9. Ісаак Бляйберг

Іван Франко

Отець і син сіли обідати: трохи запізнили і проголоднілися, решта домашніх уже була по обіді і порозходилася до щоденної роботи, – лиш Петріїха сиділа вдома, а на запічку на теплій м’якій постелі лежав неспокійно хорий старець, все ще без пам’яті, підкидався вгору, а в його членах знов мож було видіти вчорашнє судорожне корчення, хоч уже слабше, як вчора. Не вспіли ще пообідати, коли нараз на оборі заскавуліла собака. Петрій виглянув в вікно і побачив свого вчорашнього супутника, Ісаака Бляйберга, обганяючогося довгою хворостиною від собаки.

– Аціба, Лиска! – крикнув Петрій, і Лиска, все ще гнівно бурчачи, но послушна волі газди, неохотно вернулася і лягла на приспі, все ще скалячи свої острі зуби до прихожого.

– Добрий день вам, господине Кирило! – сказав Ісаак, входячи в хату.

– Добре здоров’є! Вітайте нині! Прошу сідати, най все добре з вами сідає, – говорив приязно Петрій.

– Нема коли, дякую красненько. Я ту за ділом до вас.

– А, прошу, прошу, служу охотно!

– Ваша згуба найдена, – властиво, люди, о котрих ви говорили, зловлені і сидят в М. Як я вам казав. Ще вчора вечором ми відтелеграфували мої знакомії. Їх зловлено в лісі на границі, і якась стара жінка навела стражників на їх криївку.

Під час тої мови Ісаака Петрій моргнув жінці, щоби віддалилася, і вона, послушна, відійшла. Вона уже віддавна привикла була до таємничого поступування свого мужа і, одержавши від нього заказ, ніколи про нич не допитувалася.

– А то, певно, ваш син? – спитав Ісаак, поглядаючи косо на Андрія і як би дивуючися, чому і він не виходить.

– Так єсть, мій Андрій, укінчений гімназіаст. Прошу говорити дальше! А що ж, гроші також стражники винайшли?

– Ніт, тілько їх зловили, але єсли присягнете на них, то они будут мусили показати місце, де сховали скрадену суму.

Петрій завагався, почувши тую мову, – він не знав, що ділати, а Ісаак тим часом так тягнув дальше:

– Тепер ходім сейчас до М. Я там також маю справунок, – підем разом, а по дорозі я вам єще маю дещо розказати. Зрештов, я маю в М. багато знакомих і пораджу вам, де і як обернутися і що ділати, щоби прийти назад до своїх грошей.

– Але що ж вас склоняє так щиро заніматися справою, вам зовсім не знаною і чужого чоловіка?

– Що мене склоняє? – сказав усміхаючися Ісаак. – О, велика річ! Ходіт лишень, збирайтеся скоро, я вам по дорозі все розкажу.

– Добре, іду сейчас з вами! – сказав Петрій, рішаючись. Покликав жінку і слуг і дав їм потрібнії розпорядження зглядом господарства, велів пильнувати хорого, попакував, що було потрібне на дорогу, в свою обширну борсучу торбу, взяв пістолет за пояс, на раду Ісаака, котрий і при собі мав також оружжя, потім, попрощавшися ще раз з Андрієм і жоною і обіцявши, що небавом поверне, взяв в руки палицю, перехрестився і поспішив за Ісааком, котрий скорими кроками уже вийшов був на дорогу.

В мовчанні вийшли вони за село. Дорога крутилася узькою полосою помежи високії, борами порослії гори, понад шумлячими, ще від ночної тучі взібраними гірськими потоками, серед величавої, очаровательно-хорошої і дикої бескидської природи. Чисте небо усміхалося своїм нескінченним лазуром до темної зелені борів, співи множества птиць в їх темрявій, таємничій внутрі були єдинственнії ознаки життя в тій широкій гористій окресності, – аж до самої границі угорської не було уже ні села, ні жадного людського помешкання. Наші путники були, як їм здавалося, єдиними мислячими существами посеред того буйного і пестрого світу.

– Ви, бачу, мали мені щось сказати, – зачав Петрій.

