14. Із в’язниці

Іван Франко

– Зазвати сюда Ленька і Сенька Довбущуків!– повелів суддя окружний в М., а слуга судовий удався з тим розказом до сторожа темничного.

– Так ви, Кириле Петрію, признаєте, що ваш донос не касався молодих Довбущуків?

– Я знаю їх, знаю їх вітця, і ніколи мені не прийшло би було на думку на них доносити. Противно, я навіть власним коштом посилав їх до шкіл!

– А стражники переловили їх на границі, думаючи, що они бакунярі, которії перемичуют тютюн через границю і за которими давно уже сліджено. Але показалося, що они ними не суть, бо правдивих бакунярів власне також зловлено, а тії визнали, що тих молодих людей зовсім не знали. Були би-сьмо їх уже нині рано випустили, коли нараз надійшов телеграм від поліції з Б., просячий о притримано таких і таких двох людей, яко посуджених о крадіж. Про тіє ми і задержали їх.

– То зовсім справедливо, но єсли се була ошибка і єсли мої гроші найшлися, то я прошу їх випустити якнайскорше!

Тая розмова велася в судовій залі в М. межи окружним суддею і Петрієм.

В тій хвилі впроваджено під сторожею Ленька і Сенька Довбущуків, і вони стали близ дверей.

– Знаєте ви сего чоловіка? – запитав строго суддя. Ленько і Сенько подубіли, побачивши Петрія. Вони бачили, що аж тепер прийде їм до всього признатися і загибати у в’язниці. В сумлінні, которе їх терзало, поблідли і не могли нич сказати.

– Що ж? – питав суддя. – Говоріт правду, бо сли ні, то собі єще більше пошкодите!

Сенько уже хотів кинутися до ніг судді і визнати крадіж. Він був молодший і більше сангвінічного темпераменту, котрий, як скоро вибухає гнівом, ненавистю і злобою, так само скоро готов стратити духу і відвагу.

Но Ленько, мабуть, пізнавши намірення брата, стис його кріпко за руку і рішительним, хоть трохи дрижачим голосом сказав:

– Знаєм!

– Хто він єсть?

– Кирило Петрій, з нашого-таки села.

– Входив він коли з вами в якії сношенія?

– О, він навіть посилав нас до школи!

Сенько думав, що таки тепер прийде їм до всього признатися, що по тім вступі суддя приступить зручно до самої речі, до крадежі. Але немале було здивування братів, коли суддя відвернувся від них і велів їх випровадити.

Потім звернувся знов до Петрія.

– То ви просите о випущенє тих молодих людей?

– Так єсть, ласкавий господине, і то тим усильніше о тоє прошу, що мої гроші, як я вам розказав, уже найшлися!

Суддя не супротивлявся довше, і обох молодих виновников, которії уже не знати чого на себе сподівалися, сейчас випущено ко немалій їх радості. Вони бігцем, не задержуючись, побігли через місто і не опинилися, аж доки не побачилися серед чистого поля.

– Леньку, сей Петрій – то таки добрий чоловік! – відізвався первий Сенько. – За таку велику шкоду, як ми єму зробили, єще нас, як сказали стражники, освободив із тої проклятої казамати! Мені жаль, що я міг єго перед тим ненавидіти! О, єсли би нас отець не був відобрав із школи, ми би, може, були вийшли і на порядних людей!

Но Ленько глибше перенятой був засадами і ненавистю вітця, одвічав про тоє:

– Ex, дурний ти, Сеньку, з своїм жалем! Петрій, собака, мусив мати якуюсь інную ціль в тім, що нас увільнив! Я єму не вірю, і то навіть тогди ні, коли нам, як здаєся, добре робит!

Но коли наші молодці прийшли до печери, де були сховали скрадені гроші, немало засмутилися, не найшовши ні грошей, ні Іванка. Аж тепер побачив Сенько, що Петрій не з особлившого великодушшя освободив їх, но для того, що йому уже не були шкідливі, понеже забрав свої гроші.

– Певно, то дурень Іванко, як го Петрій ту подибав, все розказав! Чи я то не говорив татові, пощо брати такого бубна з собою, коли він не то що не допильнує нічого, але, противно, ще може зрадити місце сховку! – Так говорив Ленько до брата.

– Собака Петрій, – бурмотав Сенько, которого давня ненависть під вліянієм свіжого розчарування з більшою ще силою ожила, – я думав, що він такий великодушний! О, але я єму ще дам за тоє! І знов наша робота пропала, і знов ми бідні, як перед тим.

