Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

30.07.1879 р. До М. І. Павлика

Львів Львів, 30/7 79

Коханий!

Не гнівайтеся, що-м так довго не відповідав на Ваші листи. Діло в тім, що я вже ось від 14 сидів на селі і аж нині приїхав до Львова, а завтра знову їду. Благодать, що трапилося найти чоловіка, де мож дармо перебути якийсь час (хоть під псевдонімом) і робити спокійно свою роботу. А крити своє ім’я мені не велика річ, хоть християнин (піп), у котрого я живу, дивується не раз на мою різку бесіду і починає вітрити соціаліста; щастя тільки, що він з пасивного типу – глина.

На селі я працюю регулярно і досить пильно – пишу щодня 5 – 6 сторін чверткових. Поки що займаюся ладженням підручника економії, зрозумілого для гімназистів, а то й для селян, котрі дещо читали, як н[а]пр., Кульчицький або хто. В підручнику тім мого нічо, але, взявши за підставу порядок Марковича, я переводжу уступи з Чернишевського, Мілля та Маркса, додаючи або викидаючи з Марковичевого зводу, що ми видається відповідним. Досі маю вже скінчену майже продукцію (звиш 8 арк[ушів] письма – 4 арк. друку). Сесь підручник я б думав друкувати по 2 картки в «Новій осн[ові]», а передрук робити своєю дорогою.

Незадовго, може, сяду до писання п’ятої повісті бориславської, котра закінчить період історії Борислава до 1868, т. [є.] до великого пожару, після котрого уряд вмішався більше в бориславські діла і відносини уладились інакше. На селі тепер збираю матеріали дуже цікаві, котрі, надіюсь, послужать темою образків, глибше тикаючих ладу суспільного, ніж бориславські. Але се – будущина.

Ви, бачиться, не добре зовсім порозуміли ціль і спосіб видавання «Нов[ої] осн.», з одного боку, а д. Др[агоман]ов, з другого боку. Він подумав собі, що

1) газету думаю видавати я, між тим коли я зразу був їй противний і аж тоді згодивсь, коли «лихварі» та студенти гурмою напали мене і перекричали і обіцяли на перший почин – крім передплати – зложити 150 зл[отих] р[инських],

а 2) що газета се буде така, як наше торішнє видавництво, між тим, коли тепер вже зайнято роботою над нею людей звиш 10, котрі будуть робити стало і котрі при роботі газетній, роблячи резюме, огляди статей наукових і т. д., ліпше можуть виробити свої сили літературні, ніж переводячи статті до «Дрібн[ої] біб[ліотеки]». Притім статей дрібних в газеті може міститися більше, а в «Дріб. бібліотеку» йдуть все ж таки статті більші, і тих немного, – значить, людей може робити також немного;

а 3) Др-ов думає, що ми у газеті вдамося в фейлетонні плоскості та свари і стратимо всяку вагу в публіки, між тим коли (як побачите з програму, котрий вам шлю) ми хочемо в газеті займатися чисто наукою, азбукою научною, котрої ще нашим людям не стає, а в критиці доказувати, що їм справді не стає тої азбуки.

Оскільки можу спуститися на праці, обіцяні на разі до «Нов. осн.», то зміст перших н[оме]рів буде ось який: повість оригінальна довша (здається, моя), Діккенса «Sylvester Glocken», перевід Белея, економія, хроніка наук природничих; в ній будуть міститися не справоздання з новостей, а трошки обширніші опрацювання різних питань природничих – досі один християнин обробив інстинкт звірячий по Вундту, обіцяно анатомію цвітів та рослини-комахоїди і т. д. Крім того, один християнин переводить Гекслі популяризацію науки Дарвіна, котра, чень, вийде в «Дрібн. біб.». На закінчення буде яка стаття критична і бібліографія. Що за стаття критична – не знаю.

Видите вже з того, для чого, по-моєму, і ви хибно поняли завдання «Н. о.». Ми не думаєм призначувати її прямо для народу, бо нікому в нас донести її до народу посеред усяких звісних вам перепон. Ми думаєм призначити її для молодежі і зробити її чисто теоретичною. В такім сенсі казав я, що ми не будемо чіпати ні осіб, ні фактів нашого життя в такий спосіб, як се робилось у «Мол[оті]» і «Дзвоні». На то маємо «Громаду». З тої самої причини тяжко нам буде помістити і Вашу статтю, а при тім вона, певно, і задовга на нашу газету і потяглась би кільканадцять номерів.

