Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

7 – 8.02.1879 р. До О. М. Рошкевич

Львів Львів, 7.II (п’ятниця, вечір)

Люба моя, сердечна Олю!

Ах, як же то довго, страшно довго було ждати твого листа! Надіявся на неділю, а одержав аж у п’ятницю, – правда, гарно? Але, бачу, ти вислала його швидше, коли пишеш, щоби відповідь була вже у тебе в четвер вечером. Жаль, що після п’ятниці не наступає середа, – тоді би дійсно в четвер відповідь була у тебе. Але ти, любочко моя, не вважай се ніяким закидом для себе. Я знаю, що ти мусила мати різні перешкоди, бо інакше ти була б відписала давніше. Шкода також, що Славко не міг швидше мені листа доручити. Найгірше то, що ти, серце моє, будеш ждати письма і так мучитися та вичікувати, як я тими днями. Що се таке, що літом, коли ми ледве раз на місяць обмінювалися кількома словами, мені було якось не так вкучно ждати твого письма, а тепер, коли письма стали приходити частіше, я формально з розуму сходжу, сам не свій, коли нема від тебе листа в той день, коли після мого вирахування повинен би бути. Ах, та ні, я знаю, що се таке! Як чоловік сидить в душній тюрмі, то споминає, правда, з жалем про чистий воздух, але поволі відвикне від нього, – але коли на хвилину вийде надвір, дихне свіжим, ясним, здоровим воздухом, а відтак його женуть назад в тісну погану клітку, – ах, тоді смерті хочеться.

Так і ти, люба моя, стала тепер, коли можу частіше обмінюватися з тобою думками, – неначе чистий воздух для мене, немов сонце ясне, з котрим чоловік не може розстатися. Ах, сонце моє, в днях поганих, в днях смутку, розпуки, самоти, погані я відвик був від тебе, я думав, що зможу зовсім тебе забути, думав, що зможу вічно жити в тій погані, – а може, думав і ще що інше, – та чорт побери і ті дні, і ті мислі! Але тепер, коли твій образ знов віджив перед моєю душею в цілій давній красі, коли твоя любов наново огріла мене і отрясла з льоду і всякої погані, – любцю моя, тепер я не можу подумати собі, чим би я був без тебе, не можу представити собі, на які би я зійшов дороги, якби прийшло розстатися з тобою навсігди! Я тепер ажень пізнав, який неоціненний скарб для мене твоя любов. І тими днями, коли довго, дармо я ожидав твого листа, мені переходило вже через думку, чи не затівалася ти на мене за мій послідній лист (він на око може видатися не то дурний, але й достаточно поганий), а особливо, коли-м довідався від Олеськова, що ти написала до Славка, а тут Славко не приходив до мене! Ах, се було вчора, в четвер, – я сидів за роботою, а Олеськів прийшов і зачинає повідати, що «панна Ольга приїде на бал».

– Відки се знаєш? – питаю його.

– Славко ми казав.

Я не питався далі, але – та що, впрочім, розповідати – мені встидно, що я тепер зробився такий слабий і чувствительний. Хотів би-м ще відповісти на теоретичну часть твого листа, заким перейду до новин, котрих натепер назбиралося достаточне число, і досить цікавих, як побачиш.

Правда, після послідньої, неудачної теоретичної розправи (вона тому неудачна, що неповна і порозривана) я зарікся писати в листах теоретичні розправи. Воно неладно, як німці кажуть, schulmeisterlich. Але тепер годиться ще відповісти на деякі питання, котрі ти поставила, бо вони справді важні.

1) Ні Шеллі, ні я не говорив і не говорю, щоб мож було кількох нараз любити однакою любов’ю (як коханків), а тільки бесіда була о любві поочередній.

2) Я не говорив сього ані для того, щоб або резервувати собі на будуще вихід – се було би підло, ані для того, щоб тобі закинути твою заздрість. Любцю моя, ти хибно думаєш о мені, що я вважаю тебе такою дуже заздрісною. Хіба я не знаю, яке мусить бути твоє положення серед таких обставин, в яких ми тепер находимося? Хіба ж я не чую по собі, що розірвання зв’язі між нами підтяло би всю мою силу, всю надію на будуще щастя? І хіба, значить, бажання вдержати тоту зв’язь мож назвати заздрістю? Ні, ніяким світом!

Се ж іменно любов, чиста і сильна, ущасливлююча, – а не заздрість, котра боїться кождого самостійного кроку, кождого вільного слова другої людини. Такої заздрості ані я, ані ти не знаємо і не можемо знати, доки з наших голів не вивітріли думки про вільність кождої людини, а, надіюся, тоті думки не вивітріють з них ніколи. Правда, душе моя? Будь, прото, спокійна в тім згляді! Так, як я був заздрісний, заким твій перший поцілуй ущасливив мене, – такий заздрісний я й тепер – то є бажаю так само, щоб ти любила мене, не питаючи, що далі, що крім того! Та й, впрочім, думаю, занадто й характерами ми вдалися такі, що не зуміємо легкодушно розлюбитися, а зав’язати нові зв’язі, а такі характери – то для заздрості дуже камениста рілля.

