13. Тіфей і його сини

Переклад Івана Франка

Потім, як з неба Зевес у війні прогнав плем’я титанів,

То наймолодшого сина Тіфея породила Гайя широка

З Тартаром в зв’язку любовнім через золоту Афродіту.

Руки його непоборні і сильні до всякого діла,

Ноги невтомні могутнього бога, з плечей же у нього

Сотня голів виростала гадючих, дракона страшного.

Чорні язики звисали з пащек, а з очей, що по парі

В кождій були голові, огонь бухає через повіки.

З кождої теж голови висипалися іскри огнисті,

З кожної пащі ішли голоси різнородні, страшливі,

І невимовно різкі, раз слова для богів зрозумілі *,

То знов ричання вола незвитяжне, що стриму не знає,

Або рик льва, що безстрашную має відвагу, а часом

Наче скомління щенят, що аж слухати всім було дивно,

Іноді ж свист випускав, яким гори широкі лунали.

Певно, що був би нечуване щось він зробив дня одного,

Власть над людьми й над богами безсмертними був би захопив,

Якби не був се провидів отець всіх богів і всіх смертних.

Грім він пустив голосний і страшний, від якого земля вся

Загуркотіла страшенно і небо широке над нею,

Здвигались моря, й Океан, і всі ріки, і Тартар підземний.

У стіп Зевеса увесь захитався Олімп величезний

В хвилі, як встав його пан; і земля враз ціла застогнала,

Від двох огнів розігрілося море блакитне; одного

З громів і блискавок тих, і від тих, що Тіфей ними сипав,

Від задушливих вітрів і від блискавок палахкотячих.

Заклекотіла Земля, і все небо, і море широке,

По берегах і лугах загуляли великії хвилі

Від тої стрічі богів; задудніло потрясения сильне,

Заворушився й сам Ад, що над тінями вмерлих панує,

Навіть титани на дні самім Тартару й Кронос між ними,

Від невдержимого гуку й потрясения того страшного.

Силу свою всю зібравши, Зевес ухопився за зброю,

Громи і блискавки та в ціль далекую влучні перуни

Став із Олімпу завзято стрілять і спалив перунами

Цілую сотню гадючих голів престрашної потвори.

Сам же Тіфей, ненастанними вдарами густо ражений,

Гримнув на землю, й земля широчезна під ним задрижала.

Полум’я бухало з тіла раженого громами бога,

Наче із гирла гори сіцілійської Етни стрімкої;

Пари клубами земля була вкрита і таяла з жару,

Як та цина, що в горнилі дірявім майстри огрівають,

Або залізо, хоча і найтвердше з металів, від сили

Роздиманого огню у яскині гірській в божім краю

Топиться й м’якне у кузні святій під руками Гефайста.

Так і земля тоді таяла від громової пожежі.

Але Тіфея Зевес із обуренням кинув у Тартар.

Сього Тіфея сини – се вітри, що нам вогкість приносять,

Нот, і Борей, і Зефір, що розгонює темнії хмари;

Всі вони божі сини, для людей вони дуже корисні.

Інші ж пустії вітри, що бушують самопас над морем,

Хвилі збивають страшні на воді непривітного моря,

Людям на горе тяжке підіймають шумні урагани;

Віючи з різних сторін, кораблі вони геть розганяють,

Топлять не раз моряків, і немає в біді тій рятунку

Людям, яких отакий ураган серед моря заскочить.

І над землею вони пролітають, що цвітами вбрана,

Нівечать любі плоди хліборобного роду людського,

Пилом вкриваючи їх, наповняючи шумом повітря.

Примітки

* Натяк на стародавню мову, властиву богам, про яку досить виразно згадує також Гомер на різних місцях. Се правдоподібно булла мова пелазгів, що перед греками замешкували Елладу; останки їх мови заховалися у греків особливо в формулах релігійних обрядів, молитвах та гімнах. Прим. І. Ф.

Сього Тіфея сини – се вітри, що нам вогкість приносять, Нот, і Борей, і Зефір… – Тут Нот, Борей і Зефір (відповідно південний, північний і західний вітри) називаються вітрами, що ведуть «свій рід від бога» і корисні для людей. Навпаки, шкідливі для людей вітри походять від Тіфоея, чи Тіфона.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 336 – 338.