2.01.1879 р. До О. М. Рошкевич

Дорога моя Ольдзю!

Вчора, на Новий рік, получив я твій лист у сам прикрий час. У нас трьох вчора не було і цента грошей і не було надії получити їх аж до другого місяця. То погано, для того ми ходили як самі не свої. Але ось прийшов твій лист, твої кохані, сердечні слова – мені стало весело, і ми всі розвеселилися, розговорилися, і вечір пройшов благополучно. Але що з мене за нудяр – починаю лист такими мізерними новинами! Вчора, поклавшися спати, я довго думав о тобі і о тім, як написати сей лист, як перелляти в нього весь той жар, що в мені палає, – а нині годі. Що ж, напишу, як умію, і коли не потрафлю тобі зробити своїм листом такої радості, як ти мені своїм, то бодай постараюся трохи розірвати тебе, дати тобі дещо до думання оживити деякі споминки, – що ж, і то, думаю, не буде лихо.

Насамперед розповім ти дещо про наші тутешні діла. Анна поїхала ще того самого вечора, коли я вислав тобі попередній лист, – писала до брата про свою подорож, але я не читав її листа. П[авли]к щось там розповідав мені, якісь «забавні» сцени, але мені вони показалися дуже тривіальними і зовсім не забавними. Олеськова нема тутка вже далі місяць – сидить дома, для того не знаю, чи він смутний, чи веселий. Знаю тільки, що взяв до читання деякі книжки, котрі здалось би й тобі попрочитувати, – ну, але про се відтак, як побачимося.

Рознесли були тут чутку, що в Києві вибух бунт студентів і битва з військом і поліцією, при чім мало згинути 80 люда; за певність, однако, не ручать. На польських святах не були ми ніде і кінчимо тепер друкування нашої книжки «Молота», котрий, чень, буде готов сього тижня. Він буде два рази так завеликий, як «Дзвін» (около 14 аркушів). Більше новин у нас нема, окрім хіба того, що тепер на хвилю залишив-єм писати «Івася Новітнього», а виладжую до друку триактову комедію політично-літературну «Жаби», в котрій будуть висміяні «до крайніх преділ» наші літературні та професорські поваги – Ільницький, Шараневич, Огоновський, Барвінський, Партицький і Площанський. Нині або завтра надіюся скінчити сесю штуку – треба буде відтак переглянути і поправити дещо, а вийде дяга цікава. Але тьфу, я щось заліз в дебрі писання – годі далі їхати, урву.

10 година вечір. Іно що скінчив «Жаби», читав християнам – сміялися до розпуку. Сідаю наново кінчити се письмо, щоби завтра післати.

Зачну від деяких приміток на твій послідній лист. Ти називаєш мене «недотиком», думаєш, може, що я образився тим словом «зіпсували», – впрочім, ні, ти того не думаєш, бо тут й ні за що ображатися. Але в певнім згляді я справді недотик – в якім, знаєш запевно. Щодо женщин, які тут бували у мене, то скажу тобі ось що:

1) Ольга Косачева, Драгоманова сестра, з чоловіком. Баба дуже приємна, хоч не зовсім хороша і не зовсім мені подобалася. Ми балакали досить – о літературі і пр.

2) Марія – се була така собі певна Марія, проїжджа з Варшави, полька, соціалістка, дівчина літ коло 22, не хороша, але дуже говірка, розумна і емансипована. З неї справді мож бачити примір того, які є женщини в Росії. Була у мене раз, я у неї в готелі два чи три, все в товаристві, – бавила тутка два дні.

3) Друга Марія, дуже говірка, брюнетка, сміється голосно, приходила майже щодень, заки була Анна. Я дуже любив з нею говорити і жартувати. Ах, що за приємна людина, хоч має 55 літ і є тільки проста служниця, що в нас замітала і мила підлогу. Більше женщин, крім Анни, у нас не бувало. Що ж, досить тобі?

Але ще одно! Ти називаєш мене «пестієм». Madame, wus heisst dus? Я пестій? Хто ж мене розпестив? Може Ви, ласкава пані? Чи не тоді Ви мене розпестили, як я від восьмої класи до другого року філ[ософії] вздихав, мучився і кляв сам себе, щоб сказати Вам одно «ти», почути Ваше «люблю», обняти, поцілувати Вас? Чи то, може, ви розпестили мене за той тиждень, коли справді на серіо забиралися мене пестити? Як Ви гадаєте? Правда, добрі люди перервали вашу роботу і почали пестити мене на іншу нуту, «против волоса». Або, може, Ви розпестили мене в тих коротких хвилях, котрі ми ще відтак бачилися з собою? Як гадаєте? Ex, Олю, Олю!

