17. Стара на чатах
Іван Франко
Стара Горпина ділала в послідніх днях Олексі много клопоту. Він бачив, що мати підозріває все, що старається його слідити, підслухати, але не вірив її грозьбам. Помимо того, однако ж, поручив своїм синам стеречи її, позаяк діло вимагало тепер всякої возможної осторожності, тайни і сприту. Сенько і Ленько ходили ціле пополуднє слідом за нею і не покидали її, помимо всякого крику і фукання з її сторони. То скріпило її підозріння, що сеї ночі готовиться якесь незвикле і важне діло, і вона постановила будь-що-будь все вислідити і в потребі навіть по возможності злому запобічи.
Першою її думкою було прото освободитися від влізливої і непотрібної сторожі. На то вона небавом найшла спосіб.
– Леньку, – сказала вона до одного із своїх невідступних вартівників, – скажи правду, пощо тобі велів отець мене пильнувати?
– А пощо ви, як каже отець, збісилися та ходили підслухувати попід хати, що хто говорит, хочете навіть іти заскаржити нас до уряду!
– Дурню один, дурню, – я єго, свого сина, заскаржити? Я тільки так говорю, бо він щось багато собі розбирає зо мною тими днями. Де ж то хто видав, щоби мати ішла на свойого сина скаржити?
– А, я розумію, нащо ви то так говорите, – відпер догадливий Ленько, – ви хочете нас позбутися! Але нич з того не буде, – нам як розказано, так ми робим і на крок вас не попустимося.
– Е, мара тебе бери, дурню, з твоїми догадами! Або ж я хочу, щоби ти ішов собі до чорта? Ні, останьте тут один з другим, не гадайте собі, що я вам хочу утечи. Я вам тілько то хотіла сказати, що іду зараз спати, бо так мя головище скипає, що видержати не можу.
– Но, то ми вам будем цілу ніч до неї холодної води прикладати, – говорив Ленько.
– А, приложило би вам по болячці до боку, песі сини, з вашою холодною водою! Я уже собі сама пораджу на свою слабість! Я навіть Іванка шлю в село на ніч, я хочу бути сама в хаті!
– Ба, але ж бо ми вас не попустимся! – відізвався Сенько.
– А, не попустилась би вас пропасниця! Не бійтеся, я не чарівниця, комином не улечу, бо го і нема в моїй кучі, а ви можете, сли ваша воля, спати, як пси, один під дверми, другий під вікнами, – до хати вас певно нікотрого не пущу!
– Та най уже буде по-вашому, коли так, – сказав Сенько. І стара передом пішла в свою хату і замкнула її сильно зсередини, підперши ще старії і дряхлії двері грубим поперечним дрюком. Ленько остався під вікнами і усів, обійшовши довкола хатину, на низькій узенькій глиняній приспі, під час, коли Сенько, мов таран, розвалився під дверима, занявши собою півсінок. Поволі упливав час, смеркалось, а накінець і ніч засіла землю, ніч темна і понура. Небо, так погідне через цілий день, насупилося під вечір густими хмарами, воздух похолоднів значительно, вітер зірвався і свистав в щелинах старих, тріщачих під його напором хатин. Оба браття не спали, – вони чекали, пока стара не засне, потім мали іти до інного діла. Спочатку чули, як стара шасталася по хаті, стогнала, дренькала якимись посудинами, але по якімсь часі все утихло. Ленькові дуже хотілося заглянути крізь вікно, але вікна в тій хатині – то були звої шмат, повтикані в рами. З трудністю витягнув Ленько один із тих звоїв, але нічого не побачив, бо вікно ще раз заткане було грубою доскою, підпертою зсередини так, що не мож було її усунути. Він зачав підозрівати, що стара мусила щось помикитити, і закликав Сенька. Оба зачали добиватися до хати.
– Гей, гей, бабуню, отворіт-но, будьте ласкаві, маєм вам щось важного сказати!
Але із хатини не відзивався ніхто, – бабуня, видко, твердо спала.
– Отвори, стара! – кричав Ленько, наслідуючи голос свого вітця, але знов ніякого одвіту.
– Знаєш що, брате, – сказав Сенько, – виважмо двері, – хто знає, що ся стало з старою!
По довгих трудах двері упали під напором братів.
В хатині було зовсім темно, Сенько десь-то намацав скіпку, – засвічено, і оба зачали оглядатися за старою, но надармо. І слід застиг по ній, лиш діра, викопана попід здрухнілу і прогнилу підлогу, показувала дорогу, которою стара уйшла.
