16. Олеся

Іван Франко

– Іванку, чи ти знаєш, на що ти заслужив від нас? – питав грізним голосом Сенько, придержавши малого Іванка в лісі, куди той вигнав був корови пасти.

– Та я нічого не винен, то Петрій… – говорив плачливим голосом Іванко, но Сенько перервав йому:

– Мовчи, я знаю всьо, я знаю, що ти винен, і міг би-м ти туй зараз смерть зробити!

– Змилуйтеся, даруйте житє, що я вам винен? Я вам зроблю, що ми скажете, – лебедів хлопчина, коли Сенько ухватив його за ковнір сорочки і підняв праву руку над його головою.

– А бачиш, тепер просишся, а скоро тя пущу, то знов таке саме наробиш, як вперед! Ні…

Сенько замахнувся.

– Не нароблю, не нароблю, – пищав хлопчина, – бігме, послухаю вас всегда!

– Послухаєш?

– Послухаю, послухаю!

– А зробиш, що ти скажу і так, як ти скажу?

– Зроблю, зроблю, лиш бійтеся бога, не погубляйте душі!

– Но, то ще ти той раз дарую, але пам’ятай, як ми ще коли так спишешся, як в лісі, то тя на першій лісній галузі зацморкну!

Іванко, пущений, не міг і слова сказати, дрижачи з переляку:

– Тепер слухай, що ти розкажу. Іди ми зараз у село до Батлана і заклич Батланову Олену набік так, щоби ніхто не видів, – розумієш?

– Розумію, розумію! Чому ж би ні?

– І скажеш їй, щоби зараз йшла з тобов, бо, скажеш, Андрій і єго отець її кличут. Але най іде зараз з тобов і най нікому не говорит, де іде, – можеш їй сказати, що зараз вернеся.

– А як буде питати, де Андрій і Кирило?

– То їй скажеш: «То зараз увидите!» Але не кажи їй. що я тя післав, – мусиш казати, що сам Кирило.

– Куда ж єї провадити?

– Сюда! Я тут буду тим часом худобу завертати і на вас чекати. А борзо бігай і не бався!

Іванко, притиснувши рукою широкий солом’яний капелюх на голові, щоби не злетів, побіг, схилившись, щодуху лісовою стежкою на поле, через поле в село і небавом сховався за пригірком.

– Славно, Семене, – відізвався Ленько із гущавини. Він скрився був, щоби не збуджати в хлопці якого підозріння, і чув цілу розмову. – Она буде гадати, що їй не знати що мают сказати тії два мудрі, і певно прийде сюди!

Олеся Батланівна полола в городі. Погода була прекрасна, теплий літній воздух проникав, здавалося, ціле тіло і понукував кров до живішого круження, думки до скорішого лету, воображеніє до більшої різнообразності і стрійності. Внизу журчав потік, б’ючися криштальними фалями о широкі плити, пісня сама тиснулася до уш, наповняла чаруючими звуками серце і душу. Але Олесі було не до пісні. Зловіщі сумні думки, мов нічні вивалоокі сови, перхали по її душі. Андрій позавчора ще десь вийшов і не вертав, стара Петріїха не п’ять, не десять разів прибігала уже до Батланів за ним звідуватися, збігала і Олеся з нею майже ціле село, але ніхто не знав, куди він пішов. Олеся сумувала, робота їй не йшла, замість бур’яну часто-густо вимкне бурячок або маківку, – і пісня, єдина відрада тоскуючої душі, не лилася якось з її уст.

– Добрий день вам, панно Олено, щасть боже при роботі! – промовив Іванко, надбігаючи з сторони поля, задиханий і рум’яний на лиці. І, не чекаючи одвіту, перехопився через пліт і підскочив через грядки до неї.

– От также, молокосос якийсь, – промовила гнівно Олеся, котру дуже то ображало, єсли її кликано «панно», – єму на жарти збираєся! А то якої мари тебе сюда через пліт несе? Но, ти, чи-сь осліп, чи не видиш борозди, що через грядки гуляєш?

– Ей, панно Олено, які ж бо ви зараз гнівні! Якби ви знали, яку я маю вість для вас за пазухою, то би-сьте, певно, так не кричали на мене!

– Рушай собі в синє озеро з своєю вістю і не толоч ми бураків!

– Ага, ви думаєте, що я дармо гнав із лісу аж сюда – і таки зараз, не відотхнувши, побіжу наоборот? Дайте прецінь хоть слово до себе заговорити!

