13. Андрій у Довбущука

Іван Франко

На другий день рано по сніданні, не сказавши навіть матері о своїм наміренні, вибрався Андрій з новими надіями в дорогу до Довбущуків. Однако ж серце його мимовільно стискалось як би якимсь зловіщим предчувством. По дорозі вступив до Батлана. Старому було уже далеко ліпше, а Олесі знов снилися непокоячії сни. І їй нічого не говорив Андрій про своє намірення, но вона якось так була неспокійна, так рада була його довше при собі задержати, що старії аж задивувалися, і вкінці мати зганила їй навіть тоє, говорячи, що се не випадає. Вона, розставшися з Андрієм, чулася так самотньою, так неспокійною, що слези самі від себе виступили їй на очі і покотилися по її хорошім лиці. Вийшла із хати, щоби скрито виплакатися, хоть сама не знала, що з нею діється.

І Андрій з тяжким серцем ступав дальше. Його ідеальний восторг здавався поволі остигати, – но таки рішився будь-що-будь поставити на своїм і спробувати, чи би не удалося припровадити добрим способом роз’єднанії родини до згоди.

– Слава Ісусу Христу, – промовив він, входячи до Олексової хати. Матрона, которая заходилася коло печі і варила картофлі на обід, задеревіла ціла на вид молодого чоловіка, о котрім її муж споминав не раз з такою злобою. Вона не найшла в груді голосу відповісти на його повітання, тільки тривожним, мертвим майже лицем поглядала на нього. Олекса спав ще після нічної наради, но Матрона не сміла перестеречи Андрія в його присутствію, – вона боялася свого чоловіка навіть сплячого.

Андрій здивованим а заразом жалібним оком поглядав на тую нужденную оселю, на той образ убожества в найстрашнішім, відражаючім виді. Його очі падали то на нещасливу женщину, що, мов тінь підземна, стояла коло печі, то на внутр помешкання. Все було обдерте, занедбане, немите, нечищене і грязне, все наповняло якимсь обридженням, якоюсь непреодолимою відразою. Олекса в подертій, чорній, як сажа, сорочці лежав на голих досках, служачих замість постелі, а під його головою лежав напівзогнилий і здрухнілий приколоток соломи, накритий подертою, грязною і чорною вереткою. Горішню часть хати наповняв дим, – як звичайно буває в курних хатах. Андрій, відколи жив, не бачив такого нужденного обиталища і не міг собі представити, як тут можуть жити… люди!

В тій хвилі Олекса пробурмотав щось крізь сон під носом і пробудився. Він обернувся і побачив гостя, а око його заясніло дикою радістю нежданого щастя.

– Матроно, хто се ту до нас прийшов? – спитав своїм медвежим голосом, будьтоби не довіряючи власним очам.

– Се я прийшов, Олексо, я, Андрій Петріїв, маю з вами дещо важного поговорити, – одвітив Андрій, видячи, що Матрона стоїть недвижимо, мов одубіла, і що не може і духу в собі перевести.

– Се ви, паничу? – відрік на вид рівнодушно Олекса, але внутр його заграла дикою радістю. Він ліниво встав і, не мившися, сів на лаві насупротив Андрія.

– А чи ви, паничу, чули, що у нас на Довбущуківку не вільно заходити нікому із вашого села? – вопросив холодним, необикновенно протяглим і повільним голосом.

– Чув дещо, но сподіваюся, що то не зробит в розмові межи нами ніякого розличія!

– Ого-го, паничу, зробит розличіє, зробит! – відрік Олекса живіше. – Але цікавий я, – додав знов повільно і озябло, – о чім ви ту, паничу, так напруго забажали зо мною говорити, що-сьте мя аж ту вишукали?

– О дуже важних річах! Олексо, я, прийшовши сюда, аж застрашився, видячи вашу нужду, – я перед тим уже чув о ній, но не міг всему дати віри!

– О, так, всі ви такії, не можете дати віри, що тісно комусь, і тиснете го єще ліпше! Я лиш цікавий, що він хоче з тим милосердним голосом? Щось го або дуже приперло, або хоче мя ще із моєї хати так вигнати, як мя вигнав із села! – Так воркотав напівчутно сам до себе Довбущук. Андрій, удаючи, що нічого не чує, продовжав:

– Мій отець власне пішов до Угор вчора за якоюсь пильною справою, для того загадав я сам піти до вас і подати вам руку до згоди!

