6. Сповідь опівночі

Іван Франко

Зала бібліотечна була надолі, – отці мусили сходити по темних, хоть досить обширних сходах. Зала тая була далеко давніша, як сам монастир. Коли кільканадцять літ тому назад замість старого будовано новий монастир, тогдішній ігумен не велів валити відразу старої будови, але тільки частями, а нову будувати на тих самих фундаментах, позаяк старі іще зовсім були сильні і добрі. Невідомо лишень, з якої причини ігумен не велів в той час рушати бібліотечної зали, запевняючи, що вона пережиє ще і новий монастир і зовсім не потребує направи, що і самі мулярі потверджали. Грубі її, хоч старинні мури, збудовані із твердого гранітного каменю, зовсім, як бачилося, не мали охоти признавати над собою власть нищачого часу і стояли так твердо і незрушимо, як за времен, коли їх збудовано.

Зала тая мусила колись мати якесь інне перезначення і була дуже давно збудована, бо, як теє доказували розличні знаки, попередній монастир був також в спосіб нового до неї добудований. Тому-то, як здавалося братчикам, віяло від неї якимсь таємничим духом старини, котрий німо, а прецінь сильно проникав серця не тільки молодих, але і старших монахів. Ще попередній ігумен, отець Атанасій, котрий умер яко 105-літній старець, мусив стояти в якімсь дивнім відношенні до сеї зали, бо часто виділи його братчики вночі, ідучого тихо, як тінь, темними коридорами і никнучого в ніші, містячій в собі двері до бібліотеки. І сейчас потім чули приглушений скрип тяжких, залізом окованих дверей на заржавілих завісах, пригадуючий стон конаючого. Нікому не вільно було входити до тої зали, а ключ від неї носив всегда сам ігумен при собі.

Аж коли монахи, як всегда, весело обходили соту річницю уродин отця Атанасія і обсипували його благожеланіями і всякими доказами своєї любові, тогди старий ігумен, розвеселений трохи, віддав ключ від бібліотеки отцю Спиридонові, тогди ще 25-літньому і недавно постригшомуся братчикові. Той, однако ж, запевняв других цікавих, що не знайшов в старинній залі нічого, що би давало вносити, що тут діялося щось незвичайного, – і небавом забуто о цілій історії. Отець Атанасій умер, інний ігумен настав; а зала бібліотечна остала аж до сього часу під надзором отця Спиридона, котрий всегда всіх запевняв, що не знаходив в ній нічого надзвичайного. Вищепом’янута рукопись була первим того роду предметом.

Наші отці не без внутреннього дрижання вступили в старинную залу. В її прегрубих, від старості почорнілих стінах повно було всюди ніш і заглиблень, в котрих тепер стояли шафи з книжками, але котрі, як бачилося, давніше містили в собі входи, позаяк, очевидно, були пізніше замуровані. Отець Спиридон поставив світло принесене на старинний, з грубих дубових брусів штучно вироблений стіл і запалив ще дві свічки, на нім стоячії.

По сім отці зачали пильно розглядати обширну комнату. Але, помимо всякого шукання, не знайшли в ній нічого підозрінного, і уже отець Методій зачав поволі успокоюватись. Вітер все ще свистав і гуркотав віконницями і брамою, буря ревіла, а грубий дощ шумів, обполікуючи стіни монастиря.

– Що ж тепер будем ділати, отче Спиридон? – вопросив настоятель.

– А що будемо ділати? Сядьмо ту і заждім до 12 години. Єсли не буде нічого, то повернемо назад в свої келії.

Отці посідали, і за хвильку обгорнула їх, немов грубий, непроникнутий мур, гробова тишина. Світло горіло слабо і мелькало раз на раз, то ясніше, то темніше освічаючи сумрачную комнату. І знов поволі, під вліянієм тої гробової тишини, тривожно якось стало отцям, кров їх, хоть холодна, начинала нерівніше бити і спливалася вся в грудь к серцю. Рука ігумена мимовільно стискала рукоять кропила, зануреного своїм страпатим, грубим чубом в свячену воду; отець Спиридон хватав всегда рукою за посвячений срібний хрестик на своїй груді, немов думав в потребі ним охоронитися від злого духа і злих людей.

Старинний, заржавілий механізм великого годинника на стіні зашипів, зашаркотав і поволі, меланхолічним тоном вибив дванадцяту, – потім знов груба, непроникнута тишина, котра, як здавалося, зливалася в одно тіло з тою рівно грубою, рівно непроникнутою пітьмою, що скрізь залягла природу.

