8. Погоня

Іван Франко

– Хто се там іде, Демку, чи не пізнаєш? – питав Олекса Довбущук свого брата.

– А хто? Мені здаєся, що се Петрій з своїм паничем, – відповів Демко з якоюсь, видко було, притворною апатією.

При самім слові «Петрій» Олекса судорожно здригнув і закусив долішню губу, схиляючи при тім голову вділ, мовби хотів весь світ взяти на роги.

– Га, так, се они! І они, відай, ідут на Чорну гору!

– Що за щаслива хвиля! – аж скрикнув Олекса по хвилі мовчання.

– А то чому?

– Они ідут ко Чорній горі, на полі пусто, ніхто не побачит, там в ліску суть наші… – шептав Олекса, а грудь його дико волнувалась, голос становився ще грубший і хрипливший.

– Но і що ж?

– За ними, брате, достанем пташків в свої руки, а Чорна гора має багато криївок, там ніхто не ходит, спрячем їх так, що і світу божого не побачат, і зачнем поволі, натщесерця допрошувати їх, де поділи нашу спадщину!

При послідніх словах голос Олекси стався якийсь залізно холодний і ржавий, а його мале сіре око заблищало демонічеською радістю.

Демко нич не одвітив, но схилився і, мов лис, погнав межею за Петріями, за ним слідував Олекса.

Но заким розкажем дальший перебіг тої погоні, мусимо ще дещо оповісти, що діялося до того часу у Петрія.

Стара Петріїха немало здивувалася, коли побачила, що її чоловік і син припровадили якогось недужного і так страшно виглядаючого старця. Вона зачала було, звичаєм всіх сільських газдинь, воркотати, що з її дому робиться шпиталь, но, почувши від мужа, де і як його знайшли, зляклася, думаючи, що се який лихий демон в тім виді достався до їх хати, щоб в ню з собою нанести багато біди і нещастя. Но Петрій, знаючи суєвір’я своєї, впрочім доброї, жони, велів їй пильнувати старого, котрий всегда ще знаходився в стані отуманення, не говорив, не бачив, не чув, як здавалося, нічого, і, кромі того, був дуже ослаблений. З трудністю могла Петріїха перемогти свою відразу і ближче заглянути в очі нещасливому, – і, на своє немале здивування, побачила, що і вона десь-колись бачила того чоловіка, тоє лице, хоч в іннім, може, не так відражаючім, виді. Но її догади блукалися і морочили, не можучи составитися в цілу виразну картину, і вона небавом і зовсім перестала ними заніматися.

Вночі хорий заснув тяжелим, твердим, летаргічним сном, похожим на цілковиту мертвоту, з котрого, однако ж, збудився досить покріплений, все ще, однако ж, не посідаючи вповні своїх змислів. Він тільки неспокійно кидався, дрижав і бурмотав напівголосно якіїсь дикії храпливії звуки, которії, однако ж, не могли зложитися в слова.

На другий день Андрій зачав знов з вітцем розмову, перервану в дорозі. Довго тягнулася та розмова, і Андрій довідався від вітця майже все тоє, що уже звідки інде знане єсть читателям. Вкінці Петрій предложив свому синові піти з ним там, де були схованії скарби Довбуша. Молодець, знятий цікавістю, поспішив за вітцем стежкою через поле на Чорну гору. Однако ж в тій дорозі мала їх стрітити несподівана пригода. Погруженії в розмові, вони і не бачили, як за ними двома бічними стежками хильцем бігли два чоловіки, задиханії і почервонівшії від труда, – очі палали диким огнем ненависті і злоби. То надстигали їх смертельнії вороги, Довбущуки.

Нараз Демко, біжучий передом і не зважаючий на стежку під ногами, піткнувся о острий камінь і зшиб собі доразу палець. З болю він мимовільно крикнув: «Ой!» Голос той звернув на себе увагу Кирила, він оглянувся і в одній хвилі відгадав намірення своїх гонителів.

– Сину, – крикнув він, – утікаймо, бо смерть наша!