Іванко дуже був живий і жартобливий хлопець і умів кождого так заговорити, що той забував про свій смуток, слухаючи його витребеньків.

Приступивши близько до Олесі, він заговорив скоро і притишеним голосом:

– Панно Олено, мене післав сюда Кирило Петрій і єго син, – ви, бачу, єго знаєте чи ні?

– Де они, де они? – питала скоро Олеся.

– А ба, хто ж вигадав так напруго питатися, не вислухавши всего, що маю говорити? Отож они вислали мя, аби-м вас просив самих сейчас іти до них, – мают з вами о чімсь дуже важнім говорити.

– Зо мнов, і зараз, самій іти?

– А так! Нікому не кажіт, куда ідете, а зрештов то недалеко, зараз вернете! Ну, що, ідете?

– Ей, а може, ти брешеш, Іванку? Що би там Петрій мав зо мнов говорити?

– Я брешу? То ви гадаєте, що я би так собі на жарт лишав саму худобу в лісі і біг полем щодуху сюда, щоби вам оповісти, – та й що? Нісенітницю?

Олеся мовчала, – їй якось і не хотілося вірити в правду тих слів, і щось заразом тягло її побачити якнайскорше того, за котрим уже так заскучала.

– Де ж они суть?

– А, то уже, сподіваюся, сами побачите, лиш скорше ходіт! – Олеся ще стояла нерішима.

– Но, що ж, довго вам ще маю говорити, щоби-сьте скорше ішли?

– Га, про мене, дійся божа воля, ходім!

– Ось они, ідут уже, чи бачиш, Сеньку? – шептав Ленько, засукуючи руки з радості.

– Но, що ж, куди ж її попровадимо?

– Куда? Е, то мала річ, що то значит?

– Ні, знаєш що, Леньку? Маєм що робити, то уже робім порядно! Провадьмо єї аж на «Глухий остров». То не дуже далеко.

– Та ба, але там прецінь єсть Петрій і товариші, що го стережут!

– Тим ліпше, най видят все!

Та розмова ведена була шептом, і за той час уже зближався Іванко з Олесею к ліску. Іванко мовчав уперто через цілу дорогу, а думки Олесі старалися надармо пробити мряку, в котру впровадив її хитрою вістю хлопак.

Ленько на посліднє слово брата в мовчанні притакнув головою, і оба корчами пішли на невеличку полянку, куди небавом Іванко надпровадив Олесю.

Не менше, як Олеся, зачудувався і Іванко, видячи обох Довбущукових синів, виходячих із гущавини. Він ніяким способом не міг угадати, що за ціль вони мали в цілій тій комедії. А у бідної дівчини аж кров похолонула. Серце її билося в груді, як пташина в клітці, на котру вискочив пажерливий кіт.

– А прецінь раз ми вас дождалися, панно Олено, – промовив повільним голосом Сенько, мішаючи в свої слова немало іронічного, їдкого сміху.

– А час би уже було рушити, Петрій з сином давно уже десь вижидают вас нетерпеливо.

– А де ж они? І що они мают зо мнов такого важного говорити?

– Де они, покажемо вам, а що мают з вами говорити, то сами вам скажут, – говорив Ленько, і оба браття, не укриваючи своєї радості, що план їх удався, взяли Олесю без церемонії попід рамена. Вона, сердешна, чим раз, то більше чувствувала якогось страху, якоїсь тривоги, рада би була вернутися, душа її, видко, підозрівала щось зовсім другого за словами Довбущуків, але вернутися уже було годі.

Сенько і Ленько, взявши її попід руки, оглянулися кругом й незабаром зникли в гущавині на узькій лісовій стежчинці, котра, крутячися, никнула і, знов показуючись, вела через звори і дебри до «Глухого острова».

Сонце уже схилилося з полудня і жарило сильно, коли в гущавині лісу дався чути тріск лому. Чи се серна утікає перед лихим стрільцем, чи се ранена лань жене по лісі, з болю не знаючи, куди несе її бистрий біг, хотячи тільки скритися, скритися в найглибшу мряку лісову, скритися сама перед собою і перед своїм страшним болем?.. Нещасна, жени не жени, – смертельний постріл глибоко ув’яз в твоїм тілі; біжучи, ти тратиш сили, тратиш кров з-під серця, а біль свій тяжкий волочиш з собою! Не скриєшся ти перед ним, но він приглушить тебе і нажене просто в руки безсердечного ловця!..

