінкою і двома синами, в другій, которая ще найбільше оказувала порядку і старанності, його молодший брат Демко, в третій стара мати обох братів з малим своїм вихованком Іванком, а четверта, накінець, звичайно стояла пусто, хоть люди в селі немало говорили о розличних нічних сходищах всякого роду «добрих людей» в тій хаті, і не один твердив, що бачив в ній світло вночі і чув голоси многих людей. Ніхто ніколи не заглядав до тої пустки, як і взагалі мало хто із Перегинська заходив в Довбущуківку. Вона, здавалося, і не належала до того села, бо лежала аж за рікою на противній стороні долини, запхавшися в самий кут, мов злодій, засідаючий в лісі на прохожого.

– Добрий день, брате! Що, ти, бачу, якийсь не при охоті, що так сидиш і не вийдеш нігде із своєї хижі?

– Та чого буду виходити? – воркнув Олекса. – Мені і так голова крутится, світ ми обрид, не хочу на него дивитися!

– А ба, кому би він нині не обрид? – говорив Демко. – О, ти десь вчора ходив ніворотом і, певно, не чув новини, яка ту у нас сталася?

– Що за новина?

– А що за новина? Та така новина, що чеснії громадяни наші виповіли нам, всім Довбущукам, село.

– Як то? Що то знов?

– А що? Проста річ. Кажут: «Ми вас не хочем мати за сусідів, ми вас не хочем видіти межи собов, ми вас не хочем знати, – та й годі».

– Та як же то сталося, за що, про що? – питав Олекса, встаючи і простуючися і устремивши взір в лице брата.

– От і маєш, – ти ся допитуєш, будьто не знаєш, як може чоловіка біда вчепитися на гладкій дорозі. Пасе вчора хлопець худобу на облозі, – он там, знаєш, на тім куснику, що припирає до Козубишиного. Не треба, хлопчище, чи задрімався, чи що, досить, що худоба пішла по царині. А собака Батлан, польовий, як не прибігне та хлопчину палицев. Я недалеко там якусь пеню на полі робив, чую крик, – пек ти, бідо, що такого? Обертаюся, а ту Батлан хлопця гет обкервавив, гет ти му голову розчерепив костуром. Я поверг роботу, порвав якусь паровину та до Батлана. Троха-м го там обтесав, зачався крик, – чи не біда ж то? А ту, як би на даний знак, немов з-під землі, виринуло з півсела, війт, присяжнії, вся голота, – та до мене. Я не питаю, держу навіженого Батлана під ногами, – якось нас розірвали, та й тогди в крик, а наконець війт, як ти кажу, виповів нам село. «Най ми ся, – каже, – ніхто із вас не важит показати межи чесними людьми, бо го сейчас кажу зв’язати і віддам до циркулу. Не бійтеся, найдеся ту у нас досить ключок на вас, найдутся і свідки, – затаскаєм вас там, де не побачите світу божого!» Ще, як на біду, десь там чорт надніс нашу стару (так називали свою матір), – як зачне дзявуліти, плакати, проклинати нас. «В’яжіт, – каже, – того окаянника, підіт ще по другого, в’яжіт обох, я сама піду до суду, я сама на них буду свідчити, они мене житя збавляют, они мене на жебри виженут з поломаними кістьми так, як вигнали свого вітця, що, може, десь під чужим плотом замерз!» Така ти, брате, комедія сталася у нас вчора. Я заткав уха, плюнув на все та й пішов додому!

– О, знаю я, хто тому причина, знаю! – крикнув Олекса, затиснув п’ястуки і дико поглянув на запад в сторону, де у стіп Чорної гори стояла Петрієва хата. Довбущук кождого разу все зло складав на Петрія, а не бачив, що він сам властиво всьому винен. І громада не без причини відцуралася їх роду. Тисячнії пакості робили вони людям, крали збіжжя, заганяли очевидячки товар в царину, билися з кождим, хто упімнувся о своє, – словом, так всім надоїли, що люди і ім’я Довбущуків боялися споминати.

– Але, о! – додав по хвилі Олекса, грізно затискаючи п’ястуки і грозячи ними на запад. – Він, собачий накоренок, не уйде моєї руки!

– Уф, як у тебе душно в хаті, брате, – заговорив знов Демко. – Хто ж вигадав в такий хороший день сидіти в такій норі? Ходи пройдімся троха, ти єще, бачу, і так нині і з дому не виходив!

– Та ні, – відповів Олекса, – але куди ж підем?

– Підем на поле, а по дорозі розкажеш ми, що ти там вчора приключилося.

І Демко значительно моргнув бровами. Олекса зрозумів той знак, взяв старий солом’яний капелюх на голову, і оба вийшли з хати.

А Матрона Довбущучка, заломуючи руки і печально поглядаючи вгору, говорила до себе:

– Боже мій, він єще із моїх дітей хоче зробити таких злодіяк та бездільників, як і сам! Отче мій небесний, що мене тогди замануло та засліпило, що я від свого татунця пішла сюда, в тото пекло, та ще за него, такого єретика, за такого тирана, що ми світ зав’язав, що мя збавив житя і здоров’я, що ми діти на нінащо зводит та ще мя копає та тручає, як собаку?

І вона зачала хлипати, як дитина, жаль давив її серце, а однако ж ані одна слеза не заблисла на її глибоко запалих очах.

