29.04.1886 р. До М. П. Драгоманова

Добродію!

Посилку Вашу, кореспондентку і лист одержав і спішу перед виїздом відписати Вам. Рейса, коли ласка, пришліть неоправленого, за пересилку посилаю 6 з[лотих] р[инських]. Для чого Ви називаєте заявления «Зорі» про «волю автора» брехнею, я не знаю. Адже ж самі Ви обіцяли ті статті для «Зорі» і самі опісля відкликали свою обіцянку, значить, чим же се не Ваша воля?

Дуже цікаві Ваші закиди проти мого вираження о «кумедних умовах», і хоч як мені немила оця війна за слова і вираження, то все-таки мушу трохи ближче увійти в сю справу. Ви пишете мені виразно в попереднім листі:

«Я буду стерегтись, щоб уперед не довірять Вам, і мушу остерігати й других перед Вами як перед чоловіком, котрий при всіх добрих замірах слабий до повної безнадежності. Коли хочете на таких умовах мати зо мною взаємини, я радий, – а ні» і т. д.

Виходить, що взаємини ті мали б бути такого роду: з мого боку повне довір’я до Вас, – котрого я Вам ніколи не одмовляв і не одмовляю, – а з Вашого боку повне недовір’я до мене. Цікава річ, які тут взаємини можливі. Тут можлива хіба вічна комедія помилок або що-небудь в тім роді. От я й написав, що умови Ваші «кумедні», коли на них збоку подивитись. Що вони для мене більш ніж печальні, а просто наносять чи повинні були нанести мені смертний удар, вразити в найглибше нутро, знівечити мене в моїх власних очах – се інше діло, моє діло, про котре я не мав охоти ні серця згадувати Вам.

А що Ви тепер назвали моє вираженьє «диким» і заявили, що відповідаєте на нього тільки задля того, що воно походить від чоловіка зовсім не цивілізованого, і що Ви дальше перевернули се на той бік, що буцімто сам я обернувся до Вас, просячи, щоб Ви мали зо мною діло, себто, щоб передали що-небудь до Росії, се, признаюсь Вам, показує, що й Ви не зовсім докладно розважаєте те, що пишете і о чім так сильно виражаєтесь. Бо коли я обертався до Вас з просьбою передати що до Росії, то не вважав се ще ніяким «ділом», а пишучи про «діло», я мав на думці загалом спільну чи хоч в часті спільну роботу тут, в Галичині. До сеї роботи я вважаю конечним обопільне довір’я, хоч в тих точках, в яких робота робиться, а передача листа – се свого роду пошта, не більше.

А коли Ви тільки по поводу мого предложения – передати через мене яку вість в Росію – вважали конечним заявити мені і в усяких важніших справах своє недовір’я, то звісно, Вам се вільно було зробити, але мені воно мусило видатись ще більш, як німець каже, «vom Zaune gebrochen»…

Мої слова «воюйте собі на здоровля», хоч написані в приливі жалю, все ж таки не такі вже дуже «дикі», як Ви їх судите. Говорив я тут не о війні з пелеховщиною і проч., котрої й сам я не цураюся і котру я сам веду, як можу і як умію, але говорив тільки о Вашім намірі воюватись зо мною особисто. Хоч і як Ви в посліднім листі одрікаєтесь, що «з Вами особисто я не воювавсь і не воююсь», то все-таки в передпосліднім листі Ви писали виразно:

«З мого боку ждіть навіть такого, в чому звичайні люди бачать війну. Війна політична само собою; але окрім того, я не можу викинути з пам’яті Вашого поступування зо мною особисто» і т. д.

Значить, війна за справи особисті, бо війна за справи політичні мене анітрошечки не діткне, так, як я до табору народовського не належу, Пелеша не хвалю, інкрімінований Вами панегірик попам не такий-то вже страшний, щоб за нього аж вічним соромом покриватись, думок своїх ніяких не відрікавсь і не відрікаюсь, і весь той «протокол мого поступування особистого й політичного», котрим Ви мені грозите, зовсім не такий страшний для мене, як Ви, може, думаєте.

А вже того я зовсім не розумію, що Ви закидаєте мені, що «я виелімінував (?) Вас з мого (?!) журналу, та ще хочу (??), щоб Ваші товариші Вас же і обвинили за те». З якого мого журналу я Вас виелімінував і коли? Чи, може, з «Зорі»? Та ні ж, бо «Зоря» не мій журнал, і я чолом світив серед людьми, щоб Вас просили до сотрудництва в ній, і тільки на просьбу Вашу, що наробите скандалу, відкликав дану редакцією обіцянку напечатати Ваші праці. А яким світом Ви знаєте, що я хочу, щоб Вас хто-небудь за те обвиняв? Ні, так і бачу, що не можна мати ніяких взаємин з собою, коли Ви завзялись уважати мене своїм ворогом і підсувати мені самі найгірші інтенції.

І ще одне Ваше речення мушу спростувати. Ви пишете в посліднім листі: «Ніяких листів проти Вас я Вам давати не думав», а в попереднім листі стоїть виразно: «Чи візьмете Ви листи, котрі будуть просто направлені й проти Вас»?

Не знаю, що се за діло з «Кобзарем», про котре Ви з такими оговорками згадуєте мені з слів Павлика. Ніякого поручения нащот «Кобзаря» я Павлику до Вас не давав і ні про що не знаю.

Кланяюсь Вам і шлю поздоровлення.

Іван Франко.

Львів, д[ня] 29.IV 1886

Р. S. Так як від’їзд мій несподівано на 2 – 3 дні відложений, то я прочитав і Ваш лист до К[оцовського]. Я вповні згоджуюсь на все, що Ви в ньому написали, і думаю, що не переступлю границь поштарської компетенції, коли прочитаю його й декому з тутешніх народовських проводирів. Я зроблю се тільки в тій цілі, щоб витягнути від них ясну декларацію: чого вони хочуть і куди йдуть. Взамін за те, може, надужиття компетенції я обіцяю Вам прислати або копію їх декларації, коли вони її зложать на письмі, або хоч докладний реферат з їх усної одповіді, яку б рад перевезти й на Україну. Впрочім, ще одно: щоб і тут не робити на власну руку, особливо маючи за собою Ваше повне недовір’я, я пораджусь з Павликом і Коц., і як вони скажуть, так і буде.

Примітки

Вперше надруковано: Матеріали для культурної й громадської історії Західної України, т. 1, Листування І. Франка і М. Драгоманова. К., 1928, с. 182 – 183.

Подається за автографом (ІЛ, ф. 3, № 1363).

Рейса, коли ласка, пришліть неоправленого… – М. Драгоманов запитував І. Франка, яке видання Біблії з примітками Е. Рейса прислати йому – оправлене чи зброшуроване (Матеріали, с. 180).

…інкримінований Вами панегірик попам… – Йдеться про примітку до публікації роману А. Свидницького «» («Зоря», 1886, № 1).

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 49, с. 59 – 62.