04.1879 р. До В. І. Озаркевича

Дорогий добродію.

Передовсім мушу перепросити Вас за дві речі: одне то, що сміюся пригадатися Вашій ласкавій пам’яті і віднестись ні з сього, ні з того до Вас в ділі, так сказати, внутрішньої політики, в ділі інтимнім, в котре би не повинен втискатися посторонній чоловік, – а друге те, що не підписую свого імені під листом – не для якої там-небудь анонімності, а так, для уникнення можливих неприємностей політичної і поліцейської натури. А тепер позволю собі приступити просто до діла.

З листів панни Ольги Рошкевич до її брата, а мого доброго знайомого і товариша, довідався я, що Ви задумались старатись о її руку. Може, я зле виразивсь, – простіть, що не сказав інакше, але я хотів лиш то написати, що справді довідавсь. Що Ви сього діла не берете так, як беруть другі укінчені богослови, то є справді стараються о руку, заким вспіли пізнати і полюбити дівчину, – за се ручить Ваш чесний характер і Ваше поступування. Ви були в Лолині кілька раз, вспіли запевно пізнати панну Ольгу і полюбити її, – що, впрочім, річ зовсім природна, – значиться, я не можу Вам ні в чім ні одним словом докорити. Я знаю, крім того, як Ви осторожні і майже несмілі були до виявлення їй свого чуття, заким рішилися почати діло на серіо. Значить, і за се Вам моє повне поважання, навіть моя щира подяка.

Пощо ж затим сей лист, спитаєте Ви? Сей час постараюсь Вам відповісти.

Не знаю, чи звісно Вам, що я в протягу кількох літ, поки ще був легальним чоловіком, а не проскрибованим і не зачумленим, бував у о. Рошкевича і, розуміється, пізнав і полюбив панну Ольгу і просив також родичів її руки. Відповідь одержав я зовсім розумну: ми не противні, але, впрочім, до цього діла ще маєте час. Ніяких формальних заручин, розуміється, не було, бо ані о. Рошкевич, ані, в посліднім ряді, й я не великі охотники до формальностей. Чи і як відповіла панна Ольга на моє чуття, про се я не буду Вам говорити, про се вона скаже Вам докладніше, скоро заговорите до неї зовсім одверто і щиро. Значиться, головний предмет мого листа вже поданий. Позволю собі зробити з нього кілька виводів практичної ясності.

– Ну, добре, – міг би сказати дехто (надіюсь, що Ви, знаючий характер панни Ольги, сього не скажете), – любила, але чи конче ще любить? Може, перестала?

Звісна річ, що страта надії на життя з любленою людиною і любов саму може підтяти. На се питання я також не відповідаю, але живу і держусь на світі лиш тою надією, що не перестала любити, що дівчина, котру я так добре пізнав і так гаряче полюбив, не могла так швидко заперти для мене свого серця. Прошу не брати се за якесь «Selbstüberhebung»; я не говорю тут о собі, ані ми то в голові виводити на світло якісь власні, більше або менше фантастичні преімущества; я лиш хтів то сказати, що вона не вміє швидко забувати, вона з тих характерів, котрі ломляться, а не гнуться, і полюби вона всякого другого на моїм місці – зробила би так само.

А друге питання зовсім a contrario. Чоловік, як Ви, котрий пізнав і полюбив її гаряче і сильно, має право спитатися мене: «а хто ж ти такий, що стаєш мені поперек дороги? На якій підставі смієш ти жадати її любові для себе, коли перед тобою нема будучності, а йно пустиня? Чим ти їй потрафиш винагородити її любов? Чим ти потрафиш забезпечити її й свою долю? І чи не повинен ти, коли її любиш, сам зректися її любові, сам наклонювати її до того, щоби пішла за мене, котрий їй забезпечить життя і будучність?»

Ах, добродію любий, такі питання трафляють мене глибоко, і я чую їх правду і чув її віддавна, і скільки вона муки принесла мені, сього не буду Вам говорити. Скажу Вам тільки одно, що се, що виражене в посліднім питанні, я вже робив: дізнавшись, що Ви стараєтесь о її руку, я через брата радив їй забути про мене і йти за Вас, раз, для того, що з Вами все ж таки жити можна по-людськи і краще, як з ким-небудь другим, а відтак і задля тої обезпеченої будучності. Яка була відповідь на ту раду, я Вам не маю права сказати – вона може. А щодо моєї будучності, котра ні з сього ні з того стала тут, мов баран у парастасі, – то можу сказати Вам, що я не трачу ще надії і не смію її тратити, поки живу і держусь на ногах, бо знаю добре, що, що роблю – роблю для неї, для її колишнього щастя.

Я скінчив. Надіюсь, що слова мої не зроблять на Вас такого неприємного враження, яке б міг зробити прямий відказ з її сторони. Смію догадуватись з її слів, писаних до брата, що такий відказ був би й для неї самої дуже неприємний, бо вона вміє цінити й поважати Вас за Вашу щирість і Ваші гуманні, чесні мислі. Якби я смів Вам радити, то радив би поїхати до Лолина і поговорити з нею зовсім одверто і без церемоній, як товариш з товаришем. Для обезпеки, що я не збрехав ні в однім слові, можете показати їй або й кому вважаєте мій лист.

Думаю при тім, що така справа, як наша, не може стати на заваді нашій приязні і що, противно, любов до такої людини, як панна Ольга, зблизить і нас більше, і в тій надії остаюсь.

Ваш приятель.

Примітки

Вперше надруковано: журн. «Радянське літературознавство», 1940, № 5-6, с. 120 – 122 (у статті М. Возняка «Автобіографічний елемент в оповіданні Франка «На дні»).

Автограф не зберігся.

Датується за змістом попереднього листа І. Франка до О. Рошкевич.

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 178 – 180.