– А диви на стару сороку, – вилетіла, сука, мов відьма, комином!
– Хата вікном утікла, – біжим, може єї ще догонимо!
І оба браття вибігли.
Горпина, уйшовши такою штучкою із хати, потихеньку пішла до пустині, бо давно уже догадувалася, що там Олекса мусить щось особлившого ховати, коли так старанно замикає двері і вікна. Вона якнайосторожніше, оглядаючись, зайшла збоку від невеличкого ярка, скочила потім під стіну і притислася до неї так, що в темноті не можна її було розличити від стіни. Задержалася і кілька хвиль надслухувала, приложивши ухо до стіни. Щось дуже дивного мусила учути, бо в тій же секунді прикучнула зовсім до землі і поповзла без найменшого шелесту ко вікнам, всегда стараючись держатись якнайближче стіни.
В хатині мигтіло слабе світло, котре буцім продиралося крізь маленькі, брудні і млаві шибки і вбивалося в густу, непроникненну темноту біляво-жовтими стовпами. Один із стовпків освітив лице старої, на котрім видно було страшну блідість, ще побільшену її сивим розпущеним волоссям, котре вітер шарпав і розкидував по її лиці і плечах.
Приглушений, душу прошибаючий зойк, мов зойк конаючого в страшних муках, роздався із хатини, – стара здригнула, знов прикучнула до землі, щоби тим ліпше, зблизька, заглянути в середину пустині. Але в тій хвилі зойк утих, світло загасло, – в хатині далися чути кроки. Видко, злочинця удалявся. Стара, мов відьма, щезла з-під вікна.
Вітер притих на хвилину, а з сторони лісу дався чути свист і тихий спів, – і небавом опинився під хатиною Невеличкий, підсвистуючи якусь гайдамацьку пісеньку о протяжних, сумовитих тонах, котрої арія зовсім відповідна була поганій погоді, свистові вітру і шумові смерекових галуз в лісі.
В тій хвилі, коли Невеличкий зближався ід пустині, вийшов із неї Олекса, і кленцнув дрюк, котрим той же зачинив і засунув двері.
– Ви тут, ватажку?
– А тут, як бачите! А що ви тут робите?
– А що роблю? Ви, бачу, казали мені донести, аби-м приходив до вас.
Невеличкий брехав. Він хотів тільки слідити збоку за кождим кроком Олекси, бо поступування того посліднього в тих днях видалося «товаришам» якимось занадто скритим і таємничим. Вони боялися не Довбущуків самих, але того, щоби вони, забравши скарби Петрієві, не уйшли і не уникли заразом їх месної руки.
– Ні, я не велів вам сюди приходити, – одвічав Довбущук, а в душі погадав собі: «Собака, слідит мене, зажди, братчику, узрим, хто кого перехитрит! Узримо, хто борше дізнався о сховку скарбів, – чи я від свого молодого шпачка, з котрим я уже близько цілі, чи ви від старого загорілого собаки, котрого би найскорше на мотуз та на гиллю!»
– Але, – добавив Олекса по хвилі, – добре, що-сьте тут явилися. Спішіт назад до товаришів і кажіт їм, щоби нині не збиралися сюда, – завтра, як діло доспіє, від Петрія довідаємся, де скарби, то тогди ліпше буде!
– А так, правда ваша, ватажку! – відказав Невеличкий і, вертаючи назад до лісу, воркотав про себе: – Зажди, я їм розкажу, але, певно, не таке, як тобі мило!
І він, підсвистуючи, знов пішов в ліс, не уважаючи, що збоку за ним хильцем повзла… стара.
«Куда іти?» – міркував Невеличкий. Но сейчас і догадався, що всі товариші мають зібратися на «Глухім острові», і поспішив туди. Но темнота була в лісі так груба, що тільки з трудністю могло око вправного лісового «птаха» удержатися на стежці. Все щось його безпокоїло, все причувалося йому крізь свист і шум вітру, що хтось скрито, потиху повзе за ним і лиш деколи ззаду зашорохне сухими галуззями, захрупотить ломом під ногами. Він кілька разів ставав, надслухував, вертався навіть о кілька кроків назад, но нічого не міг відкрити.
