15. Поворот Петрія

Іван Франко

Уже на другий день сонце хилилося гетьто з полудня, уже в лісі косо проблискували його лучі крізь галуззя ялиць і смерек, коли Петрій повертав із Угор. Уже лишив тоє місце, де так ненадійно стрітився був з Іванком, но він і не зауважав того. Його душу занімали зовсім інниї предмети.

– Дай боже добрий вечір! – відізвався голос за ним. Він оглянувся і побачив низького, порядно одітого чоловіка. То був Невеличкий, котрого Петрій, однако, не знав. Він убраний був по-подорожньому. Лице його заявляло тілько простоти, щирості і одвертості, його уложення було так спокійне і добродушне, що Петрієві і в голову не прийшло підозрівати його о якіїсь скритії злії намірення. Впрочім, Петрій був оружний, мав звичайний гуцульський топорець і пістолети за поясом, а незнайомий, кромі торби і палиці, не мав при собі нич, що би казало заключати на якіїсь неприязнії намірення.

Привітавшися, як бог приказав, вони, ідучи поруч себе, зачали з собою дружеську господарську розмову, і Невеличкий показав в речах господарських тілько опитності і біглості, розвинув в розмові так краснії гадки о піднесенні нашого земледілля і взагалі селянського стану, що кождий, знаючий ближче того пройдисвіта, був би немало здивувався. Але Петрій не здивувався ані разу, видячи порядну одіж незнайомого і чуючи його слова, виговорені з непритворною, як ся здавало, щирістю.

Чим більше зближалися до краю лісу, тим з більшим жаром говорив Невеличкий, живо жестикулюючи і пштрикаючи пальцями лівої руки. Розмова поволі перейшла на ліси і на лісництво.

– Маєте знати, я також лісний, я також стрілець, але ваблю звірину по більшій часті в засідку, в сіті.

І він зареготався значучо при тих словах, а винявши з-за ременя невеличке мідяне свистальце, свиснув ним три рази. Дзвінкий тон розлявся далеко по лісі. Петрій аж здригнув, почувши його, і оглянувся кругом, чи ніт якого небезпеченства. Но кругом було тихо, і ціла лісна природа тонула поволі в грубий, непроникненний сумрак. Петрій не міг придумати, в якій зв’язі стояв той дивний свист з попередньою розмовою. Недовірчивим оком зачав Петрій глядіти на свого товариша. Той продовжав, вправді, розмову, но видко було, що чогось нетерпеливився. Чи чекав кого, чи боявся якого нежданого небезпеченства?..

Грімкий вистріл розлягся нараз серед общої тишини, будячи в околишніх горах не менш грімкий відгомін.

– Гурра! – роздалися в сій же хвилі голоси кругом в темноті.

Лім затріщав, і Петрій почув, що зо всіх сторін летить на нього много людей.

– Гурра, маєм пташку!– роздався межи ними голос Олекси Довбущука, уже зовсім близько. Петрів побачив свого противника, висуваючогося із гущавини на стежку, – в небезпеченстві, однако ж, зовсім не стратив притомності.

– А, чи так? – крикнув він і вихопив обома руками пістолети із-за пояса. Змірив одним до Довбущука, а другим до Невеличкого.

– Ось вам гостинець, собаки! – Петрій хотів вистрілити, але курок ценькнув о скалку, підсипка саркнула, но не вистрілило.

Тим часом Невеличкий палицею відбив руку Петрія, котрий йому майже до груді приложив пістолет, а схилившися зручно, вирвав йому із-за пояса топорець.

– Тепер він наш, берім го безпечно, тепер вас шершень не ужалит, – крикнув весело Невеличкий, а розбишаки окружили Петрія і стислися так коло нього, що не міг ані одним членом рушити.

– Берім го, в’яжім добре! – комендував Олекса.

Петрій, пізнавши, що дармий всякий опір і що він доразу безоружний, постановив спокійно дати з собою все робити, що схочуть його вороги, щоби опором ще більше їх не дражнити. Він мовчав і смілим поглядом дивився на розбишак, що шнурами в’язали його руки.

– Но, но, господине Петрію, – уговорював усміхаючись Невеличкий. – Прошу вас, не гнівайтеся на мене за тую штучку! Но я сподіваюся, що ви, яко розсудливий чоловік, розваживши все, не тілько що не [с]противитеся, але ще і похвалите мою справність!

Тим часом «товариші» уже зв’язали Петрія і заткали йому рот, щоби не кричав. Олекса і Демко, оба надзирали пильно, щоби все було тісно і кріпко, і ругаючими поглядами мірили раз у раз свою жертву.

– А видиш, пане Петрію, що і на тебе прийшла пора закоштувати наших рук і усмирити троха свою гордість! – говорив Демко.

Олекса, оглянувши шнури і узли, крикнув до своїх:

– Наперед з ним, на приготоване місце!

Два «товариші» прискочили до Петрія і взяли його за рамена, – один пішов перед ними, а решта ззаду, і в такім супроводі рушив Петрій на місце свого несподіваного і поневільного нічлігу.

Посеред темних чагарів, серед глибоких дебер, на споді которих шуміли потоки, завалені зверху гнилими ялицями, камінням і поваленими трамами, зносився високий, недоступний острів в виді круглого, наверху плоского стога. Стіг той був високий, обривистий боками, а наверху порослий грубими столітніми смереками! У їх стіп лежало велике множество гнилого лому, попереплітаного ясно-зеленими пасмами повзаючої нетоти та розлогими, густими корчами ожин. Лиш одна узенька стежечка вела вгору скрізь тії завади на досить обширну поляну, о которій ніхто з околишніх селян не знав запевно, кромі властивих лісових птахів. На середині тої поляни стояв прегрубий, з кори обдертий і зверху уломаний пень, которий, єсли би умів говорити, був би оповів не одно собитіє, якого був свідком і від котрого би слушателям кров в жилах стялася. Тепер ожидало його знов щось вроді тих давніх празників.

