15. Здобуття золотого руна

Орфей

Переклад Івана Франка

А як почули ми все те докладно, як мається діло,

Про муніхійську Гекату та про ту змієву сторожу,

Що бистроумно як слід нам порозповідала Медея,

Стали питать, чи нема нам надії наш труд довершити,

Щоб ублагать та зм’ягчить неподатливу діву-богиню,

І до потвори дійти, та добуть шкіру [ту золотую],

І поворот розпочать [з чужини] до вітцівського краю.

З-поміж героїв усіх лиш один тоді Мопс відізвався,

Що визнавався на тім ділі, знавши вороження штуку;

Щоб упросили мене діло теє в свої взяти руки,

І ублагать Артеміду, й змія ненаситного нагодувати.

Ті, обступивши мене, всі просили, а я Айзоненку

Зараз велів двох мужів для сього діла найпридатніших,

Кастора, коней уїзника, та в п’ястуках дужого Полідевка,

Та Ампікіденка Мопса послать на те місце, де бути роботі.

Але зо мною пішла лиш одна з усіх інших Медея.

А як ввійшли ми у храм і в божественну [в ньому] жертівню,

На місці рівному я викопав три рови рівнобіжні,

І ялівцю кругляки, та сухої кедрини [поліна],

Острого терня корчі та гілляки плакучої іви

Знісши, як стій збудував я костер понад тими ровами.

Але для жертви мені нанесла всього много Медея,

Дуже тямуща, зі скринь беручи в притворі запахущім.

Зараз, накривши плащем, я святі поробив мішанини

І повкидав на костер туди ж швидко й порізані жертви,

Песиків чорних аж три [в преподобну офіру богині].

Кров їх з чорнилом змішав та долив вороб’ячої крові,

Товченого часнику й блошникове безформнеє тісто,

Також червоний рум’ян і долив купервасу. Потому,

Песиків тим черева наповнивши, поклав на кострі їх.

Тельбухи також сирі, помішавши з водою, в рови я

Вилив і, чорну надівши одежу й вороже залізо

Крешучи, слав молитви. І, почувши мене незабаром,

Мовби прорвали нутро [невимовно] сумної безодні,

[Ось і летять] Тісіфона, й Алекто, й страшлива Мегера,

Із сухих сосен своїх витрясаючи блиски кроваві,

Зараз костер запалав, затріщав і огонь пажерливий,

А полум’я, горючи, випускало безмірну міць диму,

Зараз із Аду [глибин] через той огонь повиринали

Престрашні, ненависні будительки тривоги жорстокі –

Перша в залізному тілі, яку звуть «пекельна Пандора»;

З нею та, що вид змінять може, а з вигляду триголова,

Потвір страшний, що й сказать не подоба, і Тартару виплід

На ім’я Геката, – в її з плеча лівого голова кінська

Гривою, знай, потряса, а на правім плечі пес шалений;

Посередині ж її голова [превеликого] бика,

А у обох же руках страшний меч обосічний держала.

Довколо мого костра вони бігали в сей бік і в той бік,

Враз і Пандора, и Геката, й усі три [страшні] евменіди.

Статуя тут Артеміди нараз з рук пустила на землю

Гілку соснову й, [немов зі страху], звела очі до неба,

Перелякалися пси-сторожі, і потріскали гарні

Замки у брамах широких, і нам стало видно до гаю.

Тут перший переступив я поріг, а за мною царівна,

Аета доня, Медея, та син Айзона, [Язон] преславний,

Потім оба Тіндаренки нараз, а за ними слідом Мопс.

А як зблизилися ми до величного [дерева] бука,

Де був Зевеса гостинного плац, і жертовник, і лавка,

Змій звернув голову к нам, і заблискав грізними очима,

І засичав що мав сил; затремтіло безмірне повітря,

Й шум пішов по деревах, [мов тривога], на сей і на той бік,

Аж до коріння дерев, і завило щось в темному гаю.

Жах перейняв і мене та товаришів, тільки Медея

Духу безстрашного там заховала у грудях сама лиші

Зараз же рвать почала корінці зіль отруйних руками.

Я тоді також торкнув божественнії струни кіфари,

З крайньої струни добув я тонкі проникливії звуки,

Голосом тихим почав співать також своїми устами.

Кликав я сон, всіх богів утішителя й роду людського^

Щоб, надійшовши, втишив і змія велетенського лютість,

Зараз почуло мене [божество], й, на той край китаїдськии

Злинувши, всі племена людські, що увесь день при роботі,

Подихи вітру сердитого й хвилі бурхливого моря.

Журкіт джерел водяних, шум річних бродів та водопадів,

Крики всіх звірів і птиць і всього, що живе та повзає,

Все положило до сну, золотими крильми замахавши.

І прилетіло також над цвітучу околицю колхів,

Зараз накинуло сон на грізнії очища потвори

Так само, як і людські. [Змій помалу, здавалось, нерадо

З дерева зліз, та повзти проти нас він не мав уже сили.

Звільна проповз іще раз довкола величезного бука,

Але назад не вернув]. Обвинувши довжезную шию

Вокруг карку й голови, що була обтяжена лускою,

[Він і заснув на землі]. Здивувалася, бачачи теє,

Бідна Медея й [сейчас] Айзоновому славному сину

Духу й відвагу дала чимборжій [на те дерево злізти

І з превисокого конара] знять злоторунную шкіру.

Сей не вагався й на мить, але, знявши огромнее руно,

Рушив з ним до корабля. Те вгледівши, мінійські герої

Втішились дуже, і всі, підіймаючи руки до неба,

[Дяку складали] богам, що жиють там безсмертні [й щасливі].

Примітки

…Тісіфона, й Алекто, й страшлива Мегера – еріннії, богині помсти і кари.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 68 – 70.