18. Найтяжча проба

Орфей

Переклад Івана Франка

А як і тії міста, тії теж племена та народи

Ми проминули, тяжким лихом усе далі гнані,

Виступив у корабель тут Анкай і негайно

Товаришам, що були вже потомлені, ходячи пішки,

[Теж велів у корабель уступать, а як всі те вчинили],

Ласкаво, [але рішуче] сказав до них ось яке слово:

«Справтеся ще з сим трудом, мої любі! Мені-бо здається,

Що тяжчий [досі ще нам нетрафлявся й] не трафиться далі.

Чую, що ось надліта надзвичайно великая буря,

І не надарма вода океану реве на пісках так.

Живо поставте лиш машт у середнюю міру

І відв’яжіте линви від вітрил, а всю снасть позбиравши,

Бережно в місце складіть із обох боків ось попід стіни».

Ті все зробили як слід. Ось у самому дні корабельнім

Враз застогнав віщий бук, що аргівськими платвами [мудро

В самім споді корабля] укріпила [богиня] Паллада,

І так промовив, – а страх поразив нас усіх в саме серце:

«Леле! Волів би я був там розсипаться й згинути [нагло]

Від кіанейських камнів у валах негостинного моря,

Ніж тепер, знеславлений короля необачністю [злого],

Злочин на собі носить. Адже нас раз у раз еріннія,

Месниця крові того, що ви замордували, Апсірта,

Гонить іззаду слідом і наносить біду за бідою.

І я оскаржу вас сам за тяжку, так недавнюю злобу,

Як лише зблизимося до осідку всіх інших ерінній;’

І як не очистите мене жертвами та молитвами

І не введете в затиш між землею та морем чорнявим,

То я, їй-богу, [вам з рук] утечу в океан Атлантійський».

Теє сказавши, замовк, а в мінійців усіх похололо

В душах відразу, що їх така люта чекала загибель

Із-за Язонових любощів. Многі вже й так міркували

В душах розсудливих, чи би не слід було вбити Медею,

Вроджену їм на біду, а труп кинути рибам у воду,

Щоб відвернуть еріннію. [Й були би, мабуть, те вчинили],

Якби не скоро похопився був Айзоненко преславний

І не зацитькав у кождого гнів своїм словом благальним.

А як почули отак ту зловіщую «Арга» промову,

Швидко на своїх лавках посідали й взялися за весла,

А за стерно взяв Анкай і почав руководити вміло.

Так допливли ми до острова, що Іернідою зветься,

А позад нас у сліди гнала темна нищителька-буря

І надувала вітрила. Тельмом корабель гнав по водах

Дуже розгойданих, і вже ніхто з плавців не сподівався

Згуби уйти, бо дванадцять уже днів були ми на морі.

І ніхто також не знав, де ми [та куди пруд занесе нас];

Якби на краю [небес] не побачив Лінкей океану

Дзеркало тихе. Він був дуже далекозорий; острів

Також побачив, увесь у колоссі, [пшеницею] вкритий,

А на нім много храмів та домів володарки Деметри,

Але довкола його облягла величезная хмара.

Про все те чув ти мою повість, благорозумний Мусаю,

Як Персефону колись, як цвітки ніжні рвала руками^

Кревні її підійшли у густім та широкому гаю,

І як у той час Плутей, чорногривії коні запрягши,

Діву захопив собі не без волі великого духу,

Вхопивши ж, так і уніс через хвилі безплодного моря [Мабуть, найдавніше і найкраще оповідання про се маємо в початку т(ак) зв(аного) гомерівського гімну до Деметри.].

Та я відрадив тоді к берегу кораблем підпливати

Острова того й його тих блискучих храмів, бо жаден

З-поміж смертельних людей з кораблем не ставав тут ніколи.

Пристані-бо там нема, щоб прудкі кораблі поміщала,

Тільки висока екала обіймає той острів довкола.

Дуже стрімка, а на нім ростуть дари прегарні [Деметри].

Примітки

Плутей (Плутос) – бог багатства.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 73 – 75.