12. Стріча мінійців із Аетом

Орфей

Переклад Івана Франка

Зараз Анкай повелів, промовляючи [чемно словами],

Повідпинати вітрила й до стінки судна прив’язати,

А, машт схиливши униз, корабель далі веслами гнати.

А як ув устя ріки ми впливли, що лилася помалу,

Зараз побачили ми обмуровання й стіни твердині

Аета й гай, у котрім на не дуже високому буці

Висіло те золоте руно, [що його ми мали взяти].

Так усе теє пішло. Та негайно почав міркувати

Язон і в своїй душі розважать, [що робити нам далі].

Спільне мінійцям усім предложив [тут же він] запитання,

Чи до Аета палат потрудиться йому лиш самому

Й лагідним словом його ублагать або переконати,

Чи теж з героями враз невідчепно ставати до бою?

Та не подобалося те мінійцям – рушать усім разом,

Страх-бо засіяла в їх душі білоплечистая Гера

Й [прикре] вагання, аби сталось те, що судила їм доля.

Швидко вона сон страшний напустила, аби йшов із неба

На дім Аета; пішло, куди слала, видіння страшливе,

Вдарило в грудь короля, і здалось йому в тій же хвилині,

Що він з дочкою, яку ховав втішно у своїй палаті,

Зляже, з Медеєю та з невимовним розпалом у грудях

І дасть їй ясну звізду, що весь воздух осяє промінням,

Втішиться дуже вона, і звізду ту візьме у подолок,

І занесе до ріки Фазісу, що розлився широко.

Але звізду ту сей час вхопить [з берега бистрая] хвиля

І понесе на глибини [страшні] негостинного моря.

Теє побачивши, він зі зловіщого сну пробудився

Раптом, і душу його обняла невимовна тривога.

Вискочив з ліжка й велів своїм слугам негайно готовить

Коні та віз запрягать, бо бажалось йому ублагати

Якнайскоріше святу ріку Фазіс, вирами багату,

Німфи, що криються в ній, і великії душі героїв,

Що може [з давніх давен] понад тою рікою блукають.

Зараз покликав дочок із пахучої спальні [до себе],

Халкіопею з дітьми [невіддавна] помершого Фрікса

І делікатну Медею, що мала лице преподобне

Й панна стидлива була, [й велів їм] їхать враз із собою.

[Син-бо Аета] Апсірт жив в окремому домі у місті.

В золотім возі засів Ает враз із обома дочками,

Й швидко помчали його рівниною [прудкі його] коні

Над пісковатеє устя ріки, де аж досі звичайно

Жертви складали струям та справляли теж празники гарні.

Власне, до берега того пристало в бігу своїм «Арго»,

І, причвалавши туди, Ает зараз побачив героїв

Многе число, що в рядах [край води], мов на зборі, сиділи,

Всі у подобі богів, а при них блискотіло оружжя,

Між ними всіми один визначався божественний Язон,

Гера бо чтила його наді все та дала йому силу,

Стать і подобу таку, що немає ні в кого такої.

Як, наблизившись отак, одні одних окинули зором,

Як Ает, так і мінійці мов задеревіли душами,

На своїм возі Ает блискотів, немов сонце упівдень,

Золотом, що густо скрізь понашиване мав на одежі.

На голові ж мав вінець, золотими скрізь френзлями вбраний,

Що аж горіли, в руці теж мав скіпетро, що з нього блиски

Йшли, мов від зір. По обох боках доні у нього сиділи,

[Мов дві зірниці], якими, сюди ідучи, він пишався.

Грізно очима зирнув, коли до корабля наблизився,

Вирвався з груді його проникливий, мов велетня, голос,

Що сіяв пострах, і він заревів ось якими словами:

«Зараз скажіть, хто такі ви й яка привела вас потреба?

Відки й яких ради діл ви зайшли в Китаїдськую землю?

Чи, згордувавши мою власть, не мали ви жадного страху,

Ані народу того, що під скіпетром хилиться нашим,

Колхів не страшно вам, що навіть Арес їх не переможе,

А в галасі бойовім вони вміють гаразд воювати?»

Так він сказав. Наші всі заховали поважне мовчання,

Лиш Айзоненку як стій у грудях розбудила відвагу

Гера, найстарша з богинь, і так само він зично відмовив:

«Не як розбійники ми прибули, ні на іншу якуюсь

Землю напали коли, лиш пошукуєм кривди лихої,

Несправедливих людських, в яких ще любуються многі, –

Много терпіли в житті, а все те для людської користі,

Але на мене сей труд наложив любий син Посейдона,

Пелей, мій стрик, аби ми в білокам’яний Йолк не вертали,

Поки не зможемо взять золоте теє руно, [що в вас єсть].

І не безріднії теж ті мої наймил-ішії друзі,

Часть бо блаженних богів, часть героїв потомки [славетні]

І не без досвіду теж у воєнних ділах та двобоях.

Правда, воліли би ми бути в тебе [приязними] гістьми,

[Ніж ворогами, та се вже ти сам обмірковуй], що ліпше».

Се він сказав, але гнів у Аета враз вибух, мов буря,

Грізно очима його він окинув, [і так було видно],

Що у героїв страшний план і хитрощі підозрівав він.

І до мінійців, гуртом обертаючись, ось що промовив:

«Як ви війною прийшли проти колхів, Аресові рівних,

І в тій надії, що ви мужів знищите силою, знайте,

Що безперечно собі ви здобудете тут надгороду, –

Руно забравши, вертать [преспокійно] у рідную землю.

Але ж вас мало; коли переможе вас наша фаланга,

То тоді й ваш корабель знищити [повелю я безслідно].

А як послухать мене волите, що для вас буде ліпше,

Виберіть зараз собі, хто найліпший у вас або чільтш,

Щоб, доконавши трудів, які я йому завдати (маю),

Руно здобув золоте, що тоді буде честь вам і плата».

Мовивши се, обернув кіньми, ті ж до палати погнали

Шпарко від них, а в мінійців усіх затривожились душі;

Раді б були, щоб тепер був між ними Геракл, бо з них жаден

Не бізував спромогти колхів рід та Аресову силу.

Примітки

Халкіопея (Халкіопа) – дочка Аета.

Апсірт – брат Медеї, вбитий нею.

Йолк (Іолк) – фессалійське місто.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 63 – 65.