І, не ждучи одвіту, хватив Андрія за руку і, шарпнувши його насильно за собою, великанськими скоками почав гнати в направленні ко ліскові у стіп Чорної гори, – ко ліскові, так ужасно пам’ятному Андрієві з його дитинних літ.

Довбущуки, видячися зрадженими і спостереженими, коли були уже так близько цілі, видали слабий крик гніву, но, боячися, щоби хто інний не почув крику, в мовчанні піднеслися і, мов стріли, погнали за утікаючими. Олекса напружав всі сили і вскорі перейшов Демка.

– Слава богу, – шептав він, біжачи, – що чорт їх несе просто в руки наших! Они не уйдут нам, скоро дістанутся до ліска.

І в-істі, небавом око його заясніло диким торжеством: Петрії не кричали, але, мов наполохані медведі, метнули собою в лісок і зникли в гущавині.

– Маєм їх, маєм їх, – крикнули оба браття, – скорше! І погнали вихром ко ліскові, боячись все ще, однако ж, кричати на своїх товаришів, щоби тим не зрадитися і не попсути цілого діла.

Від ліска ділила їх ще просторінь коло 200 кроків. Петрій як би передвиджував, що і в ліску мусить бути засідка і що небезпечно би було для нього піднімати крик. Він бачив інний рятунок перед собою. Прудко перескакав лісок, летячи все вгору узькою стежкою. За ліском, де уже широка піднімалася гора, стирчало велике, полупане каміння, котрого там була велика сила. Многії закутки, печери, щелини творили тут якнайдогідніше місце до сховку. Петрій, все ще не випускаючи руки Андрія з своєї, скакав з брили на брилу, з іглиці на іглицю, перескакував щелину за щелиною, як дика коза, і пропав вкінці в тім хаосі безладно, дико розкинених бовванів.

Довбущуки достигли ліска. Мов бішенії вовки, вскочили на невеличку поляну, – утрудження запирало їм віддих. Олекса свиснув з цілої сили, і в тій же хвилі роздалося кругом із гущавини п’ять таких самих свистів. Небавом дався на п’яти досить віддалених пунктах чути тріск лому, – на поляні появилося п’ять чоловіків.

– Се ти, ватажку? – відізвалися грубії, дикії голоси.

– А я, – відповів сердито Олекса.

– Що розкажеш?

– А ви хіба не виділи утікаючих сюда «супостантів»? «Супостантами» вони звали Петріїв у своїм товаристві.

– А чому ж би ми їх не виділи! Ось нема і трех хвиль, як туда оба перелетіли, мов скаженії!

– Капустяні голови! – воркнув Олекса. – Чому ж ви їх не тримали?

– Ба, тримати, а пощо, по яке? Чи ми могли знати, що ви оба власне робите польованє на них?

– Та то єще невелика річ буде шпачків догнати, – відізвався один із «товаришів». – Они єще не дуже далеко могли ускочити.

– Гей, женіт за ними, ловіт їх, – крикнув Олекса, – треба закінчити цілу нашу роботу!

І ліснії волоцюги, не понімаючи, о що ходить їх ватажкові, розскочилися лісовими стежками в розличнії сторони доганяти Петріїв.

Півгодини шукали їх по ліску, перетрясаючи кождий корч, кожду гущавину; півгодини розщибалися по камінні, смотріли в кожду щелину, в кожду печеру, але все надармо. Петрії немовби в землю запалися, ані сліду по них не мож було найти.

Пінячися з злості, кричав Олекса, гнівався на брата і «товаришів», що дали уйти такій хорошій спосібності.

– Не бійся, брате, – потішав його Демко, – уже ми колись своє нагородим, а тії пташки чи скорше, чи пізніше попадут в наші руки.

– А, ба, сподівайся, діду, аж ти курка яйце знесе! Ідіт же на свої становища, товариші, а вночі… но, – ви знаєте своє діло!

І Довбущуки пішли домів, а «товариші» мовчки розійшлись в гущавину.

