26 – 27.01.1879 р. До О. М. Рошкевич

Олю, серденько моє кохане!

Нині получив твій лист, котрого від кількох днів ждав дуже нетерпеливо. Зовсім не засмутився тим, що ти не приїдеш на бал, але засмутився хтось другий, nieszczęśliwy р. Oleśków, аж поки я го не потішив, що, може, незадовго приїдеш. А знаєш, се навіть ліпше, як ти приїдеш не на забаву, а так; будеш мати більше вільного часу, будем могли довше бачитися. А то я й так уже міркував собі, що твій приїзд на бал наробить тільки жалю нам обоїм, т. є будем видітися зовсім коротенько або й зовсім ні. Бо порахуй. Приїздите до Львова, візьмім, рано в понеділок – перед полуднем видітися годі, хіба з полудня або вечером, а на другий день приготування до балу, вечір – бал, а в середу від’їздите, та й по всьому. А так то маю надію, що будем могли бачитися хоть зі три рази, та й то не на коротенький час, а бодай з по на кілька годин. Правда, любцю?

Ах, коби-то вже раз діждатися тих солодких, так гаряче пожаданих хвиль, коли буду міг побачити твоє любе личко, стиснути твою руку, притулитися до тебе, як до сестри, до приятеля щирого! А знаєш, я, скільки разів подумаю о тобі, все уважаю тебе чимось вищим від себе, сказав би-м, святішим (не гнівайся за тото слово), – і мені робиться так легко і любо при такій споминці, немов я справді сиджу коло тебе серед пречудної лолинської природи, сиджу так близько-близько, що чую, як б’ється твоє серце! Ах, Олю моя, коли то щезне той простір, що тепер так незносно широко лежить межи нами? Але ні, не на сей темат! Ти ж, прецінь, незадовго приїдеш до Львова – простір той бодай на пару день щезне!

Як я тішуся наперед твоїм приїздом, який я живий, веселий тими днями! П[авли]к жалується, що його тепер напав песимізм, неохота до праці і життя, – а я немов і не розумію, що се такого. Але, може, воно й з тої другої поїздки нічо не буде? Як гадаєш? Такі люди, котрі потрафлять на серіо сваритися о «вчасно» і «пізно», потрафлять змінити своє рішення в одній хвилі. Ах, се було би нефайно! Не бачити тебе більше як півроку, а бути на волі, не в тюрмі, – я, бачиться, не видержав би! Свойов дорогов, що на весну, по великодніх святах, думаю постранствувати до Лол[ина], як ті турки до своєї Мекки, – але до того часу ще зима, холод, сніг, смерть!

П-кові хочеться дуже, щоб ти приїхала, ще заким прийде йому «декрет смерті», щоби міг побачити тебе, – так само Олеськову, котрий тебе «lubi, nie kocha», – «lubić to cokolwiek słabsze i s…niż kochać». Я му пропоную, щоби, як тебе не буде взимі тутка, поїхав зі мною навесні «auf abenteuerliche Reise», – він, бачиться, був би не від того, хоть боїться, щоби «не перешк…».

Дуже мене заінтригувала історія з Кулачк[овським]. Чи се припадком не який московський шпіон, абощо? Таку догадку поставлено у нас на об’яснення сього необ’яснимого факту, хоть я не виджу в тім нічо так надзвичайного, окрім оповідань про «село і професуру на університеті». Впрочім, що з того! Най собі буде, хто й що хоче, – мені до всяких шпіонів і Кулачк. діла мало. А з п. Бучинським я би радив тобі познакомитись. Се цікавий екземпляр українофіла, колись радикала і ніби-соціаліста, котрий тепер «страха ради юдейська» став поступовим раком і stulił ogon. Рад я знати, як він буде перед тобою розвивати свої політичні і соціальні погляди і чи буде їх взагалі розвивати. А «конкуренції» я зовсім не боюся і заздростити тобі не можу, як ти бесідуєш і зносишся з мужчинами.

Того не бійся. Ти ж знаєш, що я не егоїст в жаднім згляді, а найменше в такім, як любов, котра при всякім ограниченні і стісненні мусить щезнути, котра йде в парі тільки з свобідним поступуванням. Ти знаєш, що для тебе іменно я бажаю якнайрізнороднішого товариства, пізнавання всяких характерів, – се ж усе для будущої повісте-писательки – скарб. А щодо такого разу, якби ти залюбилася в кім другім – не гнівайся за таке разсужденіє, воно чисто теоретичне, моїм пером не керує ані плохо укрита заздрість, ані безпідставний якийсь гнів, – то і в такім разі я знаю, що «серцю не розкажеш», і глибоко вірю в слова Шеллі, котрий каже:

Darin ist wahre Lieb’ ungleich dem Staub

Und Gold, dass Teilung ihr kein schnöder Raub.

Sie gleichet dem Verstand, der sich erhellt,

Je mehr der Wahrheit ihm ins Auge fällt…

… Eng und klein

Das Herz, das Einem nur mag Liebe weihn,

Das Hirn, in dem nur Ein Gedanke brennt,

Das Leben, das nur Einen Zweck erkennt…

В цьому справжня любов, не схожа на порох

І золото, й її не поділиш, як мерзенну здобич.