– Тьфу на тя, маро! Якісь ми терп’ячки поза плечима шнирят. Ігій на тя! – Так проворкотав Невеличкий і прискорив ходу, – но все-таки йому причувалося, що хтось іде за ним і також кроку прискоряє. Вкінці опинився на дні глибоченної пропадистої дебрі, а вгорі з-помежи ялиць завиднівся широко розложений огонь на «Глухім острові».
– Слава тобі господи, ось і товариші!
І широкими кроками поспішив Невеличкий вгору.
Вітер шумів і колибав верхами ялиць, скриплячи де-не-де проразливо сухими гіллями. Долом, серед грубої темноти, крутими стежками, через дебрі, чагарі, гнилі ломи і пні, гнала стара, немов вовчиця, що гонить ловця, котрий забрав їй щенята із леговиська.
– Боже мій, що за страшна робота, яке неслихане переступство укривают тоті глухії ліси, а друге злочинство містят в собі німії стіни пустині!.. Боже, коби він лишень не згинув в страшних муках, до котрих тії нелюди готовилися, коби лиш єго не замучили, заким вернуся!..
І стара напружала всі сили і гнала дальше знаними стежками в глиб лісу.
Здалека замиготіло слабе світло серед гущавини і знов сховалося, знов мигнуло і знов зникло, мов надія в душі потопаючого.
– Слава богу, уже близько, уже ось ту! – прошептала стара, тяжко віддихаючи з утрудження. – Коби лиш стражників було багато!
І, добуваючи решти сил, погнала до світла. Небавом серед тьми ночі зарисувалася перед її очима невиразними чертами невеличка луб’яна колиба, служача від кількох неділь яко становище стражників, котрі слідили за бакунярами і пильнували порядку і безпеченства в тих відлюдних околицях. Такії їх становища були розсіяні всюди по лісах, а із найближчих сіл люди должні їм були достарчати живності. Звичайно ділав то війт, але так потаємно, що мало хто в селі знав о місце їх побиту.
– Отворіт, на милість бога, отворіт!– закричала стара і з цілим розмахом грянула собою о двері колиби. Двері пирсли під напором, і вона влетіла досередини…
Широким колесом палає огонь серед поляни на «Глухім острові». З одної сторони ватри стоїть сухий, сірий, обдертий з кори пень, до котрого прив’язаний Петрій, а з другої сторони сидять три «товариші», курячи люльки та розмовляючи. Невеличкий з прочими «товаришами» давно уже відправився для виконання свого плану, – слідом його побиту на острові хіба кров, котрою побризканий пень і ціле тіло Петрія. Кирило сам стоїть, прив’язаний до страшної колоди, поранений і змучений люто, лице його бліде, лиш на декотрих місцях то темно-синє, то кроваве, але його погляд все такий же спокійний і рішительний. як вперед.
Опришки обходилися з ним спочатку досить лагідно, думаючи, що ласкою наклонять його до показання скарбів. Но коли побачили, що все дармо, рішилися употребити остріших способів – тортур і мук. Особливо сього вечора, відай, завзялися були дізнатися о тайні скарбів, бо не щадили ні намов, ні грозьб, ні мук. Невеличкий радив ще зачекати, а сам, не теряючи часу, попровадив своїх в Довбущуківку.
– Шкода, що ми тут мусили лишитися, – говорив один волокита. – Варто би тепер бути з товаришами. Там, сподіваюся, буде гарний празник!
– Ей, що ми там з того! От коби той собака признався, де скарби сховані, я би волів то, чим всі празники на світі!
– Що се такого? – підхопив третій. – Мені, відай, причулося, що хтось іде по сухім ломі і тріщит галузєм!
– Ex, ти, заяче серце, тобі все щось такого причуваєся! Волів би-сь тихо сидіти!
Но в тій же секунді сильно захрупотів лім, затріщало галуззя і із гущавини випало більше як десять стражників в цісарських уніформах і набитими карабінами. Попереду летіла Горпина, і під час, коли стражники кинулися ловити і в’язати опришків, вона освободила напівзамученого Петрія.
Мінута не минула, – все було в порядку на «Глухім острові». Опришки пов’язані, Петрій освободжений і підкріплений, а його рани зав’язані так, що міг ступати разом з стражниками дальше.
– Наперед, панове, наперед, – лебеділа стара, і ціле її тіло дрижало судорожно від великого внутреннього напруження і зрушення. – Наперед, наперед в Довбущуківку, там єще друга тайна криєся!
– Веди, стара, а скоро! – повелів коротко начальник стражників, і всі з розличними чувствами поспішили в гущавину.
Примітки
Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 100 – 105.