– Слава богу, нічого нема! – прошептав, встаючи, ігумен, а грудь його відотхнула свобідно, мовби позбулася якого немалого гнетучого ю тягаря.

Але в тій же секунді дався чути дивний скриплячий тон ту ж недалеко обіч нього, і здавалося, що він походив або з-за стіни, або таки звнутр стіни. Отці обернулися в німім здивуванні в сторону, відки тон походив, коли в тій же хвилі отворилася тайна, в мур дуже докладно вправлена і чорняво покрашена двер, котрої би і при найдокладнішім слідженні ніхто не здужав відкрити. Темнота зінула холодом із того отвору, але вскорі на її тлі зарисувалася великанська, висока стать чоловіка в старім, хоть ще зовсім добрім гірськім убранні. Біле як сніг волосся покривало його голову, котру, помимо свого, як здавалося, дуже старого віку, носив просто вгору. Лиця його в сумраці не мож було добре розличити. Він, побачивши отців, не дуже і здивувався, але сміло поступив кілька кроків наперед, закрив лице полою і вмиг погасив світло, кромі одної свічки, розливаючої непевний, дрижачий блиск, котрий, як бачилось, з трудністю тільки опирався густій темноті, що зо всіх сторін на нього налягала.

Отці не могли наразі з дива прийти до себе і не спиняли таємничого чоловіка в ніякім його кроці ані ділі.

Він тим часом, заходячи від світла, щоби лице його остало в тіні, приступив сміло до ігумена, стоячого без движенія, мов статуя, і сказав до нього:

– Всечесний отче настоятелю, перепрашаю вас за тії троха неприличні і незвичайні відвідини вночі, але сподіваюся прощення вашого, позаяк вища воля мені тоє повеліла, як ви, запевно, виділи на кінці мого пам’ятника. Я же, із своєї сторони, дуже тішуся, що в-істі сон мій не обманув мене і що днесь наконець зблизилася хвиля, коли не оден тяжкий камінь має спасти із моєї совісті!

Отець Методій при тих словах стояв як вкопаний, не можучи своєю головою ані краплини з їх значення витолкувати, позаяк в ній все крутилося і мішалось, зливаючися в невиразний, напівсонний образ настоящості.

– Хто ви, чого тут жадаєте? – спитав через силу отець ігумен прихожого.

– Сідайте лишень, всечесний отче, – говорив той же смілим і виразним голосом, – ваш вік не дозволяє мні дати вам стояти під час мого троха довшого оповіданя, а я виявлю вам все, бо то властиво і ціль мого нинішнього приходу сюда.

Побачивши, що діло тут з одним живим і старим чоловіком, котрий, помимо свого велетного зросту, перевищаючого майже о дві голови не зовсім низьких отців, не мав ніякого злого наміренія, отець ігумен відотхнув знов свобідніше, а отець Спиридон випустив свій посвячений хрест із руки і цікаво почав придивлятися прихожому, хотячи, як здавалося, розглядіти черти його лиця, що йому, однако ж, не повелося, бо прихожий сей же час попросив ігумена, щоби був ласкав в чотири очі вислухати його оповідання і його сповіді.

Отець Спиридон мусив рад-не-рад віддалитися, засвітив собі одну із погашених свічок і, ідучи мимо, наумисно блиснув нею збоку в лице незнайомому, котрий того зовсім не сподівався. Цікавість отця Спиридона зостала заспокоєна, – він побачив виразніше лице незнайомого і з немалим своїм здивуванням узрів, що він уже десь-колись бачив тоє лице. Пригадався йому також той велетний зріст, тільки не міг ще догадатися, де то могло бути. Отець Спиридон, однако ж, заховав собі глибоко в пам’яті тую фізіономію і поспішно відійшов в свою келію.

Прихожий неохотно поглянув за ним, заглянув навіть на коридор, чи хитрий монах не хоче його підслухати, замкнув оковану масивну двер зсередини і приблизився потім знов з почтенієм до отця Методія, котрий сидів недвижно на кріслі і очима слідував за кождим движенієм незнайомого. В душі його знов збудилася попередня тривога, коли побачив осторожність незнайомого і пізнав, що він сам на сам з ним замкнутий в тій темряві й комнаті, посідаючій в одній із своїх стін вхід до тайного погреба, о котрім він до сього часу нічого не чув. Але тая тривога сейчас і зникла, скоро незнайомий смирним і тихим кроком зблизився до нього і такими словами заговорив:

– Всечесний отче, насамперед мушу вас вивести із задивування, в котрім, віроятно, єсьте, видячи, що я, чоловік ту чужий, знаю скритості сеї будови ліпше від вас. Але тоє нехай вас не дивує, будова тая, – я говорю о сій старинній залі, – єсть мені дуже добре знаєма і служила мені не раз за мешканє.

