12. Кінці світу

Переклад Івана Франка

Якби залізнеє ковало хто скинув з неба, то дев’ять

Днів і ночей би летіло, і аж у десятій би впало,

Кинене ж знов із землі дев’ять днів і ночей би летіло

І аж десятого дня воно впало б у Тартарі темнім.

Муром спижевим обведений Тартар, а довкола нього

Ніч перед входом лежить, як потрійна стіна. Понад нею

В’ється коріння Землі і шумного безплодного Моря.

Тут же у пітьмі густій замуровані злії титани

З волі Зевеса, що хмари збирає, в величезній яскині

Геть поза краєм Землі. І не має їм виходу звідтам,

Бо звідусюд їх охоплює мур, а залізную браму

В ньому поклав Посейдон. Перед нею стоять на сторожі

Korr, Бріарей і Гієй, що живуть отут теж безвихідно,

Сторожі вірні й міцні невідмінної волі Зевеса.

Чорної мами Землі і безмежної Тартару пітьми,

Моря безплодного й світлих небес, що в них зорі ясніють,

Тут початки і кінці, тут і джерела й устя остатні.

Темний, порожній простір, що й богів самих жахом проймає,

Бездна безмірна, яку не пройшов би всю в цілому році

Той, хто знайшовся би раз біля брами; ішов би й ішов би

В сей і той бік, бо його все гонили би бурі страшнії

В пітьмі. Се місце страшне для богів навіть, самих безсмертних.

Тут недоступна стоїть і страшливая Ночі палата,

Хмарами й пітьми валом непрохідним закрита навіки.

При її вході Атлас Япетенко міцними плечима

І головою й руками піддержує Небо широке,

В вік непохитний. Тут Ніч зустрічається з Днем кожду добу,

Тут і вітаються, кожде в далекую йдучи дорогу

Небом спижевим; вона геть виходить, він входить до дому,

Але ніколи обоє в тім домі знайтися не можуть.

Все, як вона вируша з того дому, щоб землю широку

Вколо оббігти, він жде, пробуваючи в домі, аж поки

Час і йому не прийде в таку саму дорогу рушати.

День несе світло усім, що живуть на землі сій багатій,

Ніч же понура, що все покривається чорною тьмою,

Водить за руку дитя своє, Сон, брата рідного Смерті.

Тут проживають ураз оті діти понурої Ночі,

Сон і Смерть, боги страшні, і ніколи блискучеє Сонце

Своїм промінням на них не глядить, ні тоді, як на Небо

Сходить, ані же тоді, як під ніч знов униз поринає.

Він понад землю плідну й понад хвилі широкого моря

Тихо літає й дає всім утомленим людям потіху;

В неї ж спижевая грудь і залізнеє серце у груді.

І кого з смертних візьме в свої руки, не пустить нікого.

Навіть безсмертним богам вона ворог грізний і ненатлий.

Тут теж палата шумна і підземного бога страшного,

Ада могутнього та Персефони з твердою душею.

Пес престрашенний Кербер сторожить раз у раз біля брами,

Немилосердний та дуже зрадливий; супроти прихожих

Любо махає хвостом і обома вухами поводить.

Але хто раз увійшов, того вже він не пустить, ухопить

І пожира, хто би хтів віддалитися з брами страшної

Ада могутнього та Персефони з твердою душею.

Там живе також богиня, ненависна всім несмертельним,

Стікс, страховита дочка Океана, що сам тече в себе,

Найстарша. Здалека від всіх богів у препишній палаті

Посеред скель величезних живе, що з усіх боків тую

Срібними скрізь обступили стовпами, що неба сягають.

Іноді доня Тавманта, Іріда струнка, бистронога,

Вість їй приносить понад широчезнії морськії хвилі,

Як де незгода й убійство постане посеред безсмертних

Або як збреше котрийсь із богів, що живуть у Олімпі.

Зевс ту Іріду там шле, щоб великую божу присягу

Відтам знесла Стіксової води у збанку золотому.

Там та холодна вода витікає із скелі стрімкої

Звисока; много тієї води по землі широчезній

В темную ніч уплива Стіксовою святою рікою

У Океана відногу; та се лиш десята частина.

Дев’ять же інших довкола землі і широкого моря

Срібними перепливають струями и вливаються в море;

Вся ж вона з скелі тече, для богів найстрашніша погроза.

Хто би з безсмертних забув свою честь і зламав би присягу,

Серед богів, що живуть на вершинах Олімпу сніжного,

Впаде без духу й весь рік так лежатиме, наче померши.

Ані амброзія вже, ані нектар його не доходить

Задля поживи; лежить він без голосу і без дихання

На застеленому ліжку, у сплячці тяжкій потонувши.

Потім, як сон той мине по упливі предовгого року,

Кари його постигають, одна від другої прикріша.

Дев’ятиліття ціле він відлучений від несмертельних,

Не засіда ні до рад, ні до бенкетів поміж богами

Протягом дев’яти літ; аж десятого знов повертає

В збір несмертельних усіх, що живуть на Олімпі високім.

Ось яку силу вложили боги в незнищиму ту воду Стигійську

Прастару, що по Землі незамешканій перепливає.

Чорної мами Землі і безмежного Тартару пітьми,

Моря безлюдного й світлих Небес, що в них зорі ясніють,

Тут початки і кінці, тут і джерела й устя остатні.

Темний, порожній простір, що й богів самих жахом проймає.

Там теж блискучая брама й спижевий престол незрушимий

Нерукотворний, що має глибоке коріння до споду.

Там від безсмертних усіх оддалік проживають титани

У самих меж непросвітнього Хаоса; над берегами

Вічно шумної ріки Океану живуть у палатах

Котт і Гієй, многославнії помічники ті Зевеса.

А Бріарея за добрість його пан шумливого моря

Зятем своїм учинив, дав за нього дочку Кімополу.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 333 – 336.