18. Найтяжча проба
Орфей
Переклад Івана Франка
А як і тії міста, тії теж племена та народи
Ми проминули, тяжким лихом усе далі гнані,
Виступив у корабель тут Анкай і негайно
Товаришам, що були вже потомлені, ходячи пішки,
[Теж велів у корабель уступать, а як всі те вчинили],
Ласкаво, [але рішуче] сказав до них ось яке слово:
«Справтеся ще з сим трудом, мої любі! Мені-бо здається,
Що тяжчий [досі ще нам не трафлявся й] не трафиться далі.
Чую, що ось надліта надзвичайно великая буря,
І не надарма вода океану реве на пісках так.
Живо поставте лиш машт у середнюю міру
І відв’яжіте линви від вітрил, а всю снасть позбиравши,
Бережно в місце складіть із обох боків ось попід стіни».
Ті все зробили як слід. Ось у самому дні корабельнім
Враз застогнав віщий бук, що аргівськими платвами [мудро
В самім споді корабля] укріпила [богиня] Паллада,
І так промовив, – а страх поразив нас усіх в саме серце:
«Леле! Волів би я був там розсипаться й згинути [нагло]
Від кіанейських камнів у валах негостинного моря,
Ніж тепер, знеславлений короля необачністю [злого],
Злочин на собі носить. Адже нас раз у раз еріннія,
Месниця крові того, що ви замордували, Апсірта,
Гонить іззаду слідом і наносить біду за бідою.
І я оскаржу вас сам за тяжку, так недавнюю злобу,
Як лише зблизимося до осідку всіх інших ерінній;
І як не очистите мене жертвами та молитвами
І не введете в затиш між землею та морем чорнявим,
То я, їй-богу, [вам з рук] утечу в океан Атлантійський».
Теє сказавши, замовк, а в мінійців усіх похололо
В душах відразу, що їх така люта чекала загибель
Із-за Язонових любощів. Многі вже й так міркували
В душах розсудливих, чи би не слід було вбити Медею,
Вроджену їм на біду, а труп кинути рибам у воду,
Щоб відвернуть еріннію. [Й були би, мабуть, те вчинили],
Якби не скоро похопився був Айзоненко преславний
І не зацитькав у кождого гнів своїм словом благальним.
А як почули отак ту зловіщую «Арга» промову,
Швидко на своїх лавках посідали й взялися за весла,
А за стерно взяв Анкай і почав руководити вміло.
Так допливли ми до острова, що Іернідою зветься,
А позад нас у сліди гнала темна нищителька-буря
І надувала вітрила. Тельмом корабель гнав по водах
Дуже розгойданих, і вже ніхто з плавців не сподівався
Згуби уйти, бо дванадцять уже днів були ми на морі.
І ніхто також не знав, де ми [та куди пруд занесе нас];
Якби на краю [небес] не побачив Лінкей океану
Дзеркало тихе. Він був дуже далекозорий; острів
Також побачив, увесь у колоссі, [пшеницею] вкритий,
А на нім много храмів та домів володарки Деметри,
Але довкола його облягла величезная хмара.
Про все те чув ти мою повість, благорозумний Мусаю,
Як Персефону колись, як цвітки ніжні рвала руками,
Кревні її підійшли у густім та широкому гаю,
І як у той час Плутей, чорногривії коні запрягши,
Діву захопив собі не без волі великого духу,
Вхопивши ж, так і уніс через хвилі безплодного моря [Мабуть, найдавніше і найкраще оповідання про се маємо в початку т(ак) зв(аного) гомерівського гімну до Деметри.].
Та я відрадив тоді к берегу кораблем підпливати
Острова того й його тих блискучих храмів, бо жаден
З-поміж смертельних людей з кораблем не ставав тут ніколи.
Пристані-бо там нема, щоб прудкі кораблі поміщала,
Тільки висока скала обіймає той острів довкола.
Дуже стрімка, а на нім ростуть дари прегарні [Деметри].
Примітки
Плутей (Плутос) – бог багатства.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 73 – 75.