– В ній перебував я, коротко, правда, в р. 1836, о такій же порі, що і тепер, в ній перебував я єще давніше, року 1806, а навіть в році 1772 она спасла мене, віроятно, від постидної смерті, – я тоді мешкав в ній 4 літа.

Незнайомий своїми словами і своєю хронологією не тільки що не випровадив чесного отця Методія з ізумінія, але, противно, аж тепер впровадив його в тоє ж, і то так комплектно, що старик широко отворив очі і уста, не можучи довго прийти до себе.

– Але хто ж ви? Відкіля? Коли ви родились? – спитав уриваними словами старик, котрому прийшло на думку, що він власне року 1776 узрів світ божий, а мав перед собою чоловіка, котрий тогди уже уходив від переслідувань, на що веліли заключати його послідні слова.

– Хто я? – повторив, легко усміхаючись, прихожий. – Я би вам сказав, всечесний отче, тілько боюся о ваше здоров’є. Бачите, ім’я моє в своїм часі мало тоє дивне свійство, що наповняло страхом кождого, хто єго учув. Боюсь про тоє, чи оно єще і до сеї пори не заховало єго, а на ваш слабий організм сота часть єго давної сили могла би дуже убійственно подійствувати. Я сам так давно уже чув єго звук, що боюся єго дійства навіть на собі самім!

Отець Методій щораз ширше отвирав очі і уста, його здивування запирало йому віддих, йому здавалося, що грубії чорнії мури бібліотечної зали хотіли накінець по довгім времені свойого утяжливого стояння трохи відпочити і положитися на нього, мов на подушку, гнетучи його страшно своїм тягарем. Почтенний монах навіть дуже часто впадав на думку, що се все сон, ущипнувся навіть в худу ногу і укусив в язик, щоби будьто пробудитися, але тії акції переконували його ще більше, що все в-істі діється, що він не спить, а бачить направду все то, що бачить.

– Але годі, – тягнув по короткій паузі незнайомий дальше, – годі отягатися! Ціль мого приходу сюда, всечесний отче, єсть – визнати вам все, що мені тяжит на совісті, а оден із тих тягарів єсть також моє нещасне ім’я!

Тут голос прихожого почав м’якнути, – здавалося, що туй-туй виступлять слези на його старечих, хоть ще досить ясних і блистячих очах.

– Я – Олекса Довбуш, ославлений колись капітан опришків, – промовив він дрижачим від волнуючих во внутрі чувств голосом, а на звук тих слів здригнув судорожно ігумен. Перед очима стали йому його літа дитиннії, в котрих наслухався немало повістей о тім чоловіці, котрий тепер, уже майже сто літ після тих часів, стояв перед ним в своїй величині, простий, як ялиця полонини, і сивий, як снігом вкрите чоло Бескидів! Ігумен не міг знайти слова, не міг заговорити до ославленого розбійника, – німо, хоть з напруженою увагою, слухав його дальшої повісті.

– Всечесний отче, я сподіваюсь, що ви будете мати тую ласку для нещасливого преступника вислухати моєї сповіді. Не дивуйтеся також, єсли вам скажу, що ви сами і ваші братчики при кождій службі божій молитеся за мене, споминаючи ктиторей і благодітелей святого храму сего. Єго ктиторем – я, моїм коштом він направлений і відбудований, і не лиш він один!.. Но не думайте, щоби я вірив, що то мені поможе перед судом того, к котрому небавом оба поспішимо!..

Заким зачну свою сповідь, мушу оповісти вам, що мя понукало обрати собі до неї таку особливу пору. В р. 1772 оголошено ціну на мою голову, зачато мя переслідувати, я схоронився сюда – тогдашній ігумен приняв мя милосердно і укривав в сій комнаті через 4 літа. Від того часу я часто скрито сюда загощував; отець Атанасій навіть дозволив ми був ту довгий час перебувати і говорив зо мнов багато о покуті, о нашім біднім народі, котрому моя покута довжна також помочи. Але я ніколи не приступав до сповіді, не сподіваючися розрішенія, – я хотів цілим останком свого житя приготовитися до неї, я хотів, оскілько то було в моїх силах, приготовити поле, на котрім мали пізнішії покоління збирати добрі плоди із моїх злих діл.

