11. Любов Андрія

Іван Франко

Олеся Батланівна була хороша, дуже хороша дівочка. Андрій знався зі нею ще від дитинства і давно, давно полюбив її. Любов його не була, однако ж, тая страшна, гаряча, шумна любов, котра строїть любимий предмет в яркії барви ідеалу, котра говорить багато о собі, добираючи самих тонких понять, щоби виразити тайнії відтінки чувства. То була тиха, но сильна і самопожертвована любов, то було щось вроді ніжної прив’язаності брата к сестрі і наоборот, то було бажання тихого сімейного щастя в жизні.

Андрій давнішими літами цілії празнини, бувало, з нею проводив. Він щиро думав подружитися в будучності з тою гірською цвіткою, повною свіжості, життя і ніжного чувства. Він старався дати їй більше образовання, щоби тим зблизити її до себе. Научив її читати і писати, впоїв в неї поняття отечества і свободи, достарчав їй книжок, котрими могла образувати свій ум і своє серце.

Отець Олесі, котрий служив громаді яко польовий і числився межи першії багачі, не перепиняв тому, а, пізнаючи, може, щирії намірення Андрія, сам нарочно лишав їй досить часу до читання і розмови з Андрієм.

По відході вітця до Угор поспішив Андрій сейчас до Батлана. Йому хотілося побачити свою цвітку, як звичайно називав Олесю, йому хотілося поговорити з нею, учути її щирії слова, но йому жаль було, що не міг уже, як давніше, вилити перед нею всього, що йому лежало на серці, висповідатися із своїх діл і чувств, – його в’язала присяга!

Батлан мешкав недалеко церкви за рікою, а за його гарною, просторою, хотя й не новою уже хатою простягався старанно оброблений і управлений огород під ярину. Саду, як звичайно в горах, не було, – сильнії морози і каменистий грунт не допускають плекання овочевих дерев в ліпших родах. А може, і нестаранність народу єсть тому причиною…

Ввійшовши в хату, Андрій застав в ній тільки старого Батлана, лежачого на постелі від вчорашньої бійки, і стару Батланиху, сумну і заходячуюся коло нього. Олеся полола в городі. Батлани привітали його радим усміхом.

– А прецінь ви ще о нас не забуваєте, Андрійку! – проговорила стара весело.

– Дала би-сь спокій з такою дитинячою назвою, Юстино, – озвався лежачий на постелі Батлан, – прецінь панич уже не дитина, щоби-сь їх кликала Андрійком!

– Дайте спокій, нанашку, я дуже рад тому і зовсім за тоє не гніваюся! А ви ж думаєте, що у нас в школі як іначе кличутся ученики межи собою?

І обоє старії почали щиро і з участієм розпитувати Андрія про шкільнії часи, про товаришів, про поворот.

– А де ж Олеся? – запитав, легко красніючи, Андрій.

– О, ваша учениця не занедбує, правда, ваших наук, але і моїх не вільно їй в кут кидати, – говорила мати, котра видимо гордилась своєю дочкою. – Пішла в огород, ще там щось треба обполоти, а я уже мушу сидіти дома! Та чи бачите, яке нещастє нас спіткало, і то на гладкій дорозі?

І, тоє кажучи, показала на старого, котрий, пообв’язуваний хустками, лежав на постелі.

Андрій короткими, но щирими і сердечними словами виразив своє сожаління над тим нещастям, – по короткій розмові вийшов в город шукати своєї Олесі. Вона власне скінчила була роботу і вертала домів, коли нараз побачила гостя.

– Ах, Андрію, се ви ту! – скрикнула, весело ідучи йому навстрічу і подаючи йому руку. – Як же вам пішов іспит?

– Добре, панно Олено!

– Кілько я вас уже разів просила не кликати мене панною, а ви все своє! Що я за панна? Я проста сільська дівчина, не панна!

– Но, но, не гнівайтеся, Олесю, я так – забувся! Але як же ж ви ту проживали на селі?

– А як же би, спокійно! Троха було скучно без вас, – сказала вона, покраснівши, – але зато мала-м ваші книжки. Що за гарнії річі, як я їх читала, не сміючи і оком змигнути із карти! Але пождіт, щось-то я вам такого мала сказати!.. Ага! Коби ви знали, який мені на сю ніч сон дивний приснився!..

– Ану, що за сон?

– А ба, ви би хотіли, щоби я вам го туй під голим небом говорила? Вертайте ж прецінь до хати, мамуня десь уже заставили дещо – покріпітся, а я тим часом буду розказувати. Я ще нікому того не оповідала, то будут і мамуня, і татуньо слухати, – що они на теє скажут?

І вони вернули до хати, де уже Батланиха накрила була стіл чистим білим обрусом і заставила на нім попросту, та вкусно приготований сільський обід.

– Бачите, Андрійку, – позвольте називатися так, бо я стара, уже так до тої назви привикла, що не втну іначе! – ми нині троха запізнилися з обідом, тож будьте ласкаві не погордіти нами і пообідати з нами разом, по-давньому.