Нараз протягло заскрипіли двері, і в хату влетіла стара женщина. Її сиве волосся в неладі спадало на плечі із-під брудного покривала, котре колись могло бути біле. Лице її було жовте, зв’яле і порите густо морщинами, – тільки очі світилися ще якимсь будьтоби неприродним огнем і в червоних обвідках болячих, виплаканих повік видавалися ще страшнішими і дикшими. Та женщина була «стара» – мати Довбущуків, Горпина.

– Щасть ти боже з нинішнім днем, Матроно! – промовила вона дзвінким ще і енергічним голосом.

– Дякую вам, що ще хоть ви мене, бідну, не забуваєте, – проговорила жалібно Матрона і охнула.

– Де Олекса?

– Ат, десь тепер з Демком пішов, бездільник, певно, не до роботи!

– А хлопці твої де?

– Або ж я знаю, матінко? Нещастє моє, десь мій медведюк свої власнії діти запропастив, а мені, матері, не вольно і спитатися, що з ними дієся!

– Прокляте материнське на него і на єго брата, – моє прокляте, а за ним скоро послідує і боже! – крикнула піднесеним голосом стара, а очі її дико заблищали. – Они оба поганими дорогами ідут! Они побили і прогнали свого вітця, они тепер пов’язались з якимись злодіяками! Чи ти бачила позавчора вночі світло в пустині?

«Пустинею» називали в Довбущуківці старую незамешканую хату, о котрій ми споминали. Вість несла, що в ній родився Олекса Довбуш, – про тоє ж Довбущуки яко пам’ятку старанно її удержували і не дозволяли в ній нікому мешкати.

– Яке світло, матінко? – спросила Матрона. – Я нічого не бачила.

– Га, ти сліпа, – крикнула, впадаючи в злість, Горпина, але, сейчас улагодившись, додала: – Ні, ти боязлива, тривожна, бідна, як кіт заморочений! Чоловік казав тобі іти спати, а ти пішла.

– Та так, матінко, а він сейчас вийшов.

– Злодій, розбійник! А їх там, в тій проклятій пустині, відкись набиралося, як круків до падла! О, я бачила, я чула все, що они говорили!

– Та о чім они говорили, матінко?

– Ex, дурна ти, ти би, небого, зляклася, якби-сь то почула, що твій чоловік говорив! Але я їм помішаю їх проклятії плани, я сама піду до суду, буду присягати, буду свідчити на тих розбишак!

Бідній Матроні і справді тривожно стало, вона не допитувалась дальше і не роздумувала над тим, що там міг так страшного говорити її чоловік, вона боязко відсунулася від темного покрова, заслоняючого, як їй бачилося, страшну якусь тайну, котра кождого, хто о ній знає, мусить непремінно потягнути в погибель. Горпину вона виключала із числа тих нещасних жертв, бо в її очах старая, недоступная і енергічная женщина давно уходила за якоєсь надприродними силами обдарене существо, котороє всегда потрафить запанувати над обстоятельствами.

– А де ви, матінко, вчора були, що вас не було дома?

– Де я була? А як же ти знаєш, що я не була дома?

– Як знаю? Адже я була у вас вчора кілька раз – нікого нема, хата засунена, навіть Іванко… де Іванко ваш подівся? Корови вчора сами прийшли з лісу, – Демкові пас єго-таки хлопець, а наших не було кому вигнати!

– А, а ти чула, що через того хлопчиська наробилося?

– Таже чула і хотіла вас про цілу річ ліпше розпитати, але вас не було.

– Я ходила в гори шукати Іванка.

– В гори? А що ж він там робит?..

– Га, що він там робит? Чортів їх батько знає! Та вже десь твої легіні єго затаскали! Але мают они собі!

– Та що, що такого, будьте ласкаві, матінко, скажіт! – напирала Матрона.

– Бідна жінко, твої сини нині уже сидят в в’язниці в М. на Уграх!

– Боже мій, – крикнула Матрона, – а то за що?

– Я їм то зробила, я знаю за що. Але ти, – додала, грізно підступаючи до стривоженої женщини, – не важ ми ся о тім ані словечка писнути свому чоловікові, бо пам’ятай!

І затисненим кулаком погрозила Матроні.

– Не скажу, матінко, не скажу, тілько будьте ласкаві, скажіт, чи довго они там будут сидіти?

– Не бійся, недовго, – потішала її стара, – їх випустят, но я ти говорю, жінко, пильнуй їх, они на дуже злій дорозі, – як нею дальше підут, то зайдут на…

Стара не вимовила того страшного слова, но у бідної Матрони стислася грудь, серце омало їй не пукло, вона німо і мертво поглядала на страшну женщину.

– Но де мій бідний Іванко? – говорила стара, знов лагідніючи. – Я прийшла у твого «вовка» за ним питати, де они єго затаскали, що они єму зробили?..

– Або ж я знаю, матінко, або ж они мені хоть словечко скажут, що роблят? Я ту як послідня собака, мене кождий копає і тручає!.. Боже милосердний, коли ти закінчиш мою муку?

– Не бійся, дурна, все то єще якось буде, – потішала Горпина. – Піду я тепер, бачу, Олекси не дождатись. А що, ти пополудні прийдеш до мене?

Вопрос той був зділаний в так рішительно повеліваючім тоні, що Матрона не могла відмовити. Стара скорими кроками вийшла із комнати.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 45 – 51.