Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

Біля 17 – 18.02.1879 р. До О. М. Рошкевич

Львів

Дорога Олю!

Сповнюю свою обіцянку, котра, притім, не є для мене «гірким обов’язком», а, противно, потребою. Зачну від оповідання о своїй подорожі. Правда, нічо в ній не було незвичайного, але все ж таки воно може тебе заінтересувати. [В готелі замовив я каву, але відтак надумався і пішов – не знаю (…) кого там тою кавою потрактували і що подумав (…) кельнер о мені.] На двірці залізниці здибав я Брилінського і розбесідувався з ним трохи. Казав йому, що їду з Калуша, де-м мав інтерес приватний. Він оповів ми про весілля двох панів, чи ні, отців – Бурачинського і Каратницького, оба інтересні случаї. Бр[илінський] пробував тепер у Боднарові, де го панни трактували Плосколобом. Розставшися з ним, сів я на залізницю і поїхав.

По дорозі почув я страшне змучення, не говорив у вагоні ні до кого й слова, хоть візаві мене сидів якийсь молодий капрал, – бачу, німець, блондин дуже ясний, досить з лиця подібний до мене, – ні, до мого наймолодшого брата. Мені було дуже приємно дивитися на нього, але позаяк їхав до Кракова, то я рішився не казати через цілу дорогу ані слова до нього – і не казав. Він, певно, здивувався трохи, чого я так раз у раз дивлюся на нього, але також не казав нічого. А що, правда, інтересноє tête à tête?

А приїхавши сюди, застав п. Т[ерлецького] в хаті – дуже втішився мною, Бан[дрівський] не менше, – кажуть, що рахували тут минути, коли я приїду, що вкучно їм було й хата видавалася пустою. Передав їм твої уклони. Пол[янського] ще не бачив. Ну, звісна річ, з приїздом і поезія кінчиться. Пішли на melange до кав’ярні, бо я був голоден, – відтак я пішов до друкарні, взяв «Pracu» для наших прен[умерантів], далі на універс[итет] на виклад Огоновського, котрий настроїв мене досить гумористично, а вернувши до хати, сів робити резюме з «Auslandu» для наукової хроніки до «Правди». Ось і все.

Про тебе, подорож et caet. не було бесіди, і християни не цікаві. Вночі спав я досить твердо, над раном снило ми ся, що десь на якійсь улиці обпали мя пси – три менші, білі, кудлаті, гавкають на мене зблизька, а далі напротив один величезний, бронзової масті з чорними і білими пругами, гладкий. Я став і стою тихо, вони гавкають. Далі я обернувся і поступив до тих дрібних, вони розскочилися, але великий в тій хвилі кинувся на мене і вхопив мя за руку і відразу прокусив наскрізь. У мене не було ніякого способу боронитися, я з цілої сили вхопив страшного звіра за пащеку – одною рукою за долішню, другою за горішню, розтягнув і держу, а сам зачав кричати. В тій хвилі збудився, але руки таки й справді заціпеніли в такій поставі, коли би-м держав пса. Збудившися, оповідаю сесь сон Т-кому, і почали-сьмо жартувати з нього, згадавши, що арештанти звичайно толкують подібні сни в такий спосіб, що великий, сорокатий, лютий пес – то прокураторія.

Се була б невеличка фактична історія сих двох днів. Але вона тебе не дуже, певно, заняла. Цікавіша буде для тебе історія «внутрішня», то є мої думки і мислі після… для того хочу і о них написати тобі вірне справоздання, – може бути, що вони де в чім тобі пригодяться, успокоять «deine möglichen Zweifel».

Передовсім мушу тобі сказати, що після цілої історії чуюся таким сильним, здоровим, вдоволеним, веселим, охочим до роботи, що, бачиться, тепер зможу переламати всякі трудності, які мені послідніми часами насувалися. Нині вечером думаю засісти далі до «Івася Новітнього» – се буде найліпша користь коли теперішню силу ужию на тоту роботу. Und alles das dank ich dir, mein Herz, – справді, щоб бути правдивим поетом, писателем, щоб змочи цілковито «вийти з себе», переллятися в тих людей, котрих описується, треба вперед самому пережити такі хвилі, як ми пережили, такі погідні, щасливі, веселі хвилі, котрі заповнюють собою всю його істоту, зміцняють його організм і не лишають по собі ані одної тіні, ані одної прикрої споминки, ані одного внутрішнього закиду, що ось се було зроблено недобре, се нехорошо, сього замало, сього забагато. Такі хвилі правдивого, органічного вдоволення, полученого з удоволенням психічним, духовим, трафляються рідко в житті людей, і то в житті тих навіть немногих людей, котрі до нього спосібні. Постій, в моїй повісті «Івась Нов[ітній]» я опишу любов двоїх «проскрибованих», свого роду також цікаву, хоть зовсім не подібну до нашої, де вкажу, як самі вдоволення тіла без причинки вдоволення духу можуть виродити любов стосунково сильну і чисту.