Слова тії вимовив Андрій зовсім спокійно, не предчуваючи, кілько нещасливих послідств вони за собою потягнуть.

– Куда пішов, кажете, ваш отець? До Угор? – повторив протягло Олекса. – А не можна знати, чого єму там треба?

– Я не знаю! Але зглядом моєго предлога – я скажу вам…

– Позвольте перервати свою бесіду, паничу, – сказав встаючи Олекса і, взявши жінку за руку, вийшов з нею до сіней, заперши за собою двері. Андрій остався сам; в його голові щораз ясніше укладався план цілої розмови з Довбущуком, – лице його засвітилося блеском щирої радості.

Олекса ввійшов знов, но уже без жінки.

– Знаєте, що, паничу, ту не місце вам до так важної розмови, – чи не волимо піти до нашої «громадської канцелярії»?

– Ов, у вас і канцелярія єсть? Но, ходім, ходім, діло моє і так касаєся цілої вашої «громади»!

Довірчивий і добродушний Андрій і не думав, що його чекає в тій «канцелярії», і пішов за Довбущуком до пустині. По дорозі побачив лице старої Горпини, котра, видячи надходячих, тріснула дверми своєї хатини і замкнула їх ізвнутрі.

В самих дверях пустині здибали Матрону, котора, все ще бліда і перелякана, дрижачою рукою зачинила двері і пішла бічною стежкою, минаючи їх, додому.

Коли ввійшли до сіней, Андрієві первий раз стало чогось страшно, як побачив тую пустку, тії відлюднії, самотнії стіни, як побачив тую колоду серед хати, а та ній шнур, грубе поліно, на обох кінцях затесане і закарбоване, і сокиру.

«Що ту буде такого?» – питав він сам себе, але не умів найти на той вопрос задовольняючого одвіту в умі.

– Сідайте, паничу! – повелів спокійним, но твердим голосом Довбущук.

Андрій усів на лаві і розглядав старинную хатину.

– То ви, паничу, хочете, як чую, говорити о згоді? Не так? А, то дуже добре з вашої сторони, єсли-сьте уже раз нагадалися віддати правим властителям то, що їм належится, – бо я думаю, що ви не під інним условієм предкладаєте мені згоду!

– Як ви се розумієте, як?

– А попросту так, що ви віддасте нам Довбушеві скарби добровільно, до посліднього гроша, а тогди можем о тім предметі дещо поговорити.

– Так не може бути, – відізвався живо Андрій. – Мої условія такі. Ви заприсягнете свято, що будете жити в щирості і братній єдності з нами, а по певнім часі, коли ми о тім переконаємся, розпочнем разом ділати з Довбушевими скарбами для добра народу.

– Таке ти мені співаєш? – крикнув Олекса. – А не знаєш ти, дурню один, що той, о котрого скарбах ти так спокійно говориш, мовби о своїй власності, що той Довбуш ту родився, в тій хаті, которую ти тепер оскверняєш своєю проклятою притомностю? А не знаєш ти, що ти тепер зовсім в моїх руках і що тії орудія допоможут мені до дослідженя тайни, де ви, пси приклятії, сховали моє наслідство?

Андрій мимовільно задрижав, поглянувши на розложенії на колоді шнур, сокиру і дивний дрюк; хотів, однакож, до послідньої хвилі держатися спокійно і не дражнити ще більше Довбущука, которий, грізний і понурий, стояв перед ним, вперивши очі в його лице.

– І як же ви тим дійдете тайни? – вопросив усміхаючись молодець.

– Будеш видіти, єсли ми сейчас не скажеш, де Довбушевії скарби, і єсли ми сейчас не заведеш на тоє місце!

– Олексо Довбущуку, – відрік Андрій, – не думайте, що ви грозьбою або навіть муками дізнаєтесь від мене о тій тайні!

– Чи так? Ану, побачимо! – крикнув Олекса, а його очі сверкнули диким, скаженим огнем.