– А так, – відповів Ісаак. – Ви питалися мене, для чого я так інтересуюся вашим добром, а я довжен вам то вияснити, скоро будете ласкаві до кінця вислухати слідуючу повістку.

Петрій здивований поглядав на жида, но той слідуючими словами зачав своє оповідання.

– Віддалеки за селом Розгірчем стояла перед кільканадцятьми літами великая мурованая коршма, на горбі, під самим лісом. Молодий орендар, котрий ю з своєю родиною замешкував, уходив в цілій окресності за дуже багатого і чесного жида. Вість широко ходила, що у него були великії скарби, що він найшов один сховок Довбуша і забрав з него немало золота. Але то була неправда, – був він собі, правда, не дуже бідний, але і не дуже багатий жидок. Отже, сидит він собі раз в суботу вечором при шабасі, а коло него сидит молода Рухля, єго жінка. А було то восени, дощ зимний цідив як з ведра, а вітер метав грубими краплями в очі, скоро було надвір показатися, та термосив запертими коршемними віконницями.

– Не дай боже тепер кому бути в дорозі в таку слоту! – промовив жид.

– Мені якось аж лячно ту самій на тій пустині, так далеко від людей, – прошептала Рухля, тривожно надслухуючи.

Втім, крізь свист вітру і плюсканя дощу далися чути надворі людськії голоси. Зачато сильно стукати до брами.

– Грицю, а бігай-но браму відчинити! – промовив жид до парубчака, которий служив у него.

Гриць поволі, неохітно піднявся із свойого тапчана і, воркотячи щось під носом та проклинаючи подорожніх, що єму і ту хвилю спокою переривают (хоть та «хвиля» тяглася для него звичайно цілу ніч і цілий день), поволікся поволі відчиняти браму, до которої все-таки не переставало стукати і гримати.

Небавом заскрипіла брама на завісах, стуканє устало, далися чути змішанії крики, навіть, як здавалося жидівці, голос Гриця долетів до єї слуху, – но в тій же хвилі завив і засвистав вітер так сильно, що не можна було нічого чути.

Хвиля німого ожиданя настала в коршмі.

Чекає жид, чекає свого Гриця, – нема Гриця, жде подорожніх, прикладає лице до вікна, щоби виглянути надвір, – вікно мовби смолов обліплено!

Нараз широко отвираются двері, входит п’ять хлопа з якимсь недобрим, зловіщим поглядом і страшними, густо оброслими лицями.

– Добрий вечір, жиде, – крикнув перший із них, низький, рижоволосий, плечистий хлоп, котрий, як здавалося, був старшим межи прочими.

– Добре здоров’є, – відповів жид. Рухля задеревіла, узрівши дивних гостей, – стояла бліда і недвижна, опершися о грубу.

– Но, бачиш, братчику, ми ту прийшли до тебе в гостину! Неправда, – ти нас не сподівався під нинішній час, га?

– У мене дім гостинний, мої панове, – відповів жидок, – я мушу кождого часу гостей сподіватися.

– Но, сли так, мій любенький, – заговорив знов рижий, – то гости ж нас і стався, як належится! Або знаєш що, вкажи сюда ключі, – нас єсть більше, скорше сами собі услужимо, а ти не потребуєш, серденько, трудитися!

Товариші рижого засміялися дико на тії слова. Жидок, хоть потерпав цілий, єще, однако ж, не стратив надії, що ціла річ, котра аж тепер зачала єму показуватися грізною, закінчится пиятикою.

– Ні, мої панове, – відповів він; услужно кланяючись, – хто ж то бачив, щоби господар давав гостям самим гоститися, а сам сидів і дивився на тоє?

– Ні, ні, не бійся, ми того нікому не скажем! А впрочім, сли ти ся не хоче стояти, то можеш полежатися собі, ніхто ти не боронит! Давай же ключі сюда!

– Але, мої панове…

– Нич але, нич але, – гукнув рижий, – ключі сюда! Жид, не мовлячи і слова, віддав ключі.

– Хлопці, сюда! – кликнув рижий, і гурма людей наповнила коршму.

– Нате вам ключі, шукайте, перетрясайте, беріт все, що нам може здатися!