Життя моє зложене з паперу та всякої погані, а й любов, той єдиний цвіт – також переважно паперовий! Доки воно так буде? Чи, може, навсігди? А ще до того мій нещасливий темпераменті Ти дарма боїшся, щоб я не полюбив другу. Ти думаєш, що се для мене можлива річ? Ні, серце моє! Я такий чоловік, що як привикну до чого, а ще радо, – то відтак нічо, бачиться, не може мя від того відірвати. Я не запалююся в хвилі. Для мене нема певних надто сильних вражень (вони в мене всі досить сильні), я мушу вперед зжитись з думкою о певній речі, а відтак ажень привикну до тої речі самої, бо вона мені видається давно знакомою. Зваж тільки то, що красота людська, чи то мужчин, чи женщин, все робить на мене дуже сильне враження, я не раз цілими годинами броджу по місту, роботу покидаю в хаті, щоб тільки досита надивитися на лиця хороших людей, а, прецінь, до залюблення мені дуже-дуже далеко.

Впрочім, женщини тутешні відстрашують, ні, відражають мене. З мужчинами я сміліший. Ти не знаєш, певно, що коли хто міг би бути предметом твоєї заздрості, то скорше мужчини, ніж женщини. Я більше мужчин любив у своїм житті, ніж женщин знав. І знаєш, що – се в мене якась неприродна, дика любов. Я не раз не знаю чоловіка зовсім, але стрічаю його часто в певнім місці, лице його мені подобається, – ну, і я сиджу та дивлюся на нього, часом забалакаю – відтак уже коли стрітимося, подаємо собі руки, вітаємся – і на тім кінець, мені приємно. Часом знакомство заходить ближче – ми заходимо в розмову, я виджу, що той чоловік дурак, у переконаннях зі мною не східний, а я прецінь люблю його, т. є. люблю на нього дивитися, доки нічого не говорить, – а заговорить – зачинаю «сокрушати».

Ти скажеш, може, що се глупо. Ну, що ж робити, але ти знай, що такими глупостями заповнена більша половина мого життя. Мені встидно і страшно не раз, коли почну викликувати в своїй пам’яті ті лиця, що мені подобалися і притягали мене до себе, – але що ж я можу зробити? Я знаю, що причина того неприродного потягу до мужчин дуже проста – виховання, зовсім відособлене від женщин, – але чи ж міг я се змінити? Ти знов, може, скажеш, що і се дурниця, – але воно зовсім не дурниця!

Ти не знаєш, люба Олю, як не раз страшно болять такі споминки, як живо не раз приходить чуття: ти не цілий чоловік, не розвитий, як треба! Така мука-гризота заповнює другу велику часть мого життя, і вона ніколи сильніше не виступала, як в перших трьох роках нашої любові. Ex, якби ти була знала тоді, що в мені діялось, який біль кипів не раз, – ти, певно… Але що говорити про минуле! І тепер ще діло не зовсім ліпше, і тепер не раз біль вертає з давньою силою, і мені не раз хочеться зійти з ума, щоб усе, що тепер є ціле та впорядковане в голові, поламалося і перемішалося в одну сіру, безбарвну масу, в котрій би ні я, ні ніхто другий не міг найти ладу. Зірко моя ясна, а так далека, коли ти прилетиш до мене? Чи успокоїш, чи улічиш ти мій біль?..

Але що се? Я впав в елегічний тон, а хотів написати тобі щось веселого на свята!.. Та ні, воно й ліпше так. Веселості у тебе й так буде досить у товаристві, – може, мій лист навіє тобі пару серйозних думок серед тої веселості, тобі з ними так до лиця. А знаєш, я це пишу, іно що скінчивши писати комедію, – бачиться під час писання смішних речей зібрався в мені елегічний матеріал, а тепер виливається. Нехай і так. Ще одну елегічну замітку.

Ти питаєш мене, чи дуже я сміявся з твого магічного перстеня? Ах, Олю, Олю, коли що, так той перстень навіяв на мене сумні думки. Щось такого, як почуття слабості, безнадійність, щось темного, холодного… А знаєш, чому? Ти мимо волі, може, й мимо відомості, висказала тим свої думки: якого би життя ти бажала зі мною. Чого потрібно би тобі до щастя. Правда, моя голубко? Я з того не хочу тобі робити найменшого закиду. Я сам давно знаю, якого життя ти бажаєш: руху, товариства, а зовсім не сидження в селі, в пустині. Я знаю, що воно природно, конечно, – знаю, однако, що ти пристала би в разі конечності на всяке життя, – але бажання – одна річ, а конечність друга. Чи зможу я виповнити твої бажання? А тільки тоді знов я зможу бути щасливим. Замкнути тебе в вузьку клітку з собою, де ти, може, й охітно для мене, але навкірки своїх природних бажань мусила б сидіти та звільна в’янути, – ох, се було б для мене найбільшою мукою. Але що ж, – в тім згляді ще ніщо журитися – побачимо, що буде, і не перестанемо старатись. А може, і з нас будуть люди!