І заким Андрій міг ще о чім подібнім подумати, Олекса стисненим кулаком ударив його так сильно межи очі в чоло, що Андрій головою рівносильно другий раз ударився о стіну. Той подвійний удар доразу заглушив його. З диким реготом пірвав його Довбущук за груди і, з цілою силою звинувши безсильним, як горсткою, гримнув до землі. Кров приснула Андрієві із уст і носа, його кості затріщали від страшного удару о землю. Олекса, цілим своїм тягарем звалившися на нещасного, прикляк йому на груди, одним шарпненням розірвав на нім сорочку і шматою із неї забив Андрієві уста так сильно, що нещасливий не тільки кричати не міг, но ледве здужав дихати. Зробивши тоє, Олекса шнуром, що лежав на колоді, зв’язав Андрієві тісно руки, перев’язавши ще для більшого болю великії пальці так, що тут же під шнуром кров виступила.

– Скажеш, де Довбушевії гроші? – сичав радше, як говорив, Олекса, пристискаючи ще сильніше грудь Андрія.

Но той стратив зовсім притомність і не міг навіть ворухнутися.

Довбущук другим кінцем сирівцевого шнура зачав щосили січи Андрія по голих плечах і грудях. Біль отверезив бідолаху, його очі зайшли кров’ю, на плечах і на грудях під ударами повиступали червонії довгії полоси, а декуди і кров поплила.

– Скажеш, де Довбушевії скарби? Андрій заперечаючо кивнув головою.

– Так? А, то зажди! Видко, єще ти не досить! – Олекса витяг ніж із-за пояса і мигнув ним поперед очі Андрієві, – но не мав намірення зробити кінець його життю, розтяв лишень шнур на дві часті і другою половиною зв’язав ноги Андрія. Потім, скуливши зв’язанії ноги а протягнувши руки ко колінам, втиснув коліна межи них так, що долоні припадали пониже колін і зверху обнімали ноги. Там, де згиналися коліна, всунув Довбущук поліно, которе руки ще більше вдолину зсунуло і тим способом побільшило страшний біль. До обох кінців того поліна прив’язав Довбущук шнури, щоби можна нещасливу жертву підтягнути догори і тим способом завісити. Но перед тим він ще раз запитав безчувственного Андрія о місце сховку Довбушевих скарбів, но Андрій і пари з уст не пустив. Тим, як йому здавалося, притворним мовчанням до крайності роз’ярений Довбущук пірвав сокиру і зачав її держаком валити в грудь і плечі Андрія. Тіло його посиніло, решта сил опустила нещасного, він похилив голову і омлів.

В такім состоянію, зовсім безжизненого і безсильного, витащив Довбущук на лаву і повісив на грубий дерев’яний гак в темнім куті, которий, як здавалося, не раз уже служив до подібних цілей, понеже мука, якую ми повище описали, була часто практикована у опришків і розбишак.

Андрій висів омлілий, шнури вгризалися йому щораз глибше в тіло і проїдалися аж до кості.

– Собачий син, я єго сейчас пробуджу зо сну!

І з тими словами Довбущук пірвав коновку води, котра в куті стояла, і вилляв на Андрія, менше в тій цілі, щоби його протверезити, як щоби ще і через зимно побільшити його муку.

Нещасливий задрижав на цілім тілі і прокинувся. Кров плила йому з уст, носа і чола і капала на груди, которії зарівно були сині, збиті і кроваві. Він висів на поліні, которе вгризалося йому до кості в ноги під колінами, плічми опертий був о стіну. Страшний був вид того перед кількома хвилями так хорошого, цвітучого молодця! Око його стратило свій погідний блеск, окровавлене лице було бліде, як у трупа, шнури, которими був зв’язаний, тамували круження крові, а жили видні були на тілі, як синії грубії змії, обкручуючії члени, – і здавалося, що готові кождої хвилі пукнути і отворити новії випливи крові.

– А що, паничу, скажеш тепер по щирості всю правду? – питав з ругательним поглядом Олекса. – Правда, що я знаю гарнії способи побудити чоловіка до щирості? Но, но, можеш ще задержатися з відкритям своєї тайни, я ти оставлю досить часу до намислу! Вночі прийду знов до тебе і запитаю, як-єсь надумався! – І з тими словами Довбущук вийшов, позамикавши двері, і оставив нещасного молодця тяжким болям і не менше тяжким страданням душевним. Його мучила і терзала сама згадка, що ні отець, ні мати не буде знати, де і як він загинув, – бо смерть видавалась йому тепер неізбіжною.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 80 – 85.