А де ж поділися Петрії? Вони точно пропали під землею в буквальнім значенні того слова. Ми розкажем коротко, що з ними сталося.

Перескакуючи через щелини і каміння, вкінці якраз очутилися на дні досить глибокої камінної щелини. На однім її кінці, которий досить був широкий, лежав великий, мхом порослий камінь, котрий подвигнути, як здавалося, перевищало сили людськії. Но Петрій скорим кроком приступив до нього і ухватив його з одного боку обома руками.

– Ану, Андрію, покажи свою силу! Чи два нас дамо сему дідові раду?

Андрій і собі причепився до каменя – і з невеликим трудом відвалили його. Слабе, темряве світло мигнуло з широкого отвору, ним замкнутого, мов послідній проблеск життя в очах конаючого.

– От туда нам дорога, синку! – сказав Кирило і ступив передом.

Ввійшли в довгий камінний хідник, освічений тільки декуди слабенько дневним світлом, продираючимся скрізь узькії щелини. Хідник вився і закручував в розличнії сторони, і, як здавалося, немало виходило із нього бічних виходів. Петрій прийшов накінець до невеличкої, трохи обширнішої комнатки, і тут оба з Андрієм задержалися на хвилю.

– Ну, що ж, сину, чи ти єще і тепер сумніваєшся зглядом намірень наших противників?

Андрій був молодий, пора ідеальності ще не минула для нього. Він о кождім судив добре доти, доки наочне пересвідчення о злій волі другого не заставляло його змінити свій суд. Він не міг і поняти тої ненависті і до всього готової злоби, котрою палали Довбущуки к його вітцю і ньому.

– Ні, отче, я єще не можу видати о них суда, – хто знає, чого они требували від нас?

– Того, чого від мене вчора требував Олекса на Довбушевім версі, мій сину. Але, зрештов, ти думай собі, як тобі угодно, я покажу тобі тепер причину тої їх ненависті, того їх переслідуваня, – я покажу тобі Довбушеві скарби!

Слова ті, вимовлені піднесеним, грімким голосом, збудили протяглії, многократнії, понурі еха в тісних далеких хідниках, котрі аж за кілька хвиль зовсім заніміли.

– Але наперед присягни мені, мій сину, що ані того місця, ані ніякого слова, котре я тобі сказав о єго тайних судьбах, не зрадиш нікому, хоч би тя і найтяжчими муками наклоняли до того. Тогди тілько можеш все відкрити Довбущукам, коли настане щира згода межи ними і нашим родом. Присягни ми заразом, мій сину, що тих скарбів, котрі ту криются, не ткнеш на собственнії, егоїстичнії цілі, але уживати їх будеш аж тогди, коли прийде назначений провидінєм «час діланя» на пользу і двигненє нашого народу!

Ті слова, проізнесені поважним і піднесеним голосом, дуже урочисто настроїли воображеніє і душу молодця, – настрій той зріс і скріпився, коли отець його підійшов напотемки к одній зовсім чорній стіні і засвітив дві грубії давнії свічі, звані поставниками, уліплені з кількох фунтів воску домашнього. Свічки ті стояли, як Андрій при їх же блиску увидів, на залізних, у камінну стіну вбитих свічниках, а за ними в невеличкім углубленні стояв поєдинчий хрест, виділаний із чорного мармору.

Перед тим хрестом Андрій прикляк, помолився щиро і зложив урочистую присягу, так рішаючу на цілу його пізнішу судьбу.

– А тепер ходім до скарбниці, – сказав отець.

І, зігнувшися, світячи перед собою невеличким кусником воском напущеного шнурка, якого звичайно уживають в гірських околицях, Кирило поступив наперед у темний узький отвір, котрим небавом зайшов до обширного, старанно в камені викутого склепу. Слабий блеск гнота відбився сотки разів від блестячих золотих і срібних предметів, нагромаджених купами в тій комнаті. Множество срібних свічників, дорогоцінних канделябрів і інних сосудів стояло або висіло кругом, іграючи і миготячи слабим світлом гнота. В шкіряних мішках і величних калитах стояли стоси старої, щирозолотої монети, в шкатулках блистіли всіма барвами клейноти великої вартості. Андрій аж очі свої забув на вид тих незмірних багатств, він разом з вітцем своїм почувствував якийсь страх і боявся доткнутись тих блестячих предметів, тих божків, котрі для цілого світу суть ціллю всіх желань, котрим наші времена надали всемогучую силу. Але, судячи приближительно о їх вартості, Андрій оцінив все на кільканадцять мільйонів!