– Але ж я уже обідав дома, – говорив Андрій.

– Нич то не шкодит, у нас, певно, не переїстеся, – шуткувала Олеся, і Андрій усів за стіл обіч старого Батлана, котрого жінка підвела була з постелі і посадила також за стіл. Олеся не сідала разом, – вона була за господиню, – і оповідала тим часом, приносячи страви, свій сон.

– Чи тямите, Андрію, як ви давніше часто мені розказували про тую страшную хвилю, коли вас в лісі під Чорною горою напали медведі? Отож-то мені таке саме приснилося. Мені здавалося, що власне вечоріло, сонце заходяче обливало хмари кровавим світлом, на котрім темними чертами рисувалась Чорна гора. На найвищій камінній іглиці стояв той же самий високий старець з похиленою головою і з руками, зложеними нахрест на груді, о котрім ви мені оповідали. А під горою, серед скальних острих відламів, я бачила вас, пнучогося вгору. Нараз за вами вирвався якийсь страшний чорний чоловік, вхопив вас за руки і з розмахом кинув в глибокую розпалину, на котрої дні стриміли щербатії зуби острих кам’яних відламів. Нараз, немов червона блискавиця, злетів таємничий старець з вершини іглиці і підхватив вас у лету єще на руки. Щербатії каміннії зломи розступились під ним, глибока пропасть зінула холодом і чорною темнотою, і в тій же хвилі ви провалились оба вглиб. А чоловік, котрий вас кинув, від великого розмаху стратив також рівновагу на острій скалі і тяжко гримнув собов у противний бік на такії ж щербатії, острії кам’янії зубці. Я чула страшний смертний стон єго, бачила кров, бризкаючу високо догори. Я стояла, – здавалось мені, – десь нібито на камені, а підо мнов шуміли і прискали фалі глибокої ріки, – я бачила всьо то, серце в груді стяло ми ся ледом, холод смертельний проник все тіло, я не могла ані кричати, ані плакати, ані навіть з місця рушитися. Нараз, здалося ми, вирвались із густого лісу два страшнії медведі і зачали мене шарпати. Я стояла мов окаменіла, я бачила глибокії рани, чула біль, та не бачила крові, – не могла кричати. Нараз в страшнім одчаяню я добула всіх сил і з безмірним гуком кинулася з скали в глибоку шум’ячу воду, котра під мнов сріблом розприслась. Я ще послідній раз скричала і в тій же хвилі пробудилася.

Старії розлично толкували о тім особлившім сні, але Андрій мовчав, його лице окрилось хмарою задуми і меланхолії, котра всегда у нього виступала на саму згадку о страшній пригоді його дитинних літ. Незадовго по обіді попрощався з Батланами і пішов додому.

Мати сиділа сама дома і шила, слуги порозходилися до роботи, тільки недужний старець стогнав і кричав охриплим голосом якіїсь невиразнії слова, перериваючи общу тишину. Лице старця все ще було таке ж страшне, як вчора, і Андрій не міг без внутреннього дрижання поглянути на нього. Тишина загальна в домі дійствувала на нього якось очаровательно, він вийшов під хату і, сівши на приспі, заглибився в думання.

Вечір уже зближався, і Андрій все ще сидів у задумі на приспі. Душа молодця в дивнім була настрої! Впечатління двох послідніх днів сильно її взволнували і, бачилось, надовго прогнали її спокій і рівновагу. Все мішалося в його воображенію, чувства одні за другими тислися, мов тумани в темний лісистий звір, він не міг собі ні з одного здати справи, хоть кожде віддільно і виразно чувствував.

Вкінці над все ясніше представилися душі його гадки про будучність, про поле ділання, котре, пусте, тернисте, широко розложилось перед ним. Його добродушна природа всегда насувала йому на ум сумніння о злобі Довбущуків, всегда шептала йому: хто знає, чи не можна би щирим, приятельським способом порозумітися з противниками, хто знає, чи не дало би ся привести до згоди обі родини і з так огромними средствами, якими би розпоряджали згідно Петра і Довбущуки, зачати сейчас ділати для народного добра, по селах і місточках закладати руськії народнії школи, вспирати учащуюся руськую молодіж, щоби виробити із неї патріотичную і щиро руську інтелігенцію.

Думки такії, як світлії фантоми, блискали перед його воображенієм і никли, блискали і щезали, – но, повторяючись щораз частіше, поволі скріпляли в його серці намірення пробувати щастя і первим подати затятим противникам руку до згоди. Не мож заперечити, що тут примішалася і немала крапля молодецького егоїзму. Андрій бачив уже наперед здивування вітця, коли той, вертаючи із Угор, дізнається о згоді і щирій дружбі Довбущуків з ним, чув похвали, котрими отець виносить його заслугу, що він первий зробив так рішительний шаг.

Темнота, котра поволі огорнула природу, роз’яснила ще більше його думки, і по довгім ще думанні після вечері заснув Андрій з тим сильним рішенням – іти завтра в Довбущуківку і подати ворогам дружньо руку до згоди.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 71 – 75.