Жидок стратив зовсім притомність, голова його крутилася, перед очима всі предмети мигтіли йому неозначеними барвами.

Рухля з слабим криком упала омліла на землю.

– Гвалт, рятуйте, хто в бога вірує! – закричав щосили жид.

– Ого-го, братчику, ми на таке не годилися! Ануте, хлопці, зв’яжіт їх обоє, зав’яжіт їм роти, щоби не вередилися, та винесіт он там під шопу на мерву, най троха провітрятся!

Хлопці скочили до жидка, зв’язали єго і напівомлілую Рухлю і без милосердя, з диким сміхом викинули під непошиту шопу на дощ і вітер. Студінь до кості проникала напівнагих, вони виділи свою згубу і з німою рішительністю вижидали її.

Тим часом опришки перетрясли цілу коршму, перешукали всі закутки, поперевертали і повалили все придатне в господарстві, а непотрібне для них, та, кромі невеликої суми грошей, і то дрібними мідяками, не могли знайти ані шеляга.

– Га, проклятий жид, – заверещав розлючений рижий, – правду він казав, що приготовився на наше принятіє! Ану-но, хлопці, беріт соломи, огню, беріт що треба, будем по щирості допитувати наших чесних господарів, де поділи гроші?

З криком поспішили опришки до жидів. Декотрі, і то велика часть із них, здужала уже добре підхмелитися знайденою горілкою.

Рижий підступив до жида і копнув єго ногою, видячи, що він зовсім не рушаєся, мов неживий.

– А що, нехристе, ти думаєш, що ти так легким коштом від нас видобудешся? О, ні, братчику, ми не такі, щоби ми за ні за що трудилися! Скажи, де ти гроші сховав?

І, то мовлячи, зірвав єму хустку, которою був зав’язаний єго рот.

Жид вився по землі, котру дощ в рідке болото розполокав, стогнав і цекотів зубами, но не казав нічого.

– Скажеш чи ні, собача кров? – верещав рижий.

Жид мовби онімів і скляними очима поглядав з виразом тупого рівнодушшя і розпуки в лице грізного ватажка.

– Єще тя послідній раз питаюся: скажеш чи ні, де гроші?

– Ласкаві панове, убийте мя, посічіт мя на кусники, сли де найдете у мене хоч півфеника більше, кромі того, що лежит в столику!

– А, та певно, що не найдем, сли ти їх позаховував, – гукнув один із полуп’яних бродяг, – але нам ту власне о то ходит, щоби-сьмо найшли!

– Але клянуся вам богом і всім, що для мене святе, дороге і миле, що ніт у мене більше грошей, ніт ніякого сховку ані навіт наміренія вас обманити!

– Ага, бачте, як м’якне, собака, але небавом він єще лучче скрушіє! Хлопці, ану-но до роботи! Де солома, – загрійте го троха в ноги! Або ні, знаєте що, беріт насамперед єго прокляту жидівку, – бачте, як поблідла і скорчилася, мов муха в окропі! Она нам скорше все виспіває, скоро ю припече, – бо добре то старії люди кажут, що жид лиш печений добрий!

Опришки без чувства, без милосердя похватили нещасливую полумертвую Рухлю; вона, мабуть, ще була в омліні, голова її зависла, лице посиніло, вона і слівця не писнула, коли її брали. А другії уже зачали повереслами із сухої соломи обкручувати єї ноги…

– Боже мій, моя Рухля! – крикнув в крайнім одчаяні жид і, зібравши всю силу своєї груді, закричав знов:

– Гвалт, гвалт! Хто в бога вірує, рятуйте, рятуйте, не дайте душі загибати!

Власне в тій хвилі утих був на часину вітер, і одчаяний голос жида грімко роздався по лісах і горах.

Но в тій же хвилі опришки знов зав’язали єму рот, – нещасний мусив німо поглядати, як тії нелюди забиралися холоднокровно і жартуючи мучити ужасно єго любезную напівмертвую жону, а серце його стискалося в груді на вид, що він так близько неї, що бачит ї тяжкі страдання, єї повільне конаня, а не може єй помочи.