Вона подібна до розуму, що стає яснішим,

Що більше істини впадає йому в вічі…

…Вузькі і маленькі

Серце, що віддає кохання лише одному,

Мозок, в якому горить лише одна думка,

Життя, що визнає лише одну мету… (нім.) – Ред.

Я довго думав над тими словами і пізнав, що вони дуже правдиві. Чуття – се така сила в чоловіці, котра не зуживається через інтенсивне ділання, але через одностайність. В однім часі можуть в чоловіці існувати різні сильні чуття, а вони тільки на хвилю покривають одно друге, але оконечно не ослаблюють своєї взаємної сили. І любов, і заздрість, і гнів, і вдячність, і інші чуття можуть бути в серці рівночасно (розуміється, відносячися до різних предметів), в даній хвилі переважає одно, але прочі, хоть на часочок, так сказати, закриті тамтим, оживають знов з давньою силою при спосібності.

З того зовсім звичайного факту легко вивести то, що погляди наших моралістів о «вірності» не мають належитої підстави в організації чоловіка, що, як каже Шеллі, можна, н[а]пр., любити рівночасно двох людей або й більше. Так мені здається також, але се, впрочім, натепер тема, далека для нас, хоть і не лишня. Любов така, якою вона повинна бути у людей образованих і свобідних від усяких передсудів, повинна опиратися на стислій науковій аналізі власних характерів, цілей, змагань, се раз, і, по-друге, на докладнім пізнанні людської природи взагалі, на пізнанні тих прав натуральних, котрим підлягає людський дух і людське тіло.

Тоді всяка зміна, котра незнающих людей поражає, мов грім з ясного неба, а не раз навіть зводить їх з розуму, для них буде ділом природним, конечним і справедливим, не відбере їм супокою, бо позволить їм слідити причини в перших зав’язках і обрахувати наперед скутки. Такі тільки люди зможуть любитися сильно, спокійно, довго, так, як любиться своє життя, сонце, воздух, природу, думку, котрій посвятилося свої сили, переконання, – бо кохана людина буде для них також частиною всього того, значить, потребою життя. Але силування, присяг, приречень ніяких тут не повинно бути.

Видиш, любцю моя, як я то гарно вифілософував, – тепер лишень жди, як витягну з того внесок до своєї особи і – langer Rede kurzer Sinn – скажу, що отсе так і так, я закохався в панні Н. Н. і т. д. Ха-ха-ха, то було би потішно! Але що ж, так, бачиться, не буде, а хоть коли й буде, то ще дуже не швидко, так що, значить, тоту цілу розправу о вірності потребуєш тільки «przyjąć do wiadomości», а в крайнім разі, коли схочеш її передумати і розібрати (в ній багато слабих місць!), то не зле би було, якби-сь написала в будущім письмі на ню репліку, опроверженіє.

Просиш мене писати о собі, о тутешніх новинах. Що ж тобі напишу, окрім старої історії, що раз у раз сидимо дома і виходимо лиш на обід, на університет та вечером на газети (і то П-к не йде)? Я від часу посліднього листа переводжу Шеллі раз у раз (вже зладжені дві глави, тепер працюю над третьою, а всіх 9, і ще до того приміток майже друге стільки, що поеми). При кінці сього листа подам ти (auf die Gefahr, Dich mit meinen Versen zu Tode zu langweilen!) уступ з переводу третьої глави, де характеризується положення царя серед прочої суспільності, – з того вноси о характері всеї поеми.

Що ж тобі більше доносити? Знаєш, таке життя, як тут ми живем, убоге новинами, так, як загалом всяка робота для свого викінчення потребує тишини. Кругом нас тишина, але то мертва. Ага, пані Федоровичева була колись-то у нас з візитов – уже третій чи четвертий раз. «Bardzo ті miło, że ті bardzo przyjemnie!» – «Pańska grzeczność jest moją powinnością», – а в грунті речі, «пане Франків, може би, теє-то, як його… грошей. Ви ж, чень, не схочете бідну вдову кривдити, ви не кс[ьондз] Рошкевич, котрий 8 р[инських] урвав»…

Кс. Яворовський від Юра дійсно віддався в руки, але не «справедливості», лиш прокуратори. Він, раб божий, сидить і має процес за дефравдацію кільканадцяти тисяч з різних «фондів». Чи ти там не чуєш дещо про Мандичевського? Чи зробив він докторат, чи ні? Чи жениться? і т. д.

А на закінчення хтів би-м тобі ще раз сказати, як я тебе люблю, як сильно, щиро я тебе люблю, як рад би-м тебе побачити, поговорити з тобою, як завидую п. Руденському і всім тим, котрі бачать тебе щоденно, бесідують з тобою, забавляються… Але ні, о тім не буду говорити, се занадто болить. Прощай, душе моя, до звидання! До швидкого, милого звидання!