– І ви все тоє застали так, як оно ту стоїт? – спитав він вітця несмілим голосом.

– Ні, мій отець, а по нім і я мусили-сьмо все тайком зносити із далеких сторон: по цілім нашім Підгір’ю, по всіх горах розсипані були сховки Довбушевих грошей, а спис їх, від него самого зділаний, хоронится ту.

І, тоє кажучи, виняв Петрій із одної шкатулки великий звит пергаменту, цілий записаний. Але задля слабого світла не мож було ані слова на нім перечитати.

– І чи всі ж уже скарби позношені сюда?

– Всі. Остався був тілько один сховок в недалеких горах, котрий, яко найближчий, я оставив був напослідок, але Довбущуки якимсь способом пронюхали і обікрали єго!

– А відки ж ви знали о тій печері, о тих хідниках?

– Мій отець показав їх мені так, як я тобі, а єму знов єго отець, Довбушів повірник.

– А ніхто ж, кромі вас, не знає о них?

– Здаєся, що ніхто, – сказав з сумнительним лицем Петрій, – але, – добавив тихше, – мені здаєся, що єще хтось, кромі мене, ту буває, і то частіше, як я сам.

Андрій остовпів.

– Як то? Може, який злодій?

– Ні, сину, тих сокровищ він не рухає. Се все, як оно ту стоїт, я сам поуставляв і почислив до найменшої штуки, до сего часу єще нічого не пропало. Але…

– Але що? По чім же пізнаєте, що ту єще хтось, кромі вас, буває?

– Бо не раз в віддалених хідниках, в котрі я сам ніколи не смів запускатися, чую стук тяжких ходів, не раз ту за стінами чую якесь ворчанє, якийсь глухий чоловічий голос.

– А ви ж там не були за стінами?

– Ні, я навіть не знаю, чи куда і там можна достатися.

Син і отець замовкли, тисячі чувств і догадів мішали і переливалися в їх душах.

– Чи чуєш? – сказав нараз Петрій.

Тихо стало, як в гробі, а із-за стіни далося чути глухе, нечоловічеське моркотання, стіни глухо задзвеніли від ступання якихсь тяжелих ніг.

Кров застигла в жилах Андрія, – запирав в собі дух, а його розволноване воображеніє показувало йому в якімсь невиразнім полусвітлі картини із його минувшості, котрі, однако ж, лиш мигали перед його душею, оставляючи по собі сірий сумрак, не можучи виразно показатися.

– Ходім звідси, сину, – прошептав Петрій, і вийшли. Андрій ступав тихо, мов мара, його слух і серце потрясало дуднення камінних стін за їх кроками. Довго ішли, нічого не говорячи, – накінець побачили перед собою зачинену двер. Петрій вишукав десь ключ, отворив, – блідаве світло пробилося к ним, і при світлі пізнав Андрій, що знаходяться в старій і здавна опущеній пивниці під своїм домом. Небавом вони були вже в світлиці, і ніхто якось не спостеріг, відки вони прийшли. Лиш стара мати, побачивши, що лице Андрія бліде, як труп, затривожилася і запитала, що йому такого. Андрій не міг нічого відповісти, – він ледве дихав від внутреннього взволновання. Але отець його поспішився його виручити, оповівши їй небезпечну пригоду з Довбущуками.

– Ах, коли ті люди уже перестанут нас переслідувати? І чого они хотят від нас? – востхнула Петріїха, а серце її тривожно забилося на саму думку, в якім небезпеченстві були так нею любленії лиця.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 51 – 58.