То не серна сполохана, то не лань ранена утікала тривожною ногою, – то наша нещасна Олена гнала без духу, своїм прекрасним лицем, своїми грудьми продираючи гущавину. Ноги її сплили кров’ю, бо пооббивала їх до пнів, покалічила о лім, порозшарпувала о острії коляки ожин. Одіж на ній подерлась і шматками відпадала з неї, грудь її і лице посиніли і закровавились від безчисленних ударів о пні і галуззя дерев, – вона безчувственна, без пам’яті гнала все дальше і дальше, через корчі і зруби, через дебрі і потоки, через чагарі і звори.

Вибігла вкінці на чисте, пусте поле, скаче по острім камінні, лишає кроваві сліди за своїми дрібними ногами, лице спускає, не сміє, мабуть, глянути на світ, на красоту природи, на блеск сонця золотого!..

Шумно пінячись і прищучи, кидається скажена Бистриця срібними фалями з скали вдолину. Вода клекоче і кипить, густа хмара пари зноситься вгору з холодної струї, грубі камінні брили стирчать серед водопаду, покриті білою піною, і видержують сотні літ навал фаль, що о їх чоло розбиваються на тисячі і тисячі срібних кропель. А понижче водопаду глибокий, синій, обширний омут. Вода, спадаючи, вижолобала м’якшії поклади піскової скали, лиш по берегах стирчать ще грізно і стрімко високі її обломи і приглядаються вічно в воді. Розгуканії фалі не находять, однако ж, і тут супочинку, – розгін не устає, а, б’ючися о нерівне вижолобане дно, творить страшний вир. Зимою і літом тут вічно вре і клекотить вода, вічно скаженим бігом літає шипляча піна широким колесом, вічно в середині того колеса то же само заглиблення, що глотить все, що здужають зарвати в себе круги вируючої води. А повище вічно гудить і б’ється з глушачим громом водопад, пручи щораз новую масу води в тую вируючу вітхлань.

Недармо-то і люди околишні назвали то страшне місце «Заклята паща»! Немало тая паща проглотила уже рибаків або і других смільчаків, котрі, хотячи показатися легінями, ішли купатися в тую калабаню. Тепер уже ніхто тут не іде купатися, ніхто і не ходить туди, боячися топельників, котрі лежать на мілизнах під водою і, ухвативши купаючихся своїми голими холодними руками за ноги, втягають їх в незглибимий омут виру.

Що за неодолима сила, чия рука жене тебе, Олесю, без пам’яті, без духу над «Заклятую пащу»? Чи се сила цікавості, чи се рука розпуки?..

– Боже мій, боже мій, – стогнала нещаслива дівчина, біжучи щосили к ріці. Страшна, але все ще хороша була вона в тій розпуці, що роздирала її душу, що, мов гудячий і тріщачий пожар, нищила разом всі її животні сили. Вона, не задержуючись, видряпалася на високий скальний берег, грудь її страшно волнувалась, чувства, – ні, одно лишень чувство, нищаче, убиваюче її в її власних очах, чувство сорому, рвало і шарпало її внутріннє, вище существо.

– Родичі мої, Андрійку мій, щастє моє, прощайте навіки! Боже, прости мені сей послідній гріх, але він тілько єсть тепер моїм спасенієм!

І вона зажмурила очі і широкими кроками розігналася на сам край стрімкої скали.

Заревіла, приснула високо запінена вода, щось білого кілька хвиль маячило на поверхності фалі, з нею разом пірване в скажене, неутомиме вирування.

Водопад реве і клекотить, шипить високий стіг піни, крутячися в виру, поза його кругами підкидуються і гуляють срібнолускії, червоно-цятковані пструги, – рибаче, тут вони безпечні перед твоєю сіттю, широкі обводи виру – то границі твоєї власті!

Але рибак, старий, опитний бувалець, не зважає на вир, котрий поблиз нього лютиться, він сіть закидає на все, що поза границями його, він на мілизні не боїться топельника. Рибаче, утікай, чи не чуєш, топельник холодною рукою хватає тя за ногу, – рибаче, пропадеш, утікай!

Ще того самого дня вечором доніс старий рибак Батланам, що витягнув їх доньку утоплену із «Заклятої пащі».

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 94 – 100.