Біда тільки з редактором. Жидовський залякавсь і сей час по виході в світ програму (котрий пустила поліція, підчеркнувши тільки червоно «принцип колективізму») зрікся з редакторства. Тепер два проекти: Тер[лецький] і Б[еле]й радять залишити видавання до нового року і шукати редактора, а я раджу пити пиво, коли вже заварилося, і не розчаровувати людей, коли вже обіцялося газету, за котрою досі багато вже людей допитувалося в книгарнях (казав нині Ріхтер) і котрої домагається молодіж. Що з того вийде, побачимо далі. Жид[овський] показався слабим, але я зовсім не трачу на нього надії, – звісна річ, – залякали. Розуміється, що те, що Ви казали від нього вистаратися, – річ неможлива.

Нині получив лист від Ст[арицького] з України – обіцяє 60 р. на місяць, щоб тільки друкувати більш, ніж 2 л[исти] per н-р. Сього на разі не мож буде, а далі побачимо. Напишу до нього нині і пошлю програм.

Тепер ще щодо «Дріб. біб.», а особливо щодо Лавеле і Писарєва. Мені здається, що Др. і Ви не зовсім з правого боку вдарили на мене. Щодо слова «знаменитий», прикладеного до Лавеле, – то, правда, чорт його бери, – слова боронити не буду, але виводити з того, що я так надто блягую і що час би мені з рік перестати писати, – сказавши інакше – провітритись (а такий вивід випливає, бачиться, з вашої бесіди), се не конче так. Ви знаєте, що, пишучи що-небудь, я зовсім не хочу творити майстерверків, не дбаю о викінчення форми і т. д. не тому, щоб се само собою не хороша річ, але тому, що натепер головне діло в нас сама думка, головне завдання писателя – порушити, зацікавити, вткнути в руку книжку, збудити в голові думку.

З того погляду я вважаю Флобера, сидячого 20 літ над одною повістю, дурнем або великим самолюбом. Я держусь методи Золя, котрий пише і не перечеркує, але пише аж тоді, коли фраза вповні зложиться в його голові. А щодо слова «знаменитий», то се сказав про Лавеле сам його переводчик Бюхер, – а збрехав він, то і я за ним. А на те, що каже Д-ов про Лавеле, я відповім лиш тільки: «Дрібн. біб.» на тепер поки що видається тільки для Галичини, де Лавеле ні в російськім, ні в ніякім переводі не звісний. У німецькім переводі його купить один-два, бо дорогий, а в нашім переводі його за півтора місяця пішло прим[ірників] 200. Впрочім, перевід робиться з видання 3-го, майже о половину побільшеного супроти 1-го, з котрого роблений перевід російський, і так ще обтятий цензурою. Значить, книжка може бути цікавою і для Укр[аїни], особливо задля хороших статей про альменди швейцарські та полуденнонімецькі.

А щодо Писарєва, то скажу вам ось що: вже від кількох людей чую напади на нього, але не знаю причин. Його читав я небагато, але багато з того, що-м читав, подобалось ми задля гарячого переконання, котрим дишуть його письма, задля тої живості і теплоти слова, котру рідко де здибати і котра загріває чоловіка. Притім же й погляди його в великій часті розумні і чесні, а з письм його, оскільки я їх знаю, не випливає зовсім погорда життя і штук, а, противно, кожда стрічка його писем дише любов’ю до життя, до розумного, людського життя. В такій цілі я хтів познакомити нашу громаду з Писарєвим, бо здається мені, що то, що прояснює мої поняття, зміцнює мої переконання і заохочує мене до праці, прояснить і заохотить також других. Я бачив того приміри з Писарєвим. А коли не так, то вкажіть, де і чому не так.

«Реалістів» я не читав і для того хтів прочитати, бо чув, що стаття хороша і важна. «Отцы и дети» читав і бачу, що се бляга та брехня, але що з того? Я думаю, що Писарєв мусив сочинити собі Базарова не такого, якого сочинив Тургенев, так само, як Бєлінський сочинив собі Пушкіна. Тому-то й рад прочитати «Реалістів» і коли б побачив – я й другі – що варто, то кажу вам наперед, був би-м за її переведенням. Щодо «Отців і дітей», то я не писав вам напевно, що їх будем переводити і друкувати, як се ви вирозуміли, – але се залежить від того, чи «Реалісти» були б для нас здалі, а коли здалі – чи були б зрозумілі без повісті. Для того ще раз прошу вас прислати II т., а коли мож, то і IV Писарєва, – треба ж, прецінь, прочитати, а тоді вже побачимо, чи є о чім балакати.