Ігумен усміхнувся милосердно на тії слова, – Довбуш так говорив дальше:

– А коли я тоє постановив, мав я 34 літ, стояв я єще в цвіті мужеської жизні. Я не мав дітей, кромі одного сина в моїм родимім селі, котрий уродився єще перед тим, заким я став… Запевно чули-сьте, всечесний отче, тую сумну історію, котра попхнула мене на поле переступків і злодіянь! Але я не хочу нею усправедливлятися, я не хочу уневиннятися тим, що розпука серця, що розбитії надії, що біль і ненависть попхнули мене в пекло переступств!..

Я постановив відлучитися від світу, жити самотно, незнаний, блудний, я постановив під розличними видами обходити свій край, помагати чим мож свому народу. Було се в р. 1776. Вночі дня 25 юлія я бачив такий сон. Мені здавалося, що я лежу на холодній камінній підлозі сеї комнати, – а я і в-істі так спав, – коли нараз пукає підо мною підлога, а з-помежи каміня добуваєся велетна, як уголь чорна, рука, котра подає мені велике письмо. Я встаю, іду до світла і читаю: «Жити будеш, поки рід твій не буде числити сім членів. Смерть твоя буде знаком, що надходит час діланя. До сповіді приступиш аж перед смертію. А тепер іди і покутуй!» Я пішов, оставивши ту свій пам’ятник, де описане було ціле моє житє. По тридцяти літах я знов ночував на підлозі сеї зали, і я знов бачив той же самий сон. І знов по тридцяти літах я ту був, і знов я бачив той самий сон, читав то само письмо, але на єго кінці стояло написано:

«Врем’я. 25. Юлій. 1856. Гош. Мон. Бібл. Час. 12. Пвн.»

Я вписав тії слова на послідню карту свого пам’ятника і пішов.

І от настало врем’я, врем’я, так пожадане для мене! Всечесний отче, ви довго жили, але ви жили в тишині, в розмишляню, замкнений від світу, від свого народу, від єго житя. Я глядів на тоє житє зблизька, я глядів на него через такий час, як цілий ваш вік, через 80 літ! Яке єго горе, яке єго убожество, яке єго угнетеніє, того нещасного народу! О, кілько разів я з кровавими слезами в душі молився, щоби ділом моєї покути було підняти, просвітити той народ, показати му, хто він, кому він служит і служив і чим він колись був!.. Тепер же, всечесний отче, слухайте моєї сповіді!..

Отець Методій довго, довго і уважно слухав сповіді старого опришка, котрий, потішений побожними словами ігумена, так кінчив оповідання:

– Лиш раз єще в тій довгій сумній жизні ізгнанника блисло для мене щастє, та – божа воля – оно сейчас і погасло! Я подружився з молодою внучкою воєводи Шепетинського, викраденою в тій ночі, коли напав я був на єго замок! Она десь уйшла і пропала, – я ніколи більше не чув о ній, – і так по році знов закінчилося моє щастє! Мому синові, Олексі, не пощастилося в сімейнім житю. Два єго сини вигнали го з дому, побивши го тяжко, – він пішов на жебри, і уже кілька літ, як я стратив о нім всякі чутки, – пропав десь, нещасний, як камінь в воду. Скарби мої, тії грішнії, кровавії гроші, котрі колись мают послужити до великої цілі двигненя нашого народу, – тії скарби і ціле діло я зложив на Петрія і єго рід, бачачи, що мої потомки задля вродженої їм дикості, самолюбства, марнотратності і лінивства неспосібні перенятися якою-небудь вищою гадкою. Незгода моїх внуків з внуками Петрія перепиняє розпочатю діла, але небавом, сподіваюся, і тоє врем’я написане, – бо… бо смерть моя близька! І єще одна надія кріпит мя перед сконом. У віщих снах, котрі я бачив, було виразно, що рід мій числити буде сім членів, коли я умру! Єсли єще і мій син Олекса жиє, то всіх членів нашого роду єсть шість, і… о, я сподіваюся, що жиє єще семий член, другий мій син від моєї любимої Емілії!

І з тими словами старець упав на коліна і молився голосно, довго, горячо, молився о прощеніє своїх гріхів, молився о благо своєї родини, о благо свого народу, а слези гарячі лилися йому густим градом із очей і свідчили, що не застило ще серце в старечій груді і било живо, з молодецьким жаром. Возлі нього молився на колінах і з слезами отець Методій.

А надворі все ще грізно шуміла буря, все ще грохотали громи, все ще свистав вітер, грюкаючи віконницями і брамою і кидаючи густими краплями дощу о монастирські мури. Тільки на сході легко, несміло блідніли грубії хмари, набираючи поволі більше краски, – знак, що уже близький був схід сонця, близьке було світло, близька була побіда дня над ревучою бурею, над тьмою.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 37 – 44.