3

Іван Франко

Смерклось. Огник біля воза

Розложили ми,

Бо не перший раз такої

Осінньої, багатої

Дожидали тьми.

Аж ось наче з неба впали –

Стук двох пар копит!

Перша пара. Друга пара.

«Тут дві фіри! Голя! Вара!

Чи хто в возі спить?»

Перший бачить нас, питає:

«А, ви – москалі?»

Кулькою коня витає,

Другий другого хватає:

«А що, ще цілі?»

«Се від нас вам на задаток

Вас не торкнемо,

Можете спокійно спати,

Або на нас банувати, –

Ми поглядимо».

Тупотячи, пощезали;

Наші коні рвались, ржали,

Аж сплила в їх кров;

Ледво-м їх повідпрягали,

Але сили вже не мали

Постягати в ров.

Оттак вони розкрячившись

Лежать на земли,

Розкидані штири ноги

Тирчать поперек дороги.

Спать ми не могли.

«От такі-то австріяки,

Скаженіші від собаки:

Людей стрілить – страх,

А коней нам у дорозі

По одному в однім возі

Положили в прах!»

Так гуторим, аж чуємо:

Під сам небозвід

Щось завило, засвистало,

І вже ось над нами стало –

Перший самохід!

Стало? Де там могло стати?

Не вгаваючи свистати,

Гепнула в паковний віз.

Тут такої «толковини»

Наробило з солонини,

Що не зміг би жоден біс.

Хто тим самоходом їхав,

Вже не пчихав, ані дихав, –

Всіх убив один удар;

Коні, ще живі в тім возі,

Поламані мали нозі,

Із черев їм бухав пар.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 52, с. 242 – 243.