Що Ви переводите Ланге, се гарно, але переведіть же наново (властиво, переробіть вільніше) два перші розділи, бо їх, як знаєте, в нашім переводі ніхто не читав, навіть з наших людей, не читавших німецького оригіналу, а знаючих, що стаття славна. Лихо якесь з тою Європою, що так їй тяжко у нас приймитися. Видно, ми монголи та й годі і потребуємо або свистунства Писарєвих та Чернишевських, або бесіди такої вже по-хлопськи зрозумілої, як Гекслі та Лавеле.

Говорячи про белетристику рос[ійську], Ви правду сказали, вказуючи її джерело в Франції. Але ані Гончарова, ані «Что делать?» переводити тепер я не думаю, – Ви ж знаєте, який у нас виробився погляд на «Что делать?». Інше діло Решетников та Помяловський, котрі не наслідували іностранних тому бодай, що їх не знали, котрі з сльозами в очах описували людей живих у тій цілі (як наївно каже Решетн[иков] про «Підлипнян»), щоб їм помочи.

Такі реалісти, по-моєму, стоять щирим чуттям і чесним змаганням, хоть і не талантом, вище наших преславних Бальзаків, Флоберів та Жорж Зандів, котрі пишуть про абстрактних людей і за абстрактні інтереси, а не раз і не за інтереси, а для інтересу. До таких людей я маю велику симпатію і в їх простім, неотесанім слові чую більше крові, більше накипілого горя і сліз, ніж у цілих романах західних артистів. Я знаю попа, котрий жив весь вік з переконанням, що хлоп то гадина (Schlau, hinterlistig, misstrauisch і т. д. – глядіть літанію в моїй статті), а прочитавши «Підлипнян», змішався, далі розлютився страшно на автора – «то мусить бути якийсь свиня, коли му ся хоче таке лайдацьке, нендзне життя описувати», – а далі таки й задумався і сказав: «Гей-гей, як то не раз люди бідують-бідують, – і згине в біді, і добра не зазнасть!»

Як Вам подобався перевід «Довбні»? Тут на «Довбню» верещать (молодий Наумович дуже гримав), але при тім купують, – досі розійшлось звиш 150 прим., хоть і ціна 20 кр[ейцерів]. Верхр[атський] читав і злився за деякі слова: валька, срожитися, хоть і признав, що вони уживаються в Стрийських горах. Панна О[льг]а кінчить уже перевід IV кусника і восхищається Гонкуровою «Жерміні Лясерте», котру я післав їй по-французьки. Ось що вона пише про ню:

«Ти мов знав, яку повість вибрати мені до читання на теперішній час. Знаєш, Золя більше артистичний, часом розпалює, морочить змисли, а Гонкур спокійно і розважно оповідає лише про нужду, нещастя та вічну біду людську, не рахуючи на ефект. Читаєм го все з зрушенням, і мимоволі нам приходить на гадку, що є люди – мільйони, – котрі далеко більше перетерпіли, намучились, ніж ми; що наша доля, – щастя проти їхньої, та що все те, чим ми користуємось, винні-смо їм віддати, хоть би прийшлось нам зносити те само, що вони зносять. Коли читаєм його, наша недоля стається нам легшою, бо він учить нас, моралізує правдиво».

Я дослівно навів уступ з її письма. Додам тільки, що побіч Золя вона переводить тепер «Николу Знаменського» Решетникова. До газети обіцяє і вона, і Михайлина ескізи.

Щодо переводу статті про Оуена, то ладить його один поляк, котрий по-італьянськи вміє гарно. Я переведу по-нашому або, може, ще ліпше – пошлю вам по-польськи, а [Ви] переведете. Як випаде. Але поки що перевід ще не готовий.

Не знаю, що Вам такого припало з «Грозою». Я жду на її виставку в театрі, а поки сього не буде, просили не друкувати. Пощо Ви хочете друкувати її в Женеві і латинськими буквами, коли знаєте, що багато людей у нас не купили б її тоді якраз тому, що друк[ована] в Женеві, а прочі тому, що лат[инськими] букв[ами]? Чи не ліпше заждати, аж прийде пора у нас надрукувати її? А о те, щоб вона лежала роками, Ви не бійтеся – надрукуємо швидко. Лиш потерпіть. Адже знаєте, що «Др. біб.» безгрішна, значить, і не спроміжна на швидке вибігання, – а тут вперед би треба поперти більше наукових штук, ніж поезії.

Вийде, здається, так, що я сього року до війська не піду. Рік не вік, то правда, але мені здається, що й при теперішнім стані діла робота в нас піде в’яло, коли не буде побігайка, особливо що Б[еле]й, скоро з війська – їде на село, а Остап до Відня на права. Навіть коректу рукописів і друку не було б кому вести. Ось і тепер з 10 н-ром «Дріб. біб.». Поїхав я на село, а Олесн[ицький] мав кінчити перевід статті. Скрипт лишився непоправлений, і я просив Пол[янського], щоб послав ми на село або заждав, аж приїду.