Уже клятії обступили Рухлю, уже засвистіли в воздусі їх канчуки, порючи до крові єї тіло, – звичайний спосіб, котрим опришки будили омлілих до житя, – уже серед проклять, сердитих слів і ужасних жартів опришків далося чути слабе стогнаня мученої, – уже ю допрошуют о грошах, но она нічо про гроші не знає, – уже ватажка грімко кричить: «Огню!», а в груді жида стигне послідня капля крові, – коли втім нараз роздаєся гук рушниць, падают два вистріли, рижий і другий опришок трупами валятся на землю! Решта розбігаєся з криком, оставляючи свої нещаснії жертви. Тільки коршма, серед которої опришки розложили були великий огонь, занялася всередині, дим валився отвореними вікнами, а поломінь рухомими огняними язиками лизав уже, як здавалося, стріху, котра тріщала, сичала і курилася. За кілька мінут пожар обхватив цілий той просторий будинок.

І при тім світлі бідний жид побачив при собі стоячого невисокого росту мужчину, котрий розв’язав єго і велів поспішити за собою в село. Сам він взяв на руки задеревілу Рухлю і, обвивши ю в свій широкий сердак, поніс, мов дитину, до села.

Но пощо ж довше оповідати, – ви уже, господине Кирило, всего догадалися! Той нещасливий жидок – то був я, а єго несподіваний спаситель – ви! От вам причина мого поступуваня!

Вчора ввечір перед сном, поглядаючи на образ моєї Рухлі, котрий всегда ношу на груді, я живо пригадав собі той страшний вечір, котрий позбавив мене моєго мешканя, моєго спокою і моєго щастя на ціле житє!

– Чесний господине, – додав Ісаак зо слезами в очах, – ви спасли нас із рук тих страшних людей, ви завели нас до села, ви на хвилю єще урятували житє моєї Рухлі! Але она, нещаслива, не могла пережити того переляку, тої муки, котру витерпіла на страшнім вітрі і зимні, она, як весняний цвіт, морозом зварений, небавом зв’яла на моїх, руках!

Петрій також живо пригадав собі тую пригоду. Він власне в той час з одним тільки слугою виправився був до Розгірча, бо в тамошнім камені була також одна із криївок Довбушевих, і він хотів із неї забрати гроші і перенести до головного сховку. Лишивши слугу в селі, він сам осторожно, узброєний в рушницю-подвійку і пару добре набитих пістолетів, рушив до каменя, а, забравши гроші, при повороті учув ужасний крик Ісаака і поспішив скоро і осторожно на поміч нещасному.

– Я вам того ніколи не забуду, – говорив жид, – я вам завдячаю своє житє, чому я вам не можу лучче відвдячитися? Що значит тоє мізерне діло, в котрім вам хочу помочи?

– І то багато значит, мій приятелю, – відповів Петрій, – бо показує ваше щире серце! Але будьте ж ласкаві, скажіт ми вашу дальшу судьбу!

– Послі смерті моєї небіжки Рухлі житє моє сталося єдиним, неперерваним пасом жалю, горя і презріня. Я остав без дому, без средств, без всего, я не мав ні вітця, ні матері, ні ніякої рідні на світі – і остався круглим сиротою. Коршма, хоть не вся згоріла, вскорі розвалилася, бо не було кому взятися до її направи. Я від того часу не міг і поглянути на тоє місце, котре бачило моє страшне нещастє, і скитаюся по світі межи чужими людьми.

– А чим же ви занімаєтеся? – спитав Петрій.

– Чим занімаюся? О, на тоє тяжче відповісти, як запитатися! Тисячнії занятя, тисячнії справи переходили через мої руки; я постановив собі після мого нещастя решту житя посвятити помочи і моральному піднесеню моїх братів!

Петрій, широко отворивши очі, дивився німо на особлившого жида. Тії слова задивували його. Йому ніколи не трафлялося бачити жида, котрий би чимсь подібним занімався, йому навіть видавалося спочатку, що страшне нещастя і тривога тої ночі, о котрій Ісаак оповідав, помішали його розум, але, поглянувши на тихе, спокійне лице Ісаака, на його ясний, розумний погляд, він знов покинув ту думку і в задумі і мовчанні ступав дальше.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 58 – 65.