І ще одно, чисто теоретичне питання. Ти висказала в своїм листі коротенько свій погляд на супружество – що ніби воно установлене задля довір’я між супругами. Се, даруй ми, любочко, в історичнім згляді не вірно, та воно, впрочім, не сюди належить. Незадовго, чень, я розберу се питання в осібній розправі, то й побачиш, з якого джерела повстало супружество. Так само й мій лист не конче такий без цілі, хоч ціль його трохи далека і, признаюсь, предмет був вибраний трохи не в пору; але прийде такий час, коли се питання будем мусили розв’язати грунтовно. Та се ще далекі речі. Ах, коби вони були близькі!..

А тепер чи не ласка послухати наших новинок! Зачну від себе, то є від найменших речей. Своїм звичаєм я перервав позачинані роботи і пишу для «Правди» повістку зі свого шкільного життя, але не з Дрогобича, а ще з села. Не знаю, чи надрукують її, – але як надрукують, то я пришлю тобі. Може, трохи напудишся мого портрета, який там змальований, – але думаю, що аж з цілого ряду таких портретиків з різних літ моїх шкільних часів потрафиш пізнати, який дикий і поганий чоловік я був до знакомства з тобою і яку огромну, корисну переміну в цілім моїм характері зробило тото знакомство і моя любов.

Крім того, редакція «Tygodnia» заангажувала мене до написання студії про Альфонса Доде, – думаю, що слідуючого тижня студію тоту зладжу. Терлецький не поїхав і береться тепер до своєї давно задуманої праці про Іосифа II, до котрої має нагромаджену огромну масу матеріалу. П[ан] Олеськів нині несподівано поїхав додому, бо прийшла вість, що його батько слабий. Негарно було би, якби він забавився там довше і не побачився з тобою. А він, бідолаха, так рад би тебе побачити! Вчора, видячи, що я такий роздразнений, аж му сльози стали в очах.

Для потіхи пішли ми всі три з Т[ерлець]ким на шклянку вина, але не то що не потішилися, але ще гірше стало нам сумно, коли Т-цький зачав оповідати історію своєї родинної нужди. Всюди горе, моя любцю, і, дивлячись на других, чоловік мимоволі питає себе: що, чи ще твоє лихо не найменше? Бо і що ж, чоловік здоров, сильний, до праці є охота, – ну, що не раз тужно, вкучно, не раз не стане дечого, – ах, та що се значить проти біди других!..

Нас тут тепер три, я, Т[ерлецький] і Бандрівський, правник з третього року, мій шкільний колега ще від 2 нормальної – єдиний, котрий від того часу лишився. Се чоловік дуже добрий, мислячий і тихий, також син бідних селян, не мав де жити, бо платити за нізащо, – ну, і живе у нас. Подумай собі, як він живе, коли, відколи приїхав по святах, не більше як 3 рази був на обіді! Все хліб та хліб, ще я часом куплю бриндзи, абощо, і їмо разом. А я хоть і рад би заплатити за нього обід, та нема грошей.

А П[авли]ка, серденько моє, твій лист де-де не застав! Ще того самого дня, коли писав лист до тебе, виїхав до Женеви. Нині вже дісталисьмо книжки з Жен[еви], адресовані його рукою. Не знаю, що він там писав до тебе, – казав тільки, що будеш сміятися з того і що властиво то, що там пописано, повинно би бути адресоване до другої особи. Завтра жду письма від нього. Дома у нього ще не знають нічо. Поліція знає лиш тілько, що го тут нема, бо коли по случаю конфіскати «Наума Безумовича» і «Гриця Турчина» комісар поліції забіг був до нас, то питався про нього, а йому сказали, що виїхав додому, бо його сестра хора. Що далі буде, ще не знаю.

Ну, ось більше-менше наші новинки, – правда, не дуже веселі, але що ж робити? Ага, ще про Полянського. Ти, чень, пригадуєш собі його? Тепер уже академік, на послідню забаву стратив 6 гульденів і дуже жалується, бо грошей у нього дуже скупо, але казав, що як ти будеш, то піде ще й на другу забаву. Ну, видиш, будеш бодай дансера мати, хоть, надіюсь, не сього лиш одного.

