19. Месть товаришів
Іван Франко
Хата Демка Довбущука була, як споминали-сьмо, трохи порядніша, як другі хати в Довбущуківці, – особливо тут більше було чистоти, бо Демчиха, дочка бідного працьовитого господаря з Перегинська, не закладала рук за пояс, як нещаслива, приголомшена Матрона, а робила і порядкувала щосили в підупадаючім газдівстві.
Олекса з братом сидять на лаві, огонь палає в печі, коло котрої заходиться Демчиха, а надворі темно, і вітер таки ще не перестав шуміти і гудіти.
– Пора до діла, час уходит! – напоминав Олекса, встаючи із лави.
– Тоти, брате, кажеш напевно, що Андрій прирік тобі показати сховок?
– А ба, мусив приречи, – уже три дні висит на кілку в пустині!
– А де ж він тепер? Таки висит?
– Ні, я лишив го на землі, але ще зв’язаного. Правда, утечи би він не міг, хоть би-м го і розв’язав, але могла би бестія де сховатися, а тепер вночі чорт би го найшов!
– Но, то іди ж ти, брате, і припровадь го сюда, – треба го в що загорнути, коли, як кажеш, майже зовсім голий, – вітер холодний, готова нам біда де в дорозі заков’язнути!
Олекса вийшов із хати, сказавши до Демка:
– Будь готов, я го сейчас сюда приведу!
Дивні мислі снувалися в душі Олекси. Перший раз у жизні йому стало якось лячно. Він боявся тої темноти нічної, здригав раз на раз перед свистом вітру, хати Довбущуківки видались йому якимись живими сказочними потворами, котрі рушалися і грозили йому, йому навіть здалося, що видить під власною хатою якусь чорну мару в людськім виді, повзаючу на руках попід стіни, йому здалося, накінець, що в пустині і вкруг неї снуються такі самі чорні мари, йому навіть привиділося, що в пустині замигтіло блідаве світло, мов блудний огник, і загасло в тій же секунді, коли його узрів. Дрож перейшла йому поза спиною. Він обернувся поза себе, – під Демковою хатою стоять також дві мари, тулячись до стіни. Насилу він догадався, що се його власні сини, вернув до них і велів їм іти під ліс і уважати, щоб товариші несподівано не надійшли і не перешкодили йому довести своє тайне діло до кінця. Ленько і Сенько, щикаючи і дрижачи від студені, поплелися боком під ліс, а Олекса стрясся цілий, мовби хотів обтрясти з себе всі погані думки і тривожачі привидіння, і сміло пішов до пустині.
Невеличкий добре знав лісові дороги і, помимо темноти, скоро зайшов з своїми товаришами в Довбущуківку. Він справно уладив все, обставив на всякий припадок пустиню товаришами, насамперед здалека, потім велів їм щораз зближатися, а сам з другим смілим товаришем, узброєний в пару добрих пістолетів і в широкий ніж за халявою, пішов досередини. Немало зачудувався, найшовши двері відчинені. Ввійшов досередини, обмацав доокола стіни, але не намацав нічого, лиш заваляв собі чимсь пальці. Сейчас велів товаришеві засвітити гніт, і при світлі зачали перешукувати хатину. Нічого в ній не було, тільки довгі кроваві паси по стінах показували місце, де мучився нещасний Андрій. Опришки немало розчарувалися, не найшовши сподіваних скарбів, немало зачудувалися, побачивши в хатині кров замість золота. Невеличкий постановив заждати на Довбущука і сейчас все приготовив до того. Всіх товаришів спровадив до хатини, половину уставив при сіняних дверях, половині велів приготовляти оруддя до муки, а сам вийшов надвір, щоби дати прочим знати, коли прийде Олекса.
Побачивши надходячу жертву, Невеличкий з звинністю ласиці шульнув до хатини, велів загасити світло і замкнув двері.
Минуло кілька мінут. Надворі вітер все ще не переставав шуміти і термосив верхом пустині, але в її внутрі була мертва, тяжка тишина німого ожидання. Кождий із опришків запирав в собі дух, кождий старався належито відповісти свому становищу, бо кождий палав ненавистю против ватажка.
Ось і він надходить і, воркотячи щось під носом, відчиняє двері…
Примітки
Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 108 – 110.