З великим трудом дісталися розбишаки з своєю жертвою на тую поляну.

– Га, прецінь ми на місці! – крикнув, тяжко віддихаючи, Демко, которий, первий вийшовши на поляну, кинувся як довгий на м’який густий мох, що зеленим руном покривав цілу її кругляву площу.

– Розложім огонь, товариші, – сказав немовби просительним голосом Невеличкий, і сейчас двох «товаришів» кинулося до діла, щоби запалити приготовану купу сухого лому. По недовгій хвилі ярким світлом облялася тая безлюдная сторона, а старії дуплавії ялиці цікаво поглядали на сцену, которую окружали і заслоняли своїми грубими пнями. Петрія все ще держали два розбишаки за рамена, – вони так довго трудилися, щоб дістати його в свої руки, що буцім не вірили собі, що його держать, і не хотіли його випустити з рук, хоч він зовсім не пручався і не старався убічи, видячи неможливість такого рятунку.

«Товариші» обступили Петрія, приглядаючися йому цікаво при світлі огнища, хоть кождий з них не раз уже вдень мав спосібність видіти його. Но він спокійно і тихо глядів на кождого; ані тривоги, ані непевності не мож було вичитати в чертах його лиця.

– Прив’яжіт собаку до пня, мусимо зачати допрос! – повелів Олекса.

Розказ виповнено, і допрос зачався. Петрій, однако ж, мовчав і нічого не хотів сказати, тільки спокійно і з погордою поглядав на Довбущука.

– Собача кров, – крикнув розлючений тим мовчанням Довбущук, – єще і тепер стовпієш? Пожди, я тя сейчас навчу співати! Ану, хлопці!..

Кинем заслону на дальший перебіг тої сцени, скажем тільки, що Петрій, помимо мук і болів, нич не визнав і що «товариші» накінець рішительно супротивилися дальшому мученню, хотячи його довше задержати при житті і сподіваючися наклонити його голодом до показання скарбів. Вони лишили його прив’язаного до пня, а при нім двох вартових, що його мали всегда допитувати, чи не рішився показати місце сховку, – і прочії разом з Довбущуками розійшлися.

Тої самої ночі, коли така страшна пригода лучилася Петрієві при повороті із Угор, висів Андрій уже другу ніч о голоді і в страшних муках в пустині і чекав щохвиля Довбущука, чи не прийде одним ударом положити кінець його життю і мукам. Серце його наповняв тяжкий жаль за родичами, за Олесею, за приятелями, которих не мав ніколи уже бачити!..

Аж десь по півночі заскрипіли полупані двері пустині, ввійшов Олекса з синами, – і всі три, не оглядаючися на Андрія, усіли потемки на лаві.

– О, так, – говорив Олекса, – тут нас дурна ваша мати не учує! Тепер же скажіт ми, що вам приключилося?

Ленько оповів вітцю короткими словами тоє, що читателі уже знають о їх ув’язненні і освободженні.

– Но, добре то сталося, але що проклятий Петрій забрав назад гроші, то паскудна справа!

– Але зато тепер собі відпокутує! – зареготав Сенько.

– О, не лиш він сам, – сказав Олекса, – маю я ще тут і другого пташка, єго сина!

– Де, де? – запитали Ленько і Сенько в один голос.

– А туй-таки, в пустині! Засвітіт лишень каганець, побачите, як я го дозираю.

Сенько засвітив каганець, і оба сини аж задрижали, побачивши страшно закровавленого, збитого і ледве живого Андрія.

– А що, собачий сину, скажеш, де Довбушеві гроші? – питав Олекса, ударивши нещасного молодця кулаком в груди. Но той з трудністю тільки обернув к ньому своє скляне, напівмертве око і ніяк не відповідав на той вопрос.

– Як собі хочеш, – ти мене не знудиш своїм мовчанєм, але я тебе скорше! – Так сказав Олекса, з погордою і холодною безчоловічністю відвернувся від Андрія і вийшов.

Нелюдське поступування вітця з їх давнім товаришем шкільним подійствувало заразливо і на молодих Довбущуків; жилка злоби і ненависті заграла і в них.

– Сеньку, та чи знаєш ти, що той наш богатир, котрий тут, яко образок на стіні, висит, по уха залюблений?

– О, а чому ж би-м не знав? Адже Олена Батланівна давно уже вздихає за своїм Андрійком!

– Знаєш ти що, Сеньку, зробім ми старому Батланові другу несподіванку після тої, котру му зробив Демко!

– А то яку ти думаєш, Леньку?

– Та таку: залюбімся ще більше, як по уха, в єго цяцю-доньку!

Сенько не міг ще добре поняти, о що ішло Ленькові, но той сей же час і розтолкував йому.

– Ай, бігме, славна твоя гадка, Леню, – варто би тій панянці показати стежку в горох, най не буде така горда! Ба, але як то зробити?

– Дурний ти, нич легшого, як то! – сказав Ленько. – Ось послухай лишень! – І він зачав брату голосно розвивати свій план. Завтра мали взятися до діла. Браття подали собі по скінченні умови руки на знак згоди і ругательно засміялися, поглянувши на Андрія.

А він, нещасливий, чув страшну їх мову, видів, що Олеся мусить впасти в сіть, з диявольською штукою заставлену, серце його мучила ціла сила любви і побільшала його фізичнії муки непокоєм о любиму, – він рад би був умерти, щоб тільки своєю смертю її урятувати, але шнури, которії йому тіло проїли, не пускали його ані до життя, ані до смерті!

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 89 – 94.