Ах, а тепер позволь і мені пофантазувати трошки о тобі, о твоїм приїзді, о нашім звиданні, котрого ожидаю, як той москаль каже, «с заміранієм сердца». Моя Оля приїде, я буду міг бачитися з нею, вона буде у мене, в моїм помешканні! Ах, се, може, замного надій, замного розкоші! Яка шкода, що ти вже не зможеш відписати мені на сей лист! Я би розпитався, котрим потягом приїдете до Львова, – я би вийшов насупротив, щоб бодай здалека, неспостережений, бачити тебе на бангофі, проводити очима, куди заїдете! Але й так – що мені? – буду бачити! Чи панна Міня також приїде? Чи ти будеш могла сама або з Славком видалитися з готелю на довший час, на кілька годин? Скільки день забавите у Львові? Надіюсь, що, чень, більше, ніж три, бо на такий спосіб ми могли б ледве раз видітися. Олю моя, серце кохане, (…) коли погадаю про твій приїзд, тисячі надій, ожидань і тривог переходять по моїй голові. Але що, буду ждати, – побачимо, що з того вийде.

Вже 12 година. Кінчу, бо завтра тре вставати о 1/2 до 9, йти на виклад або кінчити повість. До звидання, зірко моя, до скорого, милого звидання! Ах, ще 6 чи там 5 день, як їх переждати, а не впасти в гарячку? Цілую тя щиро, гаряче.

Твій нар[ечений]

Іван.

Субота рано

Не можу відіслати сього листа, щоб не написати ще кілька слів до тебе, моя любочко. Се ж тільки всього нашої розмови, а я рад би, щоб тота розмова не то що була якнайдовша, але щоби ми не потребували її ніколи переривати. Вчора, лежачи в ліжку, я ось як роздумував собі. Сей лист буде в місці в неділю з полудня, так що, значить, ще будеш го мати. Ви виїдете, так я числю, в вівторок вечір, так що на середу рано будете у Львові, десь о 5 годині. Старі покладуться спати – і ти спочинеш де так до 9 години, а відтак, може, будеш могла шмигнути до мене.

Як буде Славко, то з ним, а якби його задержала служба, то попросту сядеш на фіакра і скажеш везти ся на улицю Сикстуську, тою улицею просто вгору, на Клейнівську. Там, при самім скруті з Сикстуської, стоїть по правім боці огромна камениця, всього одна на тім боці, – в ній я живу, на третім поверсі, другі двері направо. Впрочім, у середу від 8 до 12 я буду ждав на улиці, від 12 – 1 іду на обід, а пополудні знов буду визирав тебе, моя дорога Олю.

Якби ви виїхали з дому аж у середу, так щоб на четвер бути у Львові, а в п’ятницю вертати назад, то се було би досить фатально для нас. Ну, але що діяти, – і то може бути. Думаю, що ти потрафиш ся викрутити від своїх Руд[ен]ських на той час, коли завітаєш до мене, так, щоб вони не підозрівали нічого. Якби-с могла ще написати до мене пару слів перед від’їздом, то також було би добре, а іменно, щоб я знав, коли ви приїдете і коли тебе ждати.

Се лихо, що нам на вулиці не мож разом показуватися, бо тут багато людей знає мене, – зараз би пішли всякі плітки і чортзна-що, а я того не хочу. А до тебе до готелю мені зайти також не мож, хоть би під маскою якого-небудь Славкового приятеля, абощо, – чорт знає, може, також бути не зовсім гарно. Значить, єдиний вихід, що ти будеш у мене. Ах, як я тішуся наперед тою хвилею, може, більше тішуся, ніж треба, але що ж, таке вже тото мізерне серце людське: es will die Freude schnell auskosten. Прощай, моя Олю дорога, моє життя кохане, і старайся уладити якнайліпше все, що тільки буде від тебе залежати. Я, з своєї сторони, также постараюсь зробити, що зможу.

Цілую тя сердечно і стискаю твою ручку.

Твій Іван.


Примітки

Вперше надруковано: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 5, с. 100 – 105.

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1210.

…пишу для «Правди» повістку зі свого шкільного життя… – Мова йде, очевидно, про оповідання «Оловець (з моїх споминок)». Надруковано в «Правді», 1879, № 12 (с. 762 – 773), під псевдонімом «Руслан».

…до написання студії про Альфонса Доде… – Ця стаття в «Tygodniu» не друкувалась.

Йосиф II (1741 – 1790) – з 1770 р. австрійський імператор, представник «освіченого» абсолютизму. Провадив насильницьку германізацію Галичини, видав наказ про особисте звільнення селян і «врегулювання» їхніх податків. Розвідка О. Терлецького про реформи Йосифа II, для якої він зібрав величезну кількість матеріалів, за пізнішим свідченням І. Франка, так і не була написана (див.: І. Франко. Зібрання творів у 50-ти т., т. 33, с. 321).

…виїхав до Женеви. – М. Павлик виїхав до Женеви, щоб не відбувати тюремного ув’язнення.

…по случаю конфіскати «Наума Безумовича» і «Гриця Турчина»… – За свідченням М. Павлика, поліція конфіскувала поезію «Гриць Турчин» 8 лютого 1879 р., «Думу про Наума Безумовича» – 9 лютого.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 153 – 158.