Де там, – не переглянувши сам, попер у друкарню, – тепер зложили – чорт знає що вийшло, поправляй, хоч лабатенника з’їж! Цілий вечір нині трохи-м ся не стік. Таке було б і відтак. А щодо блягування, котре, здається, конечне в журналістиці, – то що ж робити? Мені здається, що ліпше часом і дурницю сказати, а часом що-небудь бодай напівдоброго, аніж сидіти в дірі і, як той німець каже, «über einer rothen Maus brüten». А щодо прожитку, то тре буде штукувати, жебрати абощо. Впрочім, побачимо.

Посилаю Вам по 5 прим. IX кн. «Др. біб.» і програму «Нов. осн.».

Вашу посилку «Гром[ади]» IV і фотографію получив і сердечно дякую, – справді, дивлячись на такі циферблати, чоловік навіть естетиком готов стати, коли б не сидів у гною реалізму. Впрочім, я о собі того не можу сказати, бо в мені так, як в тім сорокатім чоловіці, – великий кусень естетика в печінках. Щодо П[олянського], то він не швидко побачить сю фотогр[афію] – десь го мара понесла в Чорногору, і розуміється, щоб що привіз відтам для діла, о тім і бесіди нема. «Уживаю свіжого повітря, молока», чорта лисого та й годі. А повітря б на таких людей без одного твердого глузду в голові! Роботу лишив, заробок, за котрий міг сплатити довг «Дрібній бібліотеці», покинув – і в Чорногору! У сього чоловіка в голові – правдиве повітря. Чорт з ним, ніц з нього не буде! Ах, я написав, що за фотогр. дякую, а тут сам не знаю кому, хто се мені прислав таку дивоглядію. Значить, віддайте, кому належиться, а ні, то поділіться.

Щодо зоології попів, то решту пришлю де за тиждень або за два, буду старатися скінчити якнайшвидше. Якби що було не рехт – шмаліть примітки.

Про сестру не чути нічого. Про краківців ditto. Тут наших поляків-акад[еміків] усіх забрали.

Та досить уже на нині тої мазанини. Прощайте!

Цілую Вас, Ваш щирий Ів.


Примітки

Вперше надруковано: Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876 – 1895). Зладив і видав Михайло Павлик. – Чернівці, 1910 р., т. 3, с. 87 – 96.

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, Ms 1481.

…я вже ось від 14 сидів на селі… – І. Фраико жив у селі Скваряві-Новій, у священика Луки Олещука.

…Поки що займаюся ладженням підручника економії… – Підручник І. Франка не був надрукований, оскільки, за браком коштів, І. Франкові не вдалось розпочати видання «Нової основи». Пізніше, переробивши частину підручника, І. Франко видав популярну книжку «Розмова про гроші і скарби» (Львів, 1883).

Кульчицький Павло Миколайович (1832 – 1872) – селянин з села Ясениці-Сільної (біля Нагуєвичів), брат матері І. Франка, у якого жив малий І. Франко, коли відвідував початкову сільську школу.

…сяду до писання п’ятої повісті бориславської… – Очевидно, мається на увазі повість «Борислав сміється».

…як бачите з програму… – І. Франко вислав М. Павлику друковану програму «Нової основи», яку склав переважно сам.

…обробив інстинкт звірячий по Вундту… – Йдеться про переклад чи про популярний виклад книги німецького фізіолога, психолога, філософа Вільгельма Вундта (1832 – 1920) «Лекції про психіку людей і тварин».

Ріхтер – львівський книгар.

Мені здається, що Др[агоманов] і Ви не зовсім з правого боку вдарили на мене. – Йдеться про негативні вислови М. Драгоманова на адресу «писаревщини» як суспільно-літературного явища, переказані М. Павликом І. Франку [див. лист М. Драгоманова до М. Павлика від 11 липня 1879 р. – Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876 – 1895). Зладив і видав Михайло Павлик. – Чернівці, 1910 р., т. 3, с. 76].

Молодий Наумович – Володимир, син українського клерикального діяча в Галичині, москвофіла, журналіста Івана Наумовича (1826 – 1891).

…фотографію получив… – М. Павлик висловив припущення, що це було фото дочок М. Драгоманова Ліди і Ради.

Про сестру не чути нічого. Про Краківців ditto. – Йдеться про Г. Павлик, яка сиділа у львівській тюрмі, та про поляків-соніалістів, заарештованих у Кракові.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 197 – 203.