Із поеми Шеллі «Цариця Меб»

Але досить. На закінчення ще перепишу ти по-німецьки поезію Шеллі в переводі Штродмана. Напись її «Elegie», і вона мені дуже-дуже подобалась. Особливо перша строфка, її судорожно тремтячий ритм і склад – се дійсно чудо. Послухай!

Elegie

Wenn die Lampe zerschmettert,

Ist ihr Licht im Staube verglüht;

Wenn die Ros’ entblättert,

Ist ihr Duft im Winde versprüht;

Wenn die Laute zerbrochen,

Ist ihr lieblicher Klang verhallt;

Wenn die Lippen gesprochen,

Ist ihr Wort vergessen, wie bald!

So wie Klang und Schimmer

Nicht Lampe und Laut’ überlebt:

Stummer Seel’ auch nimmer

Sich wieder ein Licht enthebt, –

Nur ein trübes Träumen,

Wie der Wind durch Trümmer streift,

Wie der Woge Schäumen

Dem Schiffer sein Grablied pfeift.

Liebten sich zwei Herzen:

Bald flieht, ach! die Lieb’ aus dem Nest;

Das schwächre hält in Schmerzen

An seiner Liebe noch fest.

О Lieb’, die alle Wesen

Der Schwäche du zeihst so arg,

Was hast du dir erlesen

Den Schwächsten zur Wieg’ und zum Sarg?

Sein Sehnen wird dich wiegen,

Wie der Sturm die Raben wiegt,

Vernunft wird Ruh dir lügen,

Wie die Sonn’ im Winter lügt.

Dein Nest wird ganz zerfallen,

Deines Adlerhorstes beraubt,

Wirst du ein Spott sein Allen,

Wenn der Herbst die Flur entlaubt.

Коли розбилась лампа,

Її світло згасло в поросі;

Коли осипалась троянда,

Її пахощі розсіяв вітер;

Коли обірвалися звуки,

Завмерло їхнє ніжне звучання;

Коли вуста промовили слово,

То як швидко воно забулось!

Як згасають спів і сяйво,

Коли розбивається лампа й обриваються звуки,

Так і в німій душі ніколи

Не спалахне більше вогонь, –

Лише хмарні мрії.

Як вітер, гуляють над руїнами,

Як клекіт хвилі,

Що висвистує морякові похоронну пісню.

Кохалися двоє сердець,

Та невдовзі, ох! кохання втекло з гнізда;

Слабіше тримається з болем

Все ще за своє кохання.

О кохання, ти, що всі душі

Так суворо звинувачуєш у слабості,

Навіщо ти вибрало собі

Найслабшого для колиски і могили?

Його туга тебе заколише,

Як колише воронів буря,

Розум навіє тобі оманливий спокій,

Як те сонце, що взимку вводить в оману.

Твоє гніздо геть розпадеться,

І, позбавлений орлиного гнізда,

Ти станеш для всіх посміховиськом,

Коли осінь обірве листя у лузі (нім.). – Ред.

Що тут Шеллі говорить про «zwei Herzen», то се він і його перша жінка Герріет, котру він, маючи 17 літ, викрав і з котрою сей час оженився. Але подружжя не було щасливе, – по трьох літах вони розвелися, а Шеллі мусив виїздити з Англії, де міністри, узнавши його за атеїста, відібрали му навіть дітей, о чім він згадує в послідніх стихах послідньої строфки. «Das schwächre Herz» він розуміє не жінку, а себе. Цілую тя, серденько моє любе. Добраніч!

Понеділок, 27

Іно-що прийшов П-кові декрет сидіти. Ось погань. Значить, годі му вже буде бачитися з тобою. 6 місяців сидінки, за 8 день має йти. Scheint sehr niedergeschlagen zu sein. Armer Mensch!

Прощай, люба моя!

Іван.

Примітки

Вперше надруковано: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 5, с. 95 – 100.

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1209.

Нині получив твій лист… – Йдеться про лист O. Рошкевич з Іваниківки від 22 – 23 січня 1879 р. (Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1604, с. 535 – 538).

…заким прийде йому «декрет смерті»… – Йдеться про судовий вирок.

…слова Шеллі… – І. Франко цитує уривок з поеми П.-Б. Шеллі «Епіпсихідіон» («Epipsychidion», 1821) за вид.: Shelley’, ausgewählte Dichtungen. Aus dem Englischen von Adolf Strodtmann, Leipzig, Verlag des Bibliographischen Instituts. O. Y. 341.

Кс. Яворовський від Юра дійсно віддався в руки, але не «справедливості», лиш прокураторії. – Це відповідь на таке місце з листа О. Рошкевич: «Ходять слухи, що о. канцлер Яворовський мав ся сам віддати в руки справедливості». Йдеться про служителя греко-католицької консисторії у Львові Корнила Яворовського, який розтратив значні суми із різних фондів, довірених йому, і, як повідомляла «Правда» (1879, вип. 10, с. 667 – 668), «7 січня с. р. віддався добровільно в руки справедливості».

…поезію Шеллі в переводі Штродмана. – І. Франко наводить повністю у перекладі німецькою мовою А. Штродмана поезію П.-Б. Шеллі «Рядки» (1822).

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 146 – 153.