8. Мимовільне вбійство й експіація

Орфей

Переклад Івана Франка

А як блискучий титан затонув у струях океану

Й місяць в плащі звіздянім розпростер чорнотканую пітьму,

Раптом надбігли мужі войовничі, що мали осідки

В горах Арктойських і що були до диких звірів подібні,

До міцноруких титанів або [велетнів та] гігантів,

А із [широких] плечей в кождого по шість рук виростало.

Бачачи їх, королі бездоганні, що рвуться до бою,

Зараз воєнні свої уоруження понадівали,

Ті ж із дрюками прийшли – хто з соснини, а інші з ялини.

І на мінійців вони вдарили, як уже ніч запала,

Та повбивав їх усіх [сам-один] син могутній Зевеса

Стрілами з лука свого; вбив при тім кізіканського також

Володаря-юнака – не навмисно, та не доглядівши;

Так бо судила йому доля, що згинуть мав від Геракла.

Зараз мінійці тоді в корабель перейшли череватий,

Як були в зброях, і враз на лавках своїх позасідали,

Тіфіс засів узаді й повелів кричачи, щоб драбину

Витягли до корабля та припони його розв’язали.

Але несила було розв’язать їх, страшними вузлами

Наглая буря усе пов’язала й тягти не давала,

Вдержуючи корабель. Бездоганний, злякавшися, Тіфіс

Аж занімів і пустив з рук стерно корабля свого «Арго».

Стратив надію уже дальше рушить на [бистрії] води,

Знав-бо, що Рея на них за побитий народ свій сердита.

Так до півночі уже дійшла ніч та [страшна та бурлива],

Зорі, що сяли з небес, потонули в струях океану,

А стерникові наліг сон, [твердий та] глибокий, на очі.

В сні тім глибокім йому появилась грізная Афіна,

Станула близько при нім, подала йому наказ незламний

І, упімнувши його, ось яке прорекла боже слово:

«Спиш, Агнієнку, ось тут, поневолений сном тим солодким,

Мовби повіки тобі засклепило. Проснись, мій Тіфе!

Своїм героям вели повернуть на сей берег спокійний.

Хай скачуть із корабля [й поспішать] там, де вбитий

Гість їх лежить, та йому справлять похорон благочестивий.

Прамати Рея велить дати дари та почесні зливки

Духам підземним, а вам всім сльозами вмивать свої очі

В честь його пам’яті та так гостинної [вчора] трапези,

Хоч не навмисно його вбив Геракл, що стріляв серед пітьми,

Але, проте, побудив до гніву Рею, можну богиню.

Та коли ви почтите гостя вбитого, як велить слушність,

В Діндімос зараз усі руште, де має Рея осідок,

І молитвами святими дочку Гайї переблагайте,

Й дари покутні візьміть, а тоді й про плавбу промишляйте».

Мовивши теє, немов стріла в небо, вернула богиня,

А стерника в тую ж мить сон покинув. Від першого разу

З свого стерничого місця він прудко зіскочив і криком

Люд свій увесь розбудив, що сям-там на дошках розпростертий

Спав. Іще весь дрижачи, всім героям про сон свій негайно

Оновіда, сеє й те доторкаючи тільки побіжно.

Ті повставали як стій, і зіскакував кождий з постелі.

Рання зоря за той час, що віжки золотії пістує,

Темний заперла бігун, чисто вимела хмари на сході

Й світлеє небо явила. Тоді всі мінійські старшини

Вбитого зараз пізнали, що весь був поплямлений кров’ю

Й пилом. Довкола його величезнії трупи лежали

Напасників. Ось вони короля кізіканського, вмивши

Чисто, на вистругані та гладкії дошки положили,

Яму теж викопали й збудували над нею надгробок.

Швидко поліна знесли й, приготовивши жертву всю чорну,

Дораз спалили в ровах. А я, щоб уласкавити душу,

Зливки померлим робив з молока та води з медоплинних

Джерел, та кроплячи їх, та честь їм даючи моїм співом.

Та Айзоненко в той час предложив усім тим надгороди,

Що в погребальних іграх захотіли би участь узяти, –

Дари віддав на те, що з Лемносу вивіз від Гіпсіпіли.

Отже, Анкаєві дав за борню двоушковую чашу,

Двоквартову, золоту, а Пелееві за перегони

Піші, за бистроту ніг пурпурову [препишну] хламиду,

Діло майстерне, [достойне руки майстериці] Афіни.

А надгороду за найбільшу силу віддав він Гераклу,

Срібний пугар, скрізь цяцькований. За кінні штуки

Кастор одержав прегарні оздоби на шолом свій срібний,

А Полідевк за побіду в борбі навкулачки одержав

Гарний цвітастий ковер, бо відніс він переславну побіду.

Сам же дістав гарно зігнений лук і сайдак зі стрілами,

Бо пустив з лука стрілу, що найдальше зі всіх залетіла,

А понад теє дала Айзоненку мінійська флотиля

Цвітами оплетений вінок з довгої гілки оливи,

Почесті знак. А мені за мій спів божественний Іязон

Дав черевик золотий, а на нім два простертії крила.

Так розійшлася та гра, але вість долетіла до дому

Кізіцького короля. Як почула нещасная жінка,

Дряпала груди свої, плачучи, а потім, шию шнуром

Перев’язавши, вузлом тим кінець життю свому зробила.

Але земля, її сліз наглитавшися, джерело [сильне]

Видала, що із нори ллє до срібла подібную воду

Раз у раз, мешканці сіл довколичних зовуть її «Славна».

Л королі за той час, божеському велінню послушні,

Па святу тую гору, на Діндіму вершок подалися,

А щоб умилосердить вина зливками [та молитвами]

Рею старовікову та потішити душу богині,

Я теж подався туди, свою в руки дібравши кіфару.

Лргос туди теж пішов, корабель полишивши прегарний,

Ллє з ялиці в корі відрубавши здорову галузу,

З неї гілляки тонкі обрубав наостреним залізом,

Людську наслідував стать, подобизну теж вистругав штучно,

З тесаних каменів теж збудував там домівку богині,

В ній же гарячі мінійці [зі всіх особливо найперший

Язон] з каміння звели дуже гарний жертовник. На ньому

М’ясо волове, та зливки, та інші прекраснії жертви

Вспіла зложить старшина, і втішалась шлюбами їх Рея,

Також веліли мені прославить і почтити богиню,

Щоб нам, благальникам, всім поворот дала любоприемний.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 56 – 59.