[«Що ти відтак будеш гадати о мені?»] – правда, се були твої слова, люба моя. Справді, штука сказати, що я тепер гадаю о тобі, – хіба би-м хтів виразити се звичайними, плиткими фразами, що поважаю тя, як уперед, а люблю далеко дужче, бо ліпше знаю, що враження, які я виніс, були такі хороші, і щасливі, і чисті, що з них не могло виродитись нічо погане, або нечисте, або сумне. Чи се толкування ясне досить? Думаю, що ні, бо воно ані не виражуе моїх мислей досить сильно, ані не оперте на докладній аналізі тих вражень. Ах, до такої аналізи в мене ще не було часу!

Я так, як той купець, що привіз з Індії повен корабель всяких дорогоцінних скарбів і тішиться ними, любується наперед їх красою, хоть ще не мав часу розпакувати їх і придивитися кождому кавалкові зосібна. І в тім нема нічо злого. Я ж звичайний чоловік і не можу, не хочу аналізувати сей час кожде хороше враження, котре мене вдоволює, тішить, ущасливлює само собою, без усякої аналізи. Впрочім, і до того буду мав пізніше досить часу, а тепер можу тільки взагалі тішитись всіми хвилями, пережитими з тобою. Чо[го мені більше треба? Чого я більше бажав? І чи міг я навіть снити о тім, що сталося? Ні! Щастя прийшло само, прийшло більше, ніж я міг надіятись, – (…) натепер я щасливий. Що далі буде – побачимо. Ах, ся щаслива хвиля – се для мене немов перспектива], через котру бачу в будущім багато подібних, ще щасливіших і кращих хвиль, – і чого ж більше бажати? Жалувати, що ми розсталися? Адже ж, стрічаючись, знали ми добре, що розстатися мусимо, навіть думали, що швидше, ніж справді розстались. Журитися тим, коли-то ще побачимось? А се що поможе? Побачимось, як обставини дозволять, – а тоді, значить, і пожуритись час буде, не тепер! Ось які мої мислі!

Я щасливий, Олю! [Одно тільки журить мене – що ти? Як тобі повелося, – як (…) що не казала, але про се все я дізнаюсь з твого письма. Швидко пиши, дорога моя душе, швидко! І що думаєш, як глядиш на цілу штуку, – (се?) для мене дуже цікаве, – і коли від’їдеш, розуміється. Все напиши і (про) панну Міню, що вона на все каже. Якби-сь могла з Ів[аниківки] два рази написати – раз тепер, а раз при самім від’їзді – бодай пару слів, також би було благо. Впрочім, як тобі там випаде. Я знаю, що ти мене любиш, я знаю, як ти мене щиро любиш, – я спокійний, щасливий! Серце моє, напиши ми – бо (…) був неґречний (…). Напиши, любочко, успокій мене! (…)].

Але, правда, мій лист мав бути короткий, а я своїм звичаєм натис уже цілу статтю, так, що пора кінчити і на обід іти, бо вже 12 година. «Pracu» посилаю в коверті. Вчора арештовано в Кракові ще якесь «indywiduum», і то де – в кав’ярні, «podejrzane о knowania socjalistyczne, – і zrewizowawszy go, znalezione przy nim papierzy zabrano», – додає «Czas» своїм звичайним ламаним штилем. Чортзна-що се все значиться! Прощай, кицю! Цілую тя сердечно.

Твій Іван.


Примітки

Вперше надруковано: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 5, с. 105 – 108.

Датується орієнтовно. Лист написаний на другий день після зустрічі І. Франка з О. Рошкевич, яка відбулась у середині лютого, але не пізніше 17 – 18-го, бо І. Франко встиг одержати відповідь на цей лист від О. Рошкевич з Іваниківки, а вже 22 – 23 лютого пише другий лист.

Місця, взяті у квадратні дужки, були закреслені Ольгою Рошкевич і частково прочитані упорядником.

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1192.

…казав йому, що їду з Калуша, де-м мав інтерес приватний. – І. Франко не міг сказати своєму знайомому правду, бо його зустріч з О. Рошкевич була таємною. Насправді, І. Франко, після того як попрощався з О. Рошкевич по дорозі до Іваниківки, повертався до Львова, очевидно, з якоїсь із проміжних залізничних станцій.

Боднарівсело, нині Калуського району Івано-Франківської області.

«Czas» – щоденна польська громадсько-політична газета консервативного напряму. Виходила в Кракові протягом 1848 – 1934 рр., потім у Варшаві в 1935 – 1939 рр.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 158 – 162.