Сенько належав до тих людей, которих страсті і волненія душі скорії і сильнії, противно же брат його був властивий тип родини Довбущуків, – повільний у слові, но енергічний і скорий в діланні. В школі старший брат Ленько оказував більший талант, зато Сенько в хвилевих поривах умів також багато зділати.

Сенько звичайно держав перед, єсли ішло о діло, був його душею, коли від Ленька виходив план і первий імпульс.

Довбущуки йшли довго мовчки, – уже і сонце клонилося ко западу. Голод зачав їм що раз, то більше дошкулювати, вони мимовільно уже і звільнили кроку, ноги не хотіли держати такого темпу, яке їм наказував голодний жолудок. Немало прото була радість наших удальців, коли здибали в лісі одного із «товаришів», таки самого Невеличкого, которий зручно підслухав минувшої ночі розмову обох братів в пустині.

Хто і відки був той чоловік, – ніхто не знав. Найзнаменитшою чертою його характеру була якась непізнанна, змінна хитрість і лагідність средств, которих уживав, но, осягнувши свою ціль, він ставався не раз свиріпим і диким. Голос його був солодкий і тихенький, і в цілім укладі його тіла, во всіх його движеніях було тілько природності і якоїсь невинної простоти, що годі було не вірити його словам, годі було і подумати, що то тільки маска, під которою криються ужаснії егоїснії цілі.

Невеличкий первий узрів ідучих Довбущуків. Він, мов лис, сидів серед густого широколистого ліскового корча. Він, пізнавши їх, без шелесту виліз із своєї криївки і несподівано ударив обох разом ззаду по плечах руками.

– Здорові були!

Оба молодці здригнули, почувши людський голос в сій пустині, но, пізнавши товариша, утішилися і оповіли йому цілу свою пригоду, укриваючи, однако ж, тоє, що їх наміренням було скрадені гроші переховати. Невеличкий слухав їх уважно, а в його лиці і движеніях пробивалося таке довір’я ко їх словам, таке узнання, що то зовсім природно сталося, що Довбущуки доразу успокоїлися і просили його, чи не дав би їм дечим занестися.

– О, чому ж би ні? – рік Невеличкий усміхаючись і вийняв із торби довгу фляшку з горілкою і великий хліб.

Їдячи, питались наші молодці Невеличкого, що робить у тій пустині.

– Хіба ж не знаєте, яке наше діло? Ваш отець провідав нині, що Петрій пішов на Угри. Я розставив по дорогах чати, щоби го дістати в свої руки. А що, правда, що моє становище було добре і ви навіть не були б мя відкрили? Сам я єго собі вибрав!

Молодці, покріпившися, відійшли, а Невеличкий усміхнувся за ними іронічно, поховав все в свою торбу і, голосно пштрикнувши пальцями лівої руки, як звичайно ділав, коли був довольний собою і своїм ділом, удався назад на своє становище.

Тим часом Петрій в М. не менше був довольний своїм ділом. Вийшовши від судді, стрітив недалеко Ісаака, которий цікавий був, як його новий приятель покінчив діло.

– Добре пішло, – сказав Петрій і оповів жидові цілу справу.

– Та, може, після вашого мнінія добре, але мені якось так не здаєся. Хоть і гроші ваші найшлися, то все-таки належало, щоби злодії за своє відпокутували! Но про мене, не мені вам розказувати, я вас тілько маю запитатися, що ділаєте тепер?

– Та що, бачите, – я хотів іти домів.

– Е, де тепер, під ніч, пускатися в ліси? От ходіт скорше зо мною, я заведу вас межи чемних і учених жидів, моїх приятелів.

Петрій подумав кілька хвиль а накінець рішився остати, сподіваючися, що немало схіснує із розмови «гречних і патріотичних» жидів, тут переночує, а завтра вирушить в дорогу домів і стане там ще перед вечором. Кромі того, оставалась ще справа грошова до залагодження. Ісаак зложив суму, котру були Довбущуки викрали, в однім банку і обіцяв Петрієві із них значний процент. Залагодивши грошову справу, попровадив Ісаак Петрія до одного із своїх приятелів, Арона, у которого мала вечором відбутися нарада і довша розмова «учених і чемних» жидів.

Розмова тота переконала Петрія основно, що так галицькії, як і угорськії русини не зможуть двигнутися матеріально, а навіть і морально, єсли жиди не зближаться до народу працею, єсли будуть і дальше ссати і туманити його, єсли і дальше будуть стрічати його з убиваючою погордою.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 85 – 89.