Чи скоро ви приїдете сюди? Я не знаю ще, як се буде. Кружок балу сього року не дає, а тільки танцюючі забави, – чи ви схочете приїхати на таку забаву? Думаю, що для вас воно тим ліпше. Строї півгаля, значить, дешевше, а на всіх таких забавах звичайно ліпше бавляться, ніж на балах. Впрочім, програм такий самий. Щодо запрошення – чи не замовити тутка через кого, щоби вам послали, – бо, може, не догадаються самі. Не знати тільки, коли то ще буде! Може, приїхавши, застанеш тут тільки мене самого, бо П[авли]к леда-день надіється з Відня рекурсу, котрий може го загнати на 6 місяців до Іванової хати, а Терлецький, бачу, хоче їхати або додому на село, або до Одеси, де має надію получити заробок.

Ти підписуєшся моєю нареченою. Серце моє, якось собі не можу пригадати, коли-то були наші заручини. Коротку, бестія, пам’ять маю. А може, то тільки…

Що ж писати більше? Сповідатися ще перед тобою не хочеться, та й, може, гріх, як гадаєш? А новин я не знаю цікавих – що-м знав, то-м списав. А то, що цілую тебе сердечно в усточка, личко і очка «в самую точку» і що люблю тя так гаряче, як… як…, ну, розуміється, як нічо більше в світі, – то тобі не новина. А там під час свят не забудь вечорами дещо собі позанотовувати, – може, деякі колядки, слова тощо, може, сцени, анекдоти, характеристики людей – се ж усе для тебе, будущої писательки, самі важні речі і придадуться дуже. А тепер притискаю тя ще раз до свого серця і посилаю ти сердечне добраніч і веселих свят і всього-всього доброго і хорошого. А може, під час свят будеш могла написати дещо до мене. Я напишу, хоч, може, там лист полежить пару день на пошті. Як приїдеш коли-небудь (рад би-м здибати тебе в дорозі), то застанеш готовий. Прощай, моє серце. Цілує тя сердечно і гаряче твій

Іван.

П[авли]к кланяється тобі, цілує ручки панні Міні і гнівається, що не напише нічо до нього. Посилаю катехізм і перший н[оме]р «Pracy». Добре би було, якби-с запренумерувала, як ні, то я, впрочім, присилатиму для тебе й так. Не багато в ній цікавого буде для тебе, але все-таки що-небудь скористаєш і ти, і панна Міня.

Примітки

Вперше надруковано: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 5, с. 91 – 95.

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1207.

У нас трьох… – Тобто у І. Франка, М. Павлика та О. Терлецького.

Рознесли були тут чутку, що в Києві вибух бунт студентів… – Очевидно, відгук березневих студентських заворушень 1878 р.

«Жаби» – ця комедія не була надрукована, і рукопис її не зберігся. Про неї згадується у листі Ольги Рошкевич до І. Франка від 13 липня 1879 р.: «…надіюсь, ні – хочу! увидіти друковані твої «Жаби», бо шкода, най не задавнюються« (ф. 3, № 1604, с. 551).

Шараневич Сидір (Ісидор) Іванович (1829 – 1901) – історик-москвофіл, професор Львівського університету, автор праць з історії та археології Галицько-Волинської Русі.

Партицький Омелян Йосипович (1840 – 1895) – український філолог, історик та педагог. Автор підручників для середніх шкіл, видавець «Газети шкільної», пізніше – редактор «Зорі» (1880 – 1885).

Кружок балу сього року не дає… – Мається на увазі «Академический кружок».

…П[авли]к леда-день надіється з Відня рекурсу… – Засуджений до шестимісячного ув’язнення за публікацію свого оповідання «Ребенщукова Тетяна» («Громадський друг», № 2), М. Павлик подав касацію на вирок суду і чекав з Відня результату, хоч і був переконаний, що йому «прийдеться відсидіти 6 місяців» [див. «Переписка», т. 2, 1